Мені вже 41, і в цьому будинку я виросла він ще від моїх дідуся з бабусею залишився. Коли їх не стало, тут жила моя мама, а після її смерті оселя перейшла на мене. Весь цей час це було моє спокійне і впорядковане місце. Я багато працюю, вечорами повертаюся додому сама, і завжди думала, що мені подобається цей спокій, і що ніщо його не порушить аж поки не вирішила «допомогти».
Два роки тому дзвонить далека троюрідна сестра, вся в сльозах. Розлучилася, має малого сина, й діватися їй нікуди. Просилася пожити “кілька місяців”, поки знайде собі вихід. Я погодилася ну бо як не допомогти рідним, та й думала, це нічого не змінить для мене. Спочатку все йшло нормально: жила в одній кімнаті, трохи допомагала з комуналкою, рано виходила на роботу, а малого лишала в сусідки. В домі було спокійно.
Через три місяці кинула роботу. Каже, тимчасово й шукає щось краще. З того часу цілими днями сиділа вдома, дитина більше не ходила до сусідки, залишалася тут. Ти не уявляєш, як змінилася квартира: всюди іграшки, шум, постійно якісь гості. Я приходила змучена, а у вітальні якісь незнайомці. Сказала їй, що хочу, щоб попереджала, якщо хтось буде. Вона образилася, мовляв, я перебільшую і «це вже й її дім теж».
Потім взагалі перестала докладати гроші. Спочатку казала, що нема можливості, потім що віддасть, як тільки знайде роботу. Але все більше всі витрати мої: і рахунки, і їжа, і навіть дрібні ремонти. Одного дня повертаюся з роботи меблі посунуті, бо, бач, так “затишніше”. Навіть не питала дозволу, просто зробила. Я висловила своє невдоволення, а вона мені: я холодна й не розумію, що таке жити сім’єю.
А ще гірше стало, коли почала запрошувати колишнього чоловіка того самого, з ким нібито розірвала всі стосунки. Він приходив вечорами, залишався на ночівлю, користувався ванною, їв у нас. Якось бачу виходить з моєї кімнати, каже, взяв “куртку” без дозволу. Тоді я вже не витримала і сказала, що так більше не може бути, треба дотримуватися кордонів. Вона почала плакати, кричати, нагадувати, що я ж її приютила, коли вона була без нічого.
Півроку тому я спробувала поставити якийсь термін. Вона каже: не може грошей нема, дитина в школу ходить неподалік, як же я можу її виганяти? Відчуваю, що потрапила в пастку. Власний дім більше не мій. Я тепер заходжу навшпиньки, щоб не розбудити малого; їм у кімнаті, щоби не сваритися; все більше часу проводжу поза домом.
Живу ніби й тут, але вже не відчуваю, що це мій простір. Вона поводиться так, ніби господиня тут вона, а я все оплачую, і ще й чую докори, що егоїстка, якщо прошу хоча б трохи порядку. Не знаю вже, що мені робити… Дуже потребую поради.
