Мені 58, і вже не розумію, що робити з сусідкою. Вона живе просто навпроти, і складається враження, що її головна мета стежити за кожним моїм рухом. Вона чітко знає, коли приходить мене доставка: хоч борщ, хоч пиріжки з ринку, навіть кількість торб і хто з родини що заносить додому. Якщо курєр запізнився на дві хвилини наступного ранку про це вже гуде весь двір. Як про щось дуже важливе.
Це тотальне спостереження зовсім не має меж. Вона фіксує, коли я виношу сміття, скільки кульків і навіть якого дня. Якщо за тиждень я винесу дві торби, а потім раптом три вже коментар: «Великдень, чи що?» А якщо взагалі пропущу день, бо не зібралося обовязково занотує для себе. Одного разу прямо запитала, чи викидаю я їжу без жодного сорому, наче має на це право. Я застигла, дивлячись у її прозорі очі, не розуміючи, коли моє сміття стало темою для загальних дебатів.
Моя собачка ще одна її турбота. Маленька, лагідна Лірка не кусається, не гавкає дарма, а тільки коли хтось підходить до хвіртки. Кожен гавкіт привід для скарги. Сусідка вже кілька разів приходила під двері з тим, що «ваша Лірка гавкала, поки ви були на роботі». Найдивніше, що вона завжди знає точний час, скільки разів і навіть, на її думку, чому саме це сталося. Іноді мені здається, що вона краще за мене знає ритми нашої сімї.
Чоловікові також дісталося. Якщо повернувся пізно вже наступного дня коментар: «Вчора трохи загуляли, бачу» або «Чоловік ваш майже о опівночі прийшов». А якщо раптом рано чи не занедужав, чи не вигнали з роботи? Усе під контролем. І, що цікаво, вона все рідко говорить прямо мені. Більшість інформації гуляє селом і повертається, перекручена до невпізнаваності.
Моя донька шістнадцятирічна Лісавета теж потрапила в обєктив цього внутрішнього нагляду. Якщо виходить з подругами сусідка підрахує всіх: скільки ввійшли, скільки вийшли. Якщо хтось прийде до нас у гості скільки пробув, коли пішов, хто. Якось почула краєм вуха, як вона жаліється іншим: «Ото ваша Лісавета, бігає цілими днями» наче то її власна дитина. Мені довелося говорити напряму, бо такої неповаги давно не відчувала.
Найгірше, що ця жінка не нова у селі вона тут виросла, як і я. Хата моя мамина, нехай їй земля пухом, залишилась мені бо я єдина у неї дочка. Я люблю цю землю, цю історію, свою домівку. Я не сприймаю думки про переїзд. Біда не в місці, біда в тому, що ми вимушені ділити атмосферу з людиною, яка не знає, що таке межі.
Сьогодні, наче у мареві, стою посеред своєї кухні, а у вікно знову дивляться її очі. Я пробувала все: і ігнорувати, і ввічливо відповідати, і відштовхувати різкіше нічого не міняється. Вона завжди десь поруч, завжди чатує, нищить спокій побутовими дослідженнями життя моєї родини. Хочу зрозуміти: як витримати такого сусіда, щоб не втратити спокій, не влаштувати грізну бурю, але й не дозволяти копирсатися у своєму житті сторонній людині, наче вона щось винна?
Маєте якусь пораду, друзі мої? Може, це все просто дивний сон? Чи химерна реальність моєї вулиці?
