– Ну що, дівчатка, зізнавайтесь, хто з вас Лєся? жінка уважно й трохи хитро подивилась на нас із Оксаною.
– Я Лєся. А що таке? озвалась я, нічого не розуміючи.
– Ось тобі листа, Лєся. Від Володимира, незнайомка дістала з кишені халата зімятий конверт та простягла мені.
– Від Володимира? А він де? дивуюсь.
– Його перевели в інтернат для дорослих. Чекав на тебе, Лєсю, як на диво. Усі очі прогледів, аж сумно було дивитись на нього. А цей лист дав мені перечитати, щоб я помилки перевірила не хотів осоромитись перед тобою. Ну, мені час іти, скоро обід. Я тут вихователькою працюю, поглянула на мене строго, зітхнула й поспішила назад.
… Якось ми з Оксаною гуляли і випадково зайшли на територію незнайомого закладу. Нам було по шістнадцять, літо радувало, канікули кликали на пригоди. Присіли на лавку під розкішною липою, сміялись та теревенили. І тут підійшли двоє хлопців.
– Доброго дня, дівчата! Засумували? Можна познайомитись? простягнув руку хлопець, Володимир.
Я відповіла:
– Лєся. А це моя подруга Оксана. А як звати мовчазного друга?
– Леонід, тихо сказав другий.
Хлопці нам здались трохи старомодними, занадто правильними. Володимир строго зауважив:
– Дівчата, навіщо такі короткі спідниці носити? А в Оксани декольте аж занадто.
– Ой, хлопці, не заглядайте куди не слід, бо ще очі розбігтися можуть, сміялись ми з Оксаною.
– Та не виходить не дивитись. Ми ж чоловіки Може, ще й курите? невідступно питав Володимир.
– Авжеж, куримо але лише коли смішно, жартували ми по-своєму.
Тут ми й помітили, що хлопці рухаються дивно: Володимир ледве переставляє ноги, а Леонід суттєво кульгає.
– Ви тут лікуєтесь? спитала я.
– Так. Я на мотоциклі потрапив у аварію, а Леонід невдало стрибнув у воду зі скелі, випалив Володимир завченим тоном. Сказав, що їх скоро випишуть.
Ми з Оксаною, звісно, їм повірили тоді й не здогадались, що хлопці інваліди з дитинства, просто вигадали історії про аварії. Для них вихід за територію та наші відвідини аж ковток свободи.
Володимир та Леонід жили й навчались у закритому інтернаті, де кожен мав свою легенду про якусь уявну травму, аварію чи бійку. Виявились хлопці надзвичайно цікавими, начитаними, дуж мудрими як для своїх років.
Ми з Оксаною стали навідуватись щотижня. Хотілось допомогти, розрадити, а ще їм справді було чому повчитись.
Ці наші короткі зустрічі стали звичною справою.
Володимир завжди приносив мені квіти з клумби, Леонід акуратно зроблену паперову фігурку, стидаючись вручав Оксані.
Сідали на лавку разом: Володимир біля мене, Леонід повертаючись до Оксани, всю увагу їй. Оксана соромилась, червоніла, але видно було їй подобається. Теревенили ні про що і про все водночас.
Літо промайнуло як один день.
Настала дощова осінь, закінчились канікули. Ми з Оксаною стали одинадцятикласницями, часу не стало зовсім, вже забули про наших випадкових знайомих.
Екзамени, останній дзвоник, випускний і от нарешті літні надії. Я й Оксана вирішили провідати хлопців. Зайшли у знайоме подвіря, вселись на лавку і з надією чекали, що зараз Володимир з квіточками й Леонід з оригамі підійдуть. Марно пройшло дві години.
Раптом з дверей вийшла та сама вихователька. Вона й вручила цей відвертий лист для мене. Одразу ж відкриваю конверт:
«Дорога моя Лєся! Ти, мов весняна квітка моя далекая зірочка! Напевно, ти й не помітила, що я закохався у тебе з першого погляду. Твоє товариство для мене було як свіже повітря, сенс життя. Півроку дивився у вікно чекав на тебе. Ти забула про мене шкода. Наслідки у нас різні, шляхи теж Але я вдячний, що зміг відчути справжнє кохання. Памятаю твій оксамитовий голос, чарівну усмішку, ніжні руки Як мені важко без тебе, Лєсю! Мрію хоч ще раз тебе побачити! Обійняти, просто подихати поряд
Мені і Леоніду вже по вісімнадцять, нас навесні переведуть в інший інтернат Навряд чи зустрінемось Душа розривається Сподіваюсь, з часом відболить
Прощай, дорога моя!»
Підпис: «Завжди твій Володимир».
В конверті був засушений маленький цвіт.
Мені стало так соромно й боляче. Серце ніби стиснулось нічого не повернути. В голові промайнуло ми у відповіді за тих, кого приручили.
Я й уявити не могла, які пристрасті вирували у Володимира в серці. Але я ніколи не відчувала до нього чогось більшого. Дружба, цікавість так, але аж ніяк не любов. Так, я трохи жартувала, кокетувала, підкинула трішки жару у його закоханість. Та не думала, що той флірт розгориться у Володимира справжнім полумям.
… З того часу пройшло багато років. Лист зівяв, квіточка перетворилась на порох Але я памятаю наші прості зустрічі, веселий сміх, щирі розмови, жарти Володимира
Ця історія отримала своє продовження. Оксана по-справжньому перейнялась долею Леоніда. Його ж батьки залишили через «особливість» одна нога у Леоніда від народження була набагато коротшою. Оксана закінчила педагогічний, зараз працює в інтернаті для дітей з інвалідністю. Леонід її коханий чоловік. Вони мають двох дорослих синів.
А Володимир, за словами Леоніда, життя провів самотньо. Коли Володимиру виповнилось близько сорока, приїхала до інтернату мама, побачила занедбаного сина, розплакалась, пригадала материнську любов і забрала Володимира до себе в село. А далі його слід загубився
Отака, Оксано, моя літня історія дорослішанняКажуть, усі ми чиїсь випадкові диво-зустрічі, часом навіть не підозрюючи, як сильно впливаємо на чиєсь життя. Я досі часом думаю про ту липову алейку, про оту щиру хлопячу закоханість, про волого ту моторошну осінь, що закрила двері у той безтурботний світ. Якось, прогулюючись вже з власною донькою, я на старій лавці під липою знайшла маленьку паперову фігурку згорток від оригамі, як колись робив Леонід. Затрималася, розгорнула на звороті було написано кульковою ручкою: «Люби життя, і воно відкриє для тебе нові світи.»
Мені прийшло на думку: усе минуле як засушена квітка у старому листі, воно ховає у собі світлу память. Ми виростаємо, йдемо своїми різними шляхами, але іноді варто озирнутися, вибачити собі шкільну легковажність, прийти на зустріч із давньою осінню, згадавши тих, хто вчив нас бути живими й справжніми.
Лист Володимира я ще досі бережу бо це і спогад, і урок, і ніжний знак того, що навіть коротка зустріч може залишити слід на все життя.
А липи кожного червня розквітають знову, і здається десь там, у глибинах тихого парку, досі живе просте підліткове літо, повне сміху, надії та справжніх чудес.
