Та нічого, дорога мамо! Маєш же свою хату? То й живи собі у ній. Не приходь до нас, якщо ми самі не запросимо.
Моя мама мешкає в затишному селі на березі Дніпра. Ліс починається просто за нашим городом, тож коли сезон, можна назбирати й пристойний врожай ягід, і грибів тут прогавиш, то сусіди все розберуть. Я з дитинства ганяла лугами з кошиком, ловила сонце і мокла під літніми дощами. Одружилася я зі своїм однокласником його батьки живуть неподалік мами, тільки з іншого боку вулиці, а в них з двору й до річки не дійдеш, хіба що через буряни лізти. Тому, як з міста приїжджаємо, зупиняємось завжди у моєї мами.
Останнім часом моя мама якось особливо змінилась: чи то вік дає своє, чи то ревнує нового зятя, тільки наші довгоочікувані канікули перетворились на суцільні суперечки. Різко зросла кількість конфліктів, і по-хорошому домовитись виходило все рідше. Коли ми пару разів зупинились у батьків мого чоловіка, і там не обійшлося без скандалу цього разу з маминим кавалером, і посварилися вони через якісь дрібниці, що й згадувати соромно. Свекруха так рознервувалась, що кричала на всі околиці. Я б не здивувалась, якби потім вся вулиця обговорювала їхній сімейний «діалог».
Минув місяць, коли всі охололи й мовчки зійшлися в селі знову. Тут чоловік і я вирішили: а чому б не побудувати свою хатину, щоб не залежати від чийогось характеру? Було б куди приїжджати і душа б відпочила.
З землею возилися довго у сусіда документи переплутані, у іншого межа не сходиться, словом, українська класика. Але якось питання вирішили. Свекор із свекрухою з ентузіазмом взялися допомагати з будівництвом. Свекор навіть щодня приходив копати, щось прибивати, як справжній майстер на всі руки.
А от єдина, хто псував все, була моя мама. Вона приходила, радила, критикувала, що все не так зробили, ну і, як у нас кажуть, головна контролерка: «Я памятаю, як треба, а ви ні». І так побудували ми свою хату. І нерви наші, як той дріт, що вже розмотався.
Нарешті, через рік, хата готова, і ми з чоловіком вже мало не стрибаємо з радості, але радість виявилась химерною: мама і тут не збирається залишати нас у спокої, показує нам нашу «жадібність» й нагадує, що поміч не отримуватиме. А що чоловік мій ледь не щосуботи косив у неї на городі, давав лад на даху, то вже дрібниці, кому воно треба!..
Одного разу мама розвела руками і каже:
Чого ти сюди приїхала? Живи в своєму місті та не випендрюйся перед людьми статками.
Оце вже остання крапля в терпінні мого чоловіка. Підійшов він до тещі спокійно, а в тиші тій таке щось насторожливе було, що мама аж трішки відступила до дверей:
Що робиш, зятю…?
Та нічого, мамо дорога. Є ж твоя хата? Ось там і живи. А до нас приходь лише коли ми запросимо. Дайте ж хоч на вихідних відпочити! Якщо щось серйозне, дзвони приїдемо, якщо пожежа будемо тут першими!
Яка пожежа?!
Мама після такої заяви ледь не вилетіла з хати, бігцем переступаючи через поріг із косою у руках. Я ледве здержала сміх, спостерігаючи, як вона метушиться, озирається, стрімко мчить двором до хвіртки. Чоловік підняв руки, коли вгамувався:
Ну, можливо, я переборщив із пожежею.
Та ні, якраз у точку.
І ми разом розреготались, згадуючи мамине обличчя. Відтоді у нашій новій хаті настала тиша. Мама не заходить без потреби, допомогу чоловіка приймає, але розмови тільки «так/ні». Мабуть, ще довго згадуватиме ту пожежу…
