Двійня?! вирвалося у Марини Петрівни.
Жінка намагалася приховати своє невдоволення, та в неї це виходило кепсько. Зоряна добре знала, що від свекрухи не варто чекати щирості вона ніколи її не любила, навіть вважала непарою для її сина. Хоча всі навколо жартували, що то її Тарасові пощастило з такою дівчиною.
Зоряна була мила та вихована, у двадцять три закінчила економічний факультет й влаштувалася в мережу приватних клінік у Львові. Так, вона з невеличкого містечка на Волині, але її тато очолював місцеве підприємство, а мама працювала викладачкою в університеті. Вихованням чи освітою Зоряне дорікнути було важко. Проте для Марини Петрівни вона лишалась простою провінціалкою.
Ну, вітаю вас! Яке щастя! Подвійне! пробурмотіла Марина Петрівна.
Хіба що участі в цьому щасті вона й не думала брати. Вагітність у Зоряни минала складно: лікарі ставили загрозу передчасних пологів, і вона ледь не весь останній місяць пролежала у стаціонарі на “конвалі”. Тарас приїздив щодня, а Марина Петрівна, яка жила в двох зупинках тролейбуса, жодного разу не провідала невістку.
І на виписку до онучок так і не зявилася, скільки б Тарас не просив. Перші сорок днів навіть на порозі не була.
То не годиться! А раптом якусь бацилу занесу? Окрепнуть, тоді й познайомлюся з бабусею.
Дітям уже минуло три місяці, коли Зоряна випадково зустріла свекруху біля супермаркету. Марина Петрівна натягнула посмішку й крізь зуби спитала:
Ну, як ви там, дівчата?
Зоряна щиро всміхнулася:
Гуляємо! Візочок, звісно, громіздкий, двомісний, та дітям свіже повітря потрібне!
Свекруха хотіла обійти, але тут її помітила стара знайома. Вона махнула рукою й підійшла до них.
Марино, привіт! Оце твої онучки?
Так, Галю! Моє щастя!
Зоряна згадала Галину Михайлівну й соромязливо привіталася.
Зоряно, як ти зуміла двоє відразу? Таке тендітне дівча!
У нас Зоряна справжня героїня! підтакнула Марина Петрівна.
Молода мама ошелешено дивилася на свекруху. Хвилину тому вона ладна була втекти від двійнят, а зараз натягнула образ турботливої бабусі.
Галина Михайлівна й Марина Петрівна помчали щебетати далі До Зоряни долинали уривки про те, що двійня справжнє щастя, і що вона добре всього встигає, а Марина Петрівна допомагає на кожному кроці. Вона нашорошила вуха, адже дізналася про власне життя чимало нового. Врешті, Галина Михайлівна згадала, що поспішала у відділення “Ощадбанку”.
Мені вже час, дівчата! Стережіться, бережіть себе!
Марина Петрівна почекала, поки знайома зникне за рогом, тоді з лиця зникла щира посмішка. Вона стисло попрощалася з невісткою і пішла.
Увечері Зоряна розповіла Тарасові про зустріч.
Зорю, то моя мама. Вона й з нами не дуже була зате розповідала, нібито уроки зі мною до ночі робила, хоча дивилася серіали, або буцімто по три години гуляла з сестрою, а насправді лише фарбувалася, а я малу вигулював. Не бери до голови, прошу.
Зоряна вже чула ці історії не раз, але щоразу дивувалася, коли сама потрапляла у щось схоже.
***
Йшли роки, а ставлення Марини Петрівни до дітей і внуків не змінювалось. Аж ось трапилася біда: виходячи з таксі, вона зламала ногу. І надумала:
Я у вас поживу! оголосила синові та невістці.
Супруги мовчки перекинулися поглядами, обидва розуміли, чим усе закінчиться. Та відмовити не змогли.
Почався справжній гамір: у дитячу перебралися Тарас із дружиною, а світлу спальню зайняла травмована Марина Петрівна, ставши ніби третьою дитиною. До неї потрібна увага: годувати, прибирати, допомагати митися, здійснювати нескінчені покупки.
Дівчаткам двійнятам було два з половиною року. Зоряна намагалася повернутися на роботу бодай на пів ставки, а дітей відвели до садка. Кожного ранку подружжя вело війну з доньками, розбуджуючи їх і майже силоміць виводячи у дорослий світ.
Якось саме перед виходом телефонує Марина Петрівна:
Сину! Я не можу підвестися, бо у мене ж нога…
Мамо, у тебе милиці є
Не перебивай, Тарасе! Мені не треба вставати, щоб сказати головне.
Слухаю, швидше
Мене не влаштовує, що ви так шумите зранку. Не можу спати бігаєте, двері гупаєте, а діти не замовкають ані на хвилину!
Тарас розлючено відчинив двері до спальні матері та вигукнув:
Сама дітей доглядай, якщо так хочеш спокій! Добре?!
Марина Петрівна затихла та незабаром забрала речі, навіть не дочекавшись повного одужання. Тарас не засмутився, а Зоряна, навпаки, відчула провину не хотіла, аби чоловік сварився із матірю, та іншого вибору не було.
***
Зазвичай по пятницях Зоряна працювала пів дня, забирала дівчат з садка, поверталася додому, купувала щось смачненьке і сідала з ними дивитися мультик. Цього разу так само розклала подушки, увімкнула проектор, і тут дзвінок у двері.
На порозі стояла Марина Петрівна з онуком Петрусиком сином своєї доньки.
Марино Петрівно, трапилось щось?
Ленка мені його залишила на вечір, а у мене справи! Побудьте з ним півтори години, прошу!
Зоряна розгубилася. Петрусь трохи молодший за дівчат, тихенький хлопчик, тому вона присіла й лагідно спитала:
Петю, посидиш із нами?
Той кивнув. Коли Зоряна підняла голову, свекруха вже квапливо тиснула кнопку ліфта.
Коли повернутися?
За дві години буду!
Навіть не попрощавшись, зникла за дверима.
***
Тарас прийшов о сьомій вечора. Бачачи Петруся, що наминає котлети на кухні, він здивувався:
Привіт, молодче! Як ти тут? А де Лена?
Хлопчик усміхнувся дядькові. Зоряна зітхнула.
Мати твоя привела казала, ненадовго. А сама десь поділася…
І скільки це вже «ненадовго»?
Майже пять годин…
А де Лена?
Я їй не писала… Не хотіла Марину Петрівну підставляти все-таки вона не мені Петруся довірила
Тарас розлютився:
Зорю, ти надто добра Але ж це ненормально! Мама не казала, куди пішла?
Зоряна похитала головою. Тарас подзвонив сестрі, пояснив, що Петрусь у них, Лена обіцяла зявитися якнайшвидше.
***
Була вже пів на девяту. Діти гралися в кімнаті, дорослі сиділи на кухні.
Ну що, чекатимемо її? Дітям пора спати
Зорю, раз ляжуть пізніше. А з мамою треба зясувати.
Ледь Тарас договорив, пролунав дзвінок у двері.
Все, давайте сюди Петруся! сказала Марина Петрівна по-діловому.
Зоряна проковтнула образу. Позаду зявились Лена й Тарас.
Мамо, а совість у тебе ще є?
З дітьми так не розмовляють!
Мамо, не перекладай! Тобі Петю довірили, а ти його Зоряні спихнула. Що ти твориш?
Марина Петрівна розсміялась:
Ой, яка різниця, Ленко? У неї своїх двоє впорається. А в мене справи!
Тарас ступив ближче:
Мамо! Які справи? Може, Зоряна теж хоче на манікюр? Чи в перукарню?
Лена засміялася нервово:
Уранці волосся в тебе довше було, зараз коротше; лак був червоний, зараз рожевий То і до перукаря, і на манікюр встигла, мамо?
Марина Петрівна розгубилася і не змогла нічого відповісти.
Тобі не соромно взагалі? допитувався Тарас.
Вона промовчала, лише дивилася на дітей.
Тебе один раз на тисячу просять допомогти і ти навіть це не можеш. Може, невістці теж хочеться на себе трохи часу?
Тут у Марини Петрівни всередині все закипіло, вона роздулася й намірилася всіх поставити на місце:
Та куди їй на манікюр? Які зачіски? Вона ж у тебе, Тарасе, замухришка з Бродів, як була, так і буде!
Повисла крижана тиша а потім гримнуло:
Забирайся!
Тарас мовчки взяв матір під руку, провів до дверей і зачинив їх за нею. Підвів очі бачив, як сльози течуть по щоках Зоряни. Він з сестрою кинулись її заспокоювати.
Зоряні було боляче й прикро. Проте вона зрозуміла, що так свекруха поводиться не лише з нею, а й зі своїми дітьми й онуками. Стало безжурно на душі, бо проблема не в ній. Не завжди можна бути хорошою для людини, яка не прагне бачити добро.
Відтоді спілкування з Мариною Петрівною звелось нанівець. Тарас і Лена іноді допомагали матері, коли треба, але вона перестала брати участь у їхньому житті. Погнівалася, але згодом «бути біля дітей» для неї перемогло образу, але внукам вона все одно не допомагала.
Якось Зоряна бачить у вайбер-статусі свекрухи світлину трьох онуків і підпис: «З Днем бабусь! Усі ми виростили внуків!» Зоряна сумно посміхнулася, а ввечері Тарас з Леною сміялися з такої «героїчної» бабусі. Зоряна знала: у родині цінуються не красиві слова, а справжня підтримка й тепло. І найкраще, що ти можеш зробити, будувати своє щастя так, як серце підказує, бо чужої прихильності не випросиш і не заслуговуєш, якщо вона не йде від щирості.
