Любов не для показу
Оленка вийшла з хати з важким відром помий для свиней і сердито пройшла повз чоловіка Гриця, котрий вже третій день порався біля криниці. Вискочив йому в голову ліпити різьбу на колодязі, бо, бач, красиво хоче! Мовляв, щоб село заздрили! А дружина порається по господарству, худобу годує, а він із стамескою, увесь у тирсі, зуби до вух милується! От подарунок долі! Не скаже тобі ні пестливого слова, ні кулаком по столу не грюкне тихенько майструє, час від часу лиш підійде, погляне на Оленку ніжно та легенько долонею по її товстій русій косі проведе оце й уся ласка. А так би хотілося, щоб хоч раз сказав: «Зіронько моя», чи там, «лебідонько»
Стоїть, мріє, яка то її доля жіноча, аж тут ледь не перечепилася через старого Барсика, що на сонці грівся біля порогу. Миттю Гриць підбіг, підхопив дружину, а на Барсика суворо глянув:
Ану, куди швендяєш, ледь не прибив господиню!
Барсик зніяковіло хвоста піджав і поплентався до своєї будки. А Оленка знов дивується ну як їхня скотина так тонко чоловіка розуміє? Якось спитала, а Гриць по-простому їй каже:
Люблю я звірів, а вони платять любовю у відповідь.
Оленці теж кортіло любові, такої, щоб і на руках носив, і вушко грілими словами залоскотав, і щоранку квіточку під подушку клав Та Гриць скупий до лагідності, аж засумнівалася Оленка чи любить її чоловік хоч трохи?
Дай Боже здоровя, сусідонько! виглянув поміж латами паркану Павло. Грицю, досі ще з тим колодязем граєшся? Хто в тій різьбі толк бачить, га?
Хочу, щоб дітки мої за красою вчилися на людське, а не на дрібязкове дивились!
Та ще ж тих діток треба наплодити, розсміявся Павло, підморгнув Оленці.
Гриць зажурено зиркнув на дружину, а та знітилася й поспішила в хату. Не квапилася вона дітьми обзаводитись: і молода ще, й гарна, пожити б собі для себе. Та й Гриць ні риба ні мясо А Павло, сусід Ех! Високий, плечистий, балакучий! Гриць, звісно, не гірший чоловік, але Павло ніби із серіалу! Як зустрінеся коло двору, так слащаво щебече: «Оленко, срібна моя хмаронько!», аж серце стискається, а ноги ватяні. Та від його залицянь Оленка тікає клялася ж заміж виходячи бути вірною дружиною. Батьки жили в злагоді, її так учили сімю берегти.
Та чого ж так у віконце хочеться виглянути та з сусідом перехопитись поглядом?
Наступного ранку виганяла Оленка корівчину на пашу, та й стрічається біля хвіртки з Павлом:
Оленко, голубко, чого ж мене цураєшся? Боїшся, чи що? Не надивуюсь на тебе, аж очі кругом ідуть!
Приходь-но до мене на зорі, нашіптує. Як твій Гриць на рибу подасться, пірнай до мене. Я тобі такого подарую, що й на світі щасливішої не буде!
Оленка спалахнула, щоки загорілись, серце десь у пяти впало, але Павлу не відповіла лише хутко повз прошмигнула.
Я чекати буду! гукнув їй услід.
Цілий день думала про Павла. Хотілося їй тієї любові з кінотронами, та Павло ж ну, самий шоколад! Ото дивиться так, що аж сором бере Але не зважувалася, сором не давав спокою. Хоч до ранкової зорі і ще була купа часу
Вечором Гриць затопив баню. І сусіда покликав погрітися. А той радий свою не треба топити, дрова економія! Ото й сидять ті два миляри, березовими віниками луплять одне одного, аж стіна гуде. Напарились, вийшли в передбанник а там жінка вже самогону в графин поставила і закусону купу принесла. Згадала ще ж є у погребі огірочки малосольні. Спустилася туди, набрала миску, хотіла на стіл подати аж чує балаканину через чуть прочинені двері. Спинилася і, як та розвідниця, слухає.
Чого ти такий нерішучий, Грицю? шепоче Павло. Підемо, не пошкодуєш! Там такі вдовиці обліжуть, обігріють і очі любо роздивлятися! Не те що твоя Оленка: сіренька, мов хатня миша
Не треба мені ніких красунь, Павле, почувся тихий, але впевнений голос Гриця. І думати про чужих жінок не хочу. Для мене Оленка найгарніша з усіх жінок на нашій землі. Нема такого цвіту і ягоди, як вона. Коли на неї дивлюсь іншого й не треба, лиш її очі, її стан лілійний. Любов така, що аж з берегів ллється, тільки жалію не вмію слова красиві казати, мовчумо-кутуз, не можу пояснити, як кохаю її Ото й кривдиться на мене, відчуваю. Знаю, винен. Боюся втратити її, бо без неї й дня не проживу, ані подиху
Завмерла Оленка у сутінках погреба лиш серце бухкає, а сльоза з опуклої щоки скочується Потім розправила плечі, гордо підняла голову і безжурно зайшла в передбанник:
Ану, Павле, марш додому, вдовицям мозки суши, а в нас із чоловіком важливіші справи нема ще кому на Грицеву красу дивитися! Прости, мій любий, за дурні думки та за сліпоту щастя в руках тримала, а не помічала. Ходім, бо загаялися ми вже добряче
А на ранковій зорі Гриць на рибу так і не пішовГриць лише обняв її, мов уперше побачив, і невміло, але щиро прошепотів просто у саму душу:
Моє сонце
І стало тепло, легко й просто. Світ став невеликим, як їхня хата, добрим, як свіжоспечений хліб, справжнім, як ці дві руки, що тримають одне одного. А десь за вікном Павло подався далі шукати щастя не розгледів, що в нього воно було під носом тихе, затишне, не для очей чужих, а на все життя.
Тепер, щоранку, раніше за сонце, Оленка прокидалася й усміхалася: хіба є міцніші слова за ті, що шепоче долоня на косі? І так пізнала вона любов не для показу, а для серця, котре мовчки любить затято, вдячно і вірно до останнього подиху.
