Ну що, куди пропала? Відчиняй ворота, гості вже тут! голос тещі, гучний і трохи нетерплячий, перекрив навіть ревіння сусідської газонокосарки. Ми з гостинцями, з гарним настроєм, а у вас усе зачинено, наче в бункері!
Катерина завмерла посеред грядки з полуницею й витерла рукавом спітніле чоло. Перчатки, замазані щедрим чорноземом, залишили на обличчі слід, але їй зараз було не до краси. Вона розігнула спину, в якій смачно нило, й глянула у бік високого металевого паркану.
Візиту цього не планувалося. Взагалі.
Катерина перевела погляд на чоловіка. Богдан стояв біля сараю з молотком у руці й був такий самий розгублений. Він винувато знизав плечима, беззвучно прошепотів: «Я не кликав».
Богданчику! пролунав знову з-за воріт голос тещі, вже з образою. Чи ти там спиш? Мама приїхала, сестра приїхала, а ви ховалися!
Катерина глибоко вдихнула, зняла рукавички й кинула у відро. Вихідні, які вона мала витратити на роботу на своїх шести сотках під Черкасами, летіли кудись у небуття. Вона кивнула чоловікові: мовляв, відкривай, все одно нічого вже не зміниш.
Ворота розчинилися, й на двір, блискаючи сонцем, закотився сірий джип. З нього, мов десант, висипала родина. Першою, звісно, була Галина Степанівна пишна, гомінка, у яскравому вишиваному сарафані й широкому капелюсі. За нею визирнула сестра Марічка у білих шортах і з витонченим манікюром. Замикав ходу чоловік Марічки, Олег, ліниво потягувавшись і мружачись на сонці.
З багажника одна по одній викладалися пакети з вугіллям, коробки з пивом і пластикові відерка з замаринованим мясом.
Ох, і спека, змахнула капелюхом Галина Степанівна. Катрусю, ти чого така чумазенька? Ми ж вирішили зробити сюрприз. Дзвоню Богдану мовчить. Думаю, навідаюся вже, погода сама на шашлик кличе, покупаємось. У вас же тут ставок поряд?
Катерина мовчки дивилася на всю цю різнобарвну процесію. Всередині піднімалося обурення. Дача це була її, спадок від бабусі, шматочок власної енергії, земля, знана до останньої травинки. З моменту весілля дача стояла в занепаді, і три роки Катерина вкладала туди все гроші, сили, думки. Богдан допомагав, звісно, але без вогню в очах, чисто для галочки. А його родина зявлялася тільки тоді, коли все вже співало й квітло, щоби поїсти ягід і полежати в гамаку.
Доброго дня, Галино Степанівно, Катерина старалася говорити рівно. Сюрприз, дійсно… Не чекали. Ми тут працюємо.
Робота не вовк! засміявся Олег, витягаючи ящик пива. В ліс не втече. Вихідні, щоб відпочивати! Богдане, неси мангал зараз будемо гуляти!
Марічка вже оглядала подвіря.
Кать, а де лежаки? Я ж засмагати хотіла. І слухай, у тебе вже малина є? А то хочу спробувати…
Малина ще зелена, коротко відповіла Катерина. Лежаки в сараї, там брудно.
Ну, то хай Богдан витягне й витре, безапеляційно оголосила теща, уже влаштовуючись у кошиковому кріслі, яке Катерина купила для вечірніх читань.
Дивлюсь, трава біля огорожі виросла непорядок. Ну то нічого, Богдан потім покосить.
Катерина глянула на чоловіка. Той тиснувся, не насмілюючись підвести око. Він знав, що ці вихідні розписані по хвилинах: перекопати дальній куток під нову капусту, пофарбувати паркан, розібрати стару теплицю, ще й машини перегною на вечір замовлено. А тепер від неї чекають, що вона всі ці дні різатиме салати й обслуговуватиме «дорогих гостей», які вирішили зробити тут базу відпочинку.
В голові щось клацнуло. Спокійно, холодно.
Богдане, покликала вона. Той здригнувся. Іди-но до мене.
Вони підійшли до криниці.
Ти знав, що вони приїдуть? тихо.
Ні! Чесно, Кать! Богдан зашепотів, зиркаючи на маму. Вона зранку дзвонила, питала, де ми. Я казав на дачі. Але про приїзд жодного слова! Ну, що вже робити родина все ж таки… Може, перетерпимо, посмажимо мясо…
Перетерпимо? Катерина із сумною усмішкою. Минулі вихідні ми провели в місті, бо твоя мама тягла нас у супермаркет. Позаминулих у Марічки день народження. Сезон іде! Якщо сьогодні не зробимо заплановане втратимо розсаду, а паркан розвалиться восени.
Катю
Без «Кать». Це моя дача і мої правила. Хочуть відпочивати на природі? Прекрасно. Відпочинок із користю ще нікому не завадив.
Вона рішуче рушила до сараю. Гуркіт металу змусив родину замовкнути. За хвилину Катерина вийшла з оберемком інвентарю три лопати, граблі, сапка й банка з фарбою.
Отже, дорогі гості, голос Катерини звучав твердо, як кремінь. Раз уже приїхали, поєднаємо приємне з корисним. У нас сьогодні толока.
Яка ще толока? Марічка відсунулась від брудної лопати. Ми відпочити приїхали!
А я вам не аніматор і не кухарка, відрізала Катерина. Планувала працювати. Хочете залишитись допомагайте. Хто не працює, той не їсть. Це ж народна мудрість.
Галина Степанівна, надкусивши яблуко зі столу, завмерла.
Катю! Що ти собі дозволяєш? Ми гості! Приїхали до сина! Богдане, мовчиш? Жінка матір у батраки записує!
Богдан підійшов ближче, мовчав.
Галино Степанівно, перехопила ініціативу Катерина. Дача моя власність, з бабці дісталася ще до шлюбу. Ви це знаєте. Я тут хазяйка. Богдан допомагає ми ж сім’я. А ви лише приїжджаєте на готове. Хочете шашлик будь ласка: ось фронт робіт.
Вона роздала інвентар, не слухаючи обурених зітхань.
Олег, подала лопату зятю, який ще тримав пляшку пива. Твоя ділянка перекопати смугу біля огорожі, земля глиниста, сили треба. Поки не перекопаєш мангал не розпалюємо.
Олег мало не вдавився пивом.
Та ти що, Катю! Я ж на відпочинку! У мене спина
Спина вилікується роботою! Граблі Марічці. Накосити траву за будинком у компостну яму, прополоти моркву. Хотіла засмагнути ось спина й засмагне без лямок.
Я не буду! скрикнула Марічка. Манікюр зіпсую! Я три тисячі гривень віддала! Мамо, скажи щось!
Галина Степанівна підвелася й нависла над Катериною.
Досить цирку. Богдане, прибери інструмент. Зараз будемо готувати обід. Катю, якщо тобі не радісно скажи. А змушувати нас працювати це хамство! Ми літні люди!
Ви ж, Галино Степанівно, хвалилися минулого тижня, як три години на танцях відтанцювали, парирувала Катерина. Довіру вам найвідповідальніше пофарбувати паркан біля клумби. Фарба без запаху, пензлик новий. Прошу.
Ми їдемо звідси! крикнула теща. Олеже, речі! Я тут більше ні ногою! Богдане, дивися, на кому оженився! Рідну матір виганяє!
Катерина спокійно схрестила руки.
Не виганяю. Пропоную чесний обмін: ваша допомога моє гостинне пригощання. Не хочете допомагати не заважайте працювати. Графік не дозволяє мені пригощати вас, поки ви ніжитеся. Вибачте.
Богдане! завила Галина Степанівна. Скажи хоч слово! Ти чоловік чи лялька?
Богдан глянув на червоне обличчя матері, на сестру, що надула губи, на Олега, який міркував, куди б поставити ящик з пивом. Потім на Катерину: втомлену, брудну, зате справжню. Згадав її радість за першими сходами, мрії про теплицю.
Мамо, тим самим спокійним голосом сказав Богдан. Катя права.
Що?! в один голос вигукнули всі гості.
Вона права, Богдан зітхнув глибше. Це її дача. Ми мали працювати. Я обіцяв допомогти. Якщо хочете відпочивати в пяти кілометрах база відпочинку, там все для людей. А тут у нас робота.
Повисла тиша, лише джміль гудів над півоніями. Галина Степанівна ковтала повітря, не знаходячи слів. Зрада сина боліла їй гірше лопати.
Ох, так… прошипіла нарешті. Дякую, сину, поклали на лопатки. Поїхали, Олежчик! Не будемо тут дихати з цими… господарями.
Збиралися швидко: Олег із жалем погрузив пиво назад, Марічка гримала дверцятами, Галина Степанівна дивилася на Катерину так, ніби та відрізала їй шмат батьківщини.
Ще згадаєте! гримнула вона. Коли допомога буде потрібна не розраховуйте!
Джип гримнув коліями ґрунтової дороги, піднявши хмару пилу.
Катерина й Богдан залишилися серед подвіря. Тиша видалася їм надзвичайно солодкою. Катерина відчула полегшення в плечах, але ноги зробилися ватними, й вона присіла просто на сходи веранди.
Богдан сів поряд, узяв її за руку.
Як ти? спитав.
Добре, видихнула Катерина. Думала, розірвуть чи проклянуть.
Прокляли, мабуть. Але, повір, відтане мамі треба буде щось, зателефонує. Марічка ще подується переживемо.
Дякую, що підтримав. Я вже думала, що…
Що змовчу? задумливо відказав Богдан. Та скільки можна? Вони ж навіть не запитали, як у нас справи. Одразу: подай, дай, накрий. А ти тут працюєш. Соромно стало. Це твій дім, ти тут працюєш за нас обох.
Катерина усміхнулася.
Наш дім, Богдане. Якщо хочеш докладати зусиль, а не тільки страви їсти.
Хочу, серйозно кивнув він і підвівся. Олег кинув лопату, піду дороблю глину, ти ж казала, це важливо.
Катерина дивилася, як чоловік береться до справи. Вперше за довгий час вона відчула вони команда, не просто люди поруч, а партнери по життю.
Вона піднялася, витрусила куртку. Сонце ще високо, роботи тьма. Але це вже не здавалося каторгою.
Годину потому, коли Богдан, весь змокрілий, закінчив перекопування, Катерина підійшла з глечиком охолодженого лимонаду.
Перерва, командувала вона.
Вони сиділи на тій самій веранді, де ще нещодавно кипіли пристрасті.
Знаєш, задумливо сказав Богдан, вони й досі не зрозуміли…
Чого саме?
Що справа не в роботі. Якби просто запитали, чим допомогти через годину вже лежали б і відпочивали. А так…
Повага, Богданчику. Не можна в чужий дім зі своїм розкладом лізти. Особливо вимагати чужої праці.
У Богдана задзвонив смартфон. Він глянув: повідомлення.
Від мами. Пише: «Ми на базі, все дороге, їсти нема чого. Совість би мали».
Катерина розсміялася.
Зате без лопат та граблів відпочивають.
І без нашого шашлика, додав Богдан. А мясо в нас хоч залишилося?
Ні, забрали. Та в нас є молода картопля, кріп і оселедець. І тиша.
Вечір плавно опустився над дачами під Черкасами. Цвіркуни сюркотіли, десь на віддалі гавкала собака. Катерина і Богдан закінчили фарбувати паркан у сутінках. Умиті, втомлені, сиділи в кухні, вечеряли гарячою картоплею, яка здавалася кращою від ресторанних делікатесів.
Знаєш, раптом сказала Катерина, вмочаючи хліб у запашну олію, це був корисний урок.
Для них?
Для всіх. Ми навчилися говорити «ні». Бачиш, не так і страшно.
Страшно, признався Богдан. Але результат того вартий. Ой, Катю, а давай на наступних вихідних нікого не пустимо. Лише ми. І жодних лопат. Просто побудемо.
Домовились, усміхнулася Катерина. Хіба що теплицю розберемо.
У цей момент за вікном загуркотіла машина. Катерина напружилася, задумалась: невже повернулися?
Богдан підкрався до вікна.
Ух, це до Петровича, до сусіда.
Катерина сміялася з полегшенням. Їй цього дня відкрилася нова правда: її чоловік справжній господар, а дача фортеця, що витримує найнесподіваніші вторгнення родини.
Але це ще не кінець. Через тиждень, у середу ввечері, коли Катерина й Богдан були вдома в Черкасах, пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Галина Степанівна без капелюха, без Марічки, з невеликим пакетом. Мала винуватий вигляд.
Можна? несміливо.
Катерина здивувалася, але відступила.
Заходьте.
Теща пристроїлася на краєчку стільця, поставила пакет.
Це пиріжки. З капустою. Сама пекла.
Богдан визирнув з кімнати.
Мамо, щось трапилось?
Трапилось, зітхнула теща. Соромно мені. Тиждень крутилась, як на голках. Сусідка Зінка розказала: її невістка виставила з хати, коли та приїхала поучати. А я подумала така ж була. Приїхала, наче пані, розпоряджалась. А ви працюєте, стараєтесь. Дача у тебе, Катю, як з картинки стала. Не те, що при мені.
Вона помовчала.
Загалом, пробачте дурну… Звикла, що Богдан ще мій хлопчик, завжди слухав. А він виріс. І жінка в нього з характером. І це добре: зараз без характеру нікуди.
Катерина зиркнула на чоловіка не чекала вибачень. Скандалів так, але не цього.
Та годі, Галино Степанівно, мяко сказала вона, ставлячи чайник. Забули й забули. Теж хочемо, щоб нам давали жити.
Я вже зрозуміла, кивала теща. Більше без дзвінка жодного кроку. І з порадами лізти не буду Себто старатимусь. А Марічка Вона ще дується. Каже, манікюр зіпсувала б. Але молодь нічому не навчиш одразу.
Вечір тоді видався довгим: чай, пиріжки й неспішна розмова. Лід скрес. Після тієї толоки родинні кордони стали здоровішими. Виявилося, що повага, виборена лопатою, надійніша за мовчазну покірність.
Лопати тепер стояли в сараї за розкладом і як нагадування про урок. І коли через місяць родина підїхала на дачу вже після дзвінка й із питанням «Чим допомогти?» Катерина знала: фортеця вистояла, і перемога залишилася за нею.
