ЧОЛОВІК ДОРОЖЧЕ ГІРКОЇ ОБРАЗИ
Сергію, оце була остання крапля! Все, ми розлучаємось! Можеш навіть не падати на коліна, як ти любиш не спрацює! я чітко і безповоротно поставив крапку у нашому шлюбі.
Сергій, звісно, не повірив. Він був впевнений, що все піде по минулому сценарію: приповзе, попросить пробачення, купить каблучку і я все прощу. Так уже частенько бувало. Але цього разу я вирішив досить! Мої пальці всі у каблучках до мізинців, а життя немає. Сергій безпросвітно залився горілкою.
А починалося все гарно.
Першого мого чоловіка, Остапа, вважають зниклим безвісти. Було це у 90-х. Ті часи взагалі були страшні. Остап був нелегкий: характер упертий, ліз завжди на рожен. Як кажуть, «очі соколині, та крила комарині». Якщо щось не по його, усе летіло шкереберть. Думаю, він загинув десь у розборках жодної звістки не отримував. Я лишився з двома донечками: Лесюні пять, Оксані два рочки. П’ять років минуло зникнення Остапа.
Я думав, збожеволію. Остапа я по-своєму любив, хоча й був він з характером. Ми з ним ніби одне ціле. Вирішив був: життя скінчене, буду ростити дівчат, на собі ставив хрест. Проте
Хоч як мені було важко, мусив крутитись. Працював на заводі, а зарплату отримував прасками. Треба було збувати їх, щоб купити трохи їжі. Вихідні я витрачав на це. Взимку, коли зуб на зуб не попадав від холоду на ринку, до мене підійшов чоловік.
Змерзли, чоловіче? обережно спитав незнайомець.
А ви як здогадалися? намагався жартувати я, хоч і ледве говорив. Але від нього війнуло теплом.
Даруйте, спитав дурне. Може, підемо в кавярню погріємось? Я допоможу донести ваші праски.
А йдемо, а то я тут змерзну до смерті, ледве вимовив я.
У кавярню ми не дійшли: я потягнув незнайомця ближче до дому, попросив почекати біля підїзду, глядіти за сумкою з прасками мені ж треба було забрати дітей з садочка. Побіг, хоч ноги аж заклякли від холоду. Та на душі потепліло. Коли повертався з Лесею та Оксанкою, з далеку помітив Сергія він так себе назвав. Він курив, переминаючись з ноги на ногу. Подумав, «запрошу на чай, а далі, як буде!»
Сергій допоміг тягти сумку аж на шостий поверх ліфт не працював. Поки я з дівчатками дралися на третій поверх, Сергій уже спускався вниз.
Почекайте, мій рятівнику! Я вас не відпущу, поки не напою гарячим чаєм! я схопився за рукав куртки Сергія.
Та що ви, я не заважаю? зиркав він на малечу.
Та годі, беріться за руки з дівчатами, а я побіжу чайник ставити, без вагань запропонував я.
Я не хотів відпускати цього чоловіка, бо він став мені вже якимось близьким. За чаєм Сергій запропонував мені стати у нього помічником. Заплатити пообіцяв стільки за рік прасок не вторгуєш.
Я й покірно погодився, а в душі руки хотілось цілувати за це.
Сергій уже вдруге розлучався мав сина від першої дружини.
І закрутилося
Невдовзі я побрався із Сергієм. Він удочерив моїх дівчаток. За півроку ми вже купили чотирикімнатну квартиру, обставили добротними меблями, технікою. Потім ще й дачу звели. Щороку на море. Така собі розкішна українська ідилія!
Минуло сім років щастя. Відчувалося, Сергій, коли досяг усього, почав часто заглядати до чарки. Спочатку не звертав увагу, бо розумів: робота, втома треба ж якось знімати стрес. Але з часом це ставало звичкою. Вмовляння марні.
Я змалку авантюрист, тож, щоби відвернути чоловіка від питва, надумав народити йому дитину. На той час мені вже було тридцять девять. Друзі не здивувались:
Давай, Богдане, може, й ми ще надумаємо хто знає! реготали хлопці.
А я завжди казав: якщо вже завагітніли не перепиняйте долю, не пожалкуєте, а от не народити пожалієте.
У нас із Сергієм народилася двійня! І ось ми вже з чотирма доньками! Сергій пити не покинув. Терпів, терпів, та захотілося природи, господарства, щоб дітям був зиск, а Сергій не мав часу на горілку.
Продали квартиру й дачу, купили будинок у селищі. Відкрили шикарне кафе. Сергій захопився полюванням рушниця, спорядження, полювання в наших лісах вистачало.
Усе йшло більш-менш, аж поки Сергій не перепив, та ще чогось незрозумілого. Оскаженілий, він нищив усе, бурився, дістав рушницю й вистрелив у стелю!
Я з дітьми побіг до сусідів ховатись. Той вечір другим народженням згадаю.
Зранку усе стихло. Ми повернулися украдки. Те, що побачили, не для слабонервних: усе побите, розвалене, сісти нема де, їсти не з чого, спати ні на чому. Сергій хропів пяний на підлозі.
Я спакував, що вціліло, взяв дітей і попрямував до мами, вона на сусідній вулиці жила. Мама журилась:
Ой, Богдане, що ж мені з твоїм таким гуртом робити? Повертайсь до чоловіка. Всяке в сімї буває, перемелеться борошно буде.
У мами таке правило: нехай і з бідами аби чоловік удома.
За два дні приперся Сергій і я остаточно порвав з ним. Він нічого не памятав зі своїх криків, не вірив моїм словам. Але до того мені було вже байдуже. Я обірвав усі мости.
Далі невідомість. Та вирішив: краще бути бідним, голодним, але живим, аніж загинуть від руки чоловіка-безпам’ятного.
Кафе довелося продати за безцінь мусив швидко тікати з містечка. Оселились у маленькій хатині в сусідньому селі.
Старші дівчата пішли працювати, згодом, слава Богу, й заміж повиходили.
Двійнята тоді були в пятому класі. Усі дівчата любили Сергія, спілкувались із ним, тож я завжди був у курсі його життя. Через доньок колишній чоловік умоляв мене повернутися. Дівчата теж упрошували: «Мамо, ну досить! Тато сто разів пробачення просив!» І собі поміркуй тобі ж не двадцять пять Але я впертий чоловік: хотів спокою, без стресів і пригод.
Минуло два роки.
Мені стало бракувати Сергія. Самотність гризла. Всі каблучки, подаровані чоловіком, заклав у ломбард викупити не зміг, шкода було. Став згадувати життя, роздумувати. Бо у нас, загалом, була любов. Сергій дівчат всіх однаково любив, мене шкодував, умів перепросити. Родина була на заздрість. Чого ще хотіти?
Та тільки доньки старші все більше телефонують, але не навідуються у кожної своє. Молодість бере своє. Та й двійня, ще трішки вилетять з гнізда. Залишуся у хаті сам, як сич. Дівчата, як гуски як зміцніють, так розлетяться.
Я порадився з двійнятами, розпитав про Сергія чи не зявилась у нього нова? Все вивідали: живе у Львові, працює й краплини не пє. Один, жінки немає. Донькам адресу залишив на всяк випадок
Словом, ми знову разом уже пятий рік.
Отакий я ще той авантюрист.



