Щоденник, 15 березня
Сьогодні нарешті зібралась написати про ту чудернацьку другу зустріч зі Святославом. Навіть зараз не можу остаточно вирішити сумно мені чи смішно.
Обідали ми у центрі Києва, в одному з тих ресторанів, куди, здається, всі ходять, аби помилуватись інтерєром більше, ніж кухнею: масивні штори, свічки, мяке світло, підлога, по якій офіціанти ковзають, ніби мареві. Святослав виглядав, як завжди, вишуканий сірий костюм, запястя прикрашає годинник, що коштує більше, ніж моя зарплата за пів року. Зі звичною посмішкою впевненої у собі людини, наче це він писав усі київські поради з бізнесу.
Обирай усе, що душа бажає, кинув недбало, навіть не відкриваючи меню. Терпіти не можу, коли жінки соромляться або щось собі не дозволяють.
Було щось показове у тій фразі як у дешевій рекламі благородних намірів. Хоч у голосі лагідність, а очі уважно ловлять мою реакцію. До того ж, під час всієї розмови дуже охоче розповідав про колишніх, мовляв, ті бачили у ньому виключно гаманець.
Я замовила салат з куркою та келих вина з Одещини. Святослав розійшовся на розмах: стейк, тартар, пляшка червоного з Закарпаття, ще й десерт. Він говорив багато як влаштований його бізнес, як засмучують поверхневі люди, як важливі внутрішні цінності. Я кивала, слухала, але відчувала, ніби замість зустрічі потрапила на якийсь тест із невідомим питанням десь наприкінці.
Коли офіціант приніс рахунок, Святослав продовжував філософствувати. Недбало шарудів кишенями, спочатку піджака, потім штанів, з легкою театральністю на обличчі о, дивина, гаманця нема.
От халепа промовив він, дивлячись просто у вічі. Мабуть, гаманець залишив у офісі або в авто.
Зробив паузу та знизав плечима. І зовсім не поспішав нічого вирішувати чи просити офіціанта зачекати. Просто вдивлявся у мене, наче чекаючи якогось рішучого кроку.
Ну що ж, ось така смішна ситуація, додав безтурботно. Виручиш? Розрахуйся зараз, а я завтра перекину гривні на карту. Чи, он наступного разу пригощу, навіть з відсотками.
І тут мені остаточно стало ясно: це все перевірка на меркантильність, не спонтанний прорахунок. Таких експериментів начиталась у жіночих форумах і вже бачила у серіалах, але розгубленості не було тільки здивування та професійна образа.
Суть його тесту: якщо жінка без зайвих слів розрахується за двох можна користуватись нею рік-два, вона все стерпить. Відмовиться значить, сама на бабки прийшла. От і все. За ці хвилини впевнений бізнесмен переді мною перетворився на інфантильного перевіряльника, який вирішив зіграти зі мною у дорослі ігри.
Я відкрила сумку спокійно і не кваплячись, а він одразу розслабився вирішив, що переміг.
Звісно, це не проблема, мовила лагідно. Офіціанта, будь ласка.
Порадьте рахунок, будь ласка, сказала чітко. Я сплачу за себе. А за ваш стейк, тартар, пляшку вина та десерт нехай розрахується чоловік.
У Святослава миттєво зникла усмішка.
Ти що, знущаєшся? прошипів він, нахилившись. Кажу тобі не взяв гаманець.
Розумію, кивнула я й оплатила карткою. Але ми знайомі зовсім мало. Я оплатити свою вечерю готова. Та оплачувати святкування чоловіка, який запросив у недешевий заклад і вибрав найдорожчі позиції це, пробач, вже забагато. Ви ж дорослий чоловік, вирішите це питання.
Офіціант застиг, розгублено перекидаючи погляд то на мене, то на нього. Святослав почав червоніти. Його самовпевненість буквально розсипалась.
Серйозно? прошипів він. Через ті гроші? Я ж віддам! Я просто перевіряв!
Тепер знаєш, я підвелась, глянувши йому в очі. Я не дозволяю собою маніпулювати.
Пішла до виходу. Але відчула, що не закінчила. Зупинилась, повернулась до столу, відкрила гаманець, дістала трохи зімятих купюр гривень сто пятдесят і пригорщу копійок, які давно лежали у кишені на проїзд.
І до речі, додала я, поклавши гроші біля келиха його вина, якщо твій гаманець в іншій машині, напевно й на таксі нема? Тримай. На метро, доїдеш. Від мого серця і твоїх досліджень жіночої душі.
За сусіднім столиком озирнулися. Святослав виглядав так, наче отримав ляпаса.
Вийшла на вулицю, видихнула. Весь вечір обійшовся мені у салат і келих вина не така вже й висока ціна, щоб вчасно побачити справжню людину під маскою. Сподіваюсь, це стане для нього уроком, хоч такі чоловіки рідко змінюються.
Мені цікаво: а як би вчинила моя однокласниця Олеся, або родичка Софія? Чи пошкодували б, довіряючи? Чи, як і я, дозволили б собі твердість і чесність?
