Відчиняй, ми вже тут
Соломійко, це тітка Наталя! голос у слухавці лунав такою награною радістю, що аж мороз по шкірі. Ми через тиждень приїжджаємо до Львова, треба пару документів оформити. Поживемо в тебе, може тиждень-два, гаразд?
Соломія ледве не захлинулася чаєм. Отак просто без «добрий день», без «як справи», зразу поживемо. Не «чи можна», не «чи зручно тобі». Просто поживемо. І все.
Тітко Наталю, Соломія спробувала, щоб голос був лагідний, я рада тебе чути. Але щодо пожити Давай я допоможу вам обрати готель? Зараз є гарні варіанти, зовсім недорого.
Та який ще готель? тітка пирхнула, наче племінниця сказала щось дурне. Нащо дарма гроші витрачати? У тебе ж трьохкімнатна квартира від батька! Ціла квартира для одної!
Соломія заплющила очі. Почалося.
Це моя квартира, тітко.
Твоя? у голосі зявилися гострі нотки. А батько твій він же наш рідний, чи не так? Кров свою зрікатися не годиться, Соломіє. Ми ж не чужі, а ти нас в готель, ніби собак якихось!
Я ж нікого не виганяю. Просто у мене зараз не виходить.
І чому це?
«Бо минулого разу ви зробили з мого життя пекло», подумала Соломія, та відповіла інакше:
Обставини, тітко Наталю. Не можу вас прийняти.
Обставини у неї! тітка вже й не приховувала роздратування. Три кімнати пустіють, а у неї обставини! Твій батько, царство йому небесне, ніколи би рідню за поріг не виставив! А ти вся в матір, така ж
Тітко
Що тітко? Ми приїдемо в суботу, на обід. Максим і Павло зі мною. Зустрінеш нас як годиться.
Я ж казала не зможу.
Соломіє! голос став різкий, наказовий. Це не обговорюється. В суботу будемо.
Замість відповіді короткі гудки.
Соломія важко поклала телефон на стіл. Посиділа хвилину, втупившись у одну точку. Потім зітхнула і відкинулась на спинку стільця.
Знову те саме.
Два роки тому тітка Наталя вже «гостила». Тоді заявилася з цілою родиною, обіцяли три дні залишились на дві тижні. Соломія й досі памятає той дурдом: Максим, чоловік тітки, лежав на дивані в черевиках і клацав пультом до ночі. Павло, їхній здоровенний двадцятитрирічний син, тягав їжу з холодильника і жодного разу не помив за собою тарілку. Сама тітка вередувала на кухні, шпетила все від фіранок до «не такої» плитки.
Коли вони нарешті виїхали, Соломія знайшла пропалене крісло, зламану поличку у ванній і якісь дивні плями на килимі у вітальні. Про гроші ні слова: ні за продукти, ні за комуналку, яка за ті два тижні виросла чимало, не дали й копійки. Просто зібрали речі і поїхали, кинувши: «Дякую, Соломійко, ти справжня розумниця».
Соломія потерла скроні.
Ні. Так більше не буде. Нехай тітка хоч півдня кричить про батька і рід. Хай приїжджає двері їй не відкриють.
Соломія взяла телефон, відкрила браузер. Треба їм знайти готель. Гарний, пристойний, з усіма зручностями. Скинути адресу і чітко пояснити: оце все, чим готова допомогти.
А якщо не зрозуміють вже не її клопіт.
Два дні прожила у повній тиші. Соломія працювала, вечорами гуляла парком, готувала собі вечерю і вже майже вирішила, що дзвінок тітки був страшним сном. Може, передумають. Може, знайдуть когось іншого, кому можна сісти на шию.
В четвер ближче до вечора задзвонив телефон. «Тітка Наталя» і в животі защеміло.
Соломіє, це я! бадьорий голос пролунали надто гучно. Ми приїжджаємо завтра, поїзд прибуває о другій дня. Зустрічай нас і накрий стіл, бо з дороги треба по-людському поїсти!
Соломія повільно сіла на край дивана, пальці побіліли на корпусі телефону.
Тітко Наталю, говорила вона повільно, чітко, я вже казала. Я вас не впущу до себе. Не приходьте.
Та ну! тітка сміялася, наче жарт почула невдалий. Що ти, Соломійко, справді як мала дитина. Не впущу, впущу Ми вже купили квитки!
То ваші проблеми.
Соломіє, ти що? недовіра у голосі швидко змінилась звичним напором. Ти ж рідна! Треба сімї допомагати, це святе!
Я нікому нічого не винна.
Ще й як винна! Отець твій, світла йому память
Досить про батька, тітко. Я сказала ні. Це остаточно.
Тітка вдихнула голосно, театрально, ніби набираючись терпіння до примхливої дитини:
Соломійко, твої слова тут нікого не цікавлять, ясне діло? Ми сімя. А ти тут характер показуєш, ніби ми чужі. Завтра о другій, чекай!
Я ж кажу
Все, цьомаю, до зустрічі!
Гудки
Соломія кілька секунд дивилася на чорний екран. В грудях піднімалося щось гаряче, ядуче, ледь не душило. Вона кинула телефон на диван і завелася по кімнаті туди-сюди, як звір за гратами.
Отже, її думка нікого не цікавить. Чудово. Просто прекрасно.
Соломія різко зупинилася.
Тримайте ширше кишеню, дорога тітонько.
Соломія знайшла у контактах «Мама».
Алло? Соломійко? голос матері теплий, трохи здивований. Ти чого дзвониш?
Мамо, привіт. Слухай, я хочу приїхати до тебе. Завтра. На тиждень, може, трохи більше.
Пауза.
Завтра? Дочка, ти ж лише місяць тому була
Я знаю. Але дуже треба. Я працюю віддалено, мені неважливо, звідки. Приймеш?
Мама подумала ще секунду, і Соломія майже відчувала, як та хмуриться, намагаючись зрозуміти, що сталося.
Звісно, приїжджай. Я завжди тебе чекаю, знаєш це. Ти точно в порядку?
Так, мамо, все добре. Просто скучила.
Соломія зітхнула з полегшенням. Завтра на обід тітка Наталя з родиною стоятиме біля зачинених дверей. Можна хоч цілу годину дзвонити, бити, кричати на весь підїзд господині не буде. І не в магазин побігла, і не до подруги пішла. У іншому місті, за триста кілометрів.
Соломія відкрила додаток з квитками. Ранковий поїзд, шоста сорок пять. Ідеально. До того часу, як тітка з сімейством дістанеться підїзду, вона вже буде пити чай на кухні у мами.
Кров не водиця, але й рідні мусять чути «ні».
В поїзді Соломія слухає стукіт коліс і думає, яке лице буде у тітки біля замкнених дверей. Очі злипаються, голова гуде, але на душі тихо.
Мама зустріла на пероні, міцно обняла, повезла додому. Нагодувала млинцями з сиром, напоїла чаєм, поклала відпочити.
Потім поговоримо, сказала вона і прибрала чашку. Спочатку відіспися.
Соломія миттєво заснула, тільки-но торкнулася подушки.
Прокинулася від різкого дзвінка. Машинально намацала телефон на тумбочці, очі фокусувались на екрані «Тітка Наталя».
Соломіє! тітка кричала так, що довелося відсунути слухавку. Ми під твоїми дверима двадцять хвилин стоїмо! Чому не відчиняєш?!
Соломія сіла на ліжку, потерла лице рукою. За вікном зачинялося сонце півдня проспала.
Бо мене там немає, відповіла вона, не стримуючи посмішки.
Що значить нема?! Де ти?!
В іншому місті.
Тиша. Потім вибух:
Ти вже зовсім знахабніла?! Знала, що ми їдемо, і втекла?! Як ти могла?!
Легко. Я казала, що не пущу вас. Ви не хотіли слухати.
Та як ти смієш! тітка аж захлинулась. У тебе ж напевно ключі в когось залишились! У сусідки, у подруги! Подзвони, хай принесуть! Ми і без тебе поживемо, ми не діти!
Соломія завмерла. Оце нахабство.
Тітко, ти серйозно?
Абсолютно! Ми з дороги, втомлені, а ти цирк влаштовуєш!
Я не збиралася жити з вами під одним дахом. І тим більше відчиняти квартиру без себе.
Та ти!..
Двері кімнати рипнули. На порозі стояла мама халат, розтріпане волосся, прищур. Вона простягла руку, і Соломія, не задумуючись, віддала їй телефон.
Наталю, мамин голос був холодний, це Віра. Слухай сюди і не перебивай.
Зі слухавки чулося щось незрозуміле.
Юрій тебе терпіти не міг, продовжила мама. Все життя не міг. І я це краще знаю за всіх. То чого ти лізеш до його доньки? Що тобі треба?
Соломія чула, як тітка збивається на слова.
Оце й добре, різко сказала мама. Більше Соломії не дзвони. Ніколи. Вона має, до кого звернутися, і це точно не ти. Все, розмова закінчена.
Мама поклала слухавку і повернула телефон доньці.
Соломія дивилась на матір, ніби бачила вперше.
Мамо Ти Я ніколи тебе такою не бачила.
Та скривилась, поправила халат:
Це твій батько мене навчив. Каже, з Наталкою тільки так і треба. Як гарно гаркнеш на рік затихає.
Вона всміхнулась, і біля очей зявилися дрібні зморшки:
До сих пір діє, уявляєш?
Соломія розсміялась голосно, щиро, усе напруження за останні дні спливло з серця. Мама підхопила сміх.
Гаразд, махнула рукою в бік кухні, ходімо чай наливати. Розкажеш, що там у тебе коїться…
