Мамо, це на наступний семестр для Соломії.
Марія поклала конверт із грошима на потертий клейончастий стіл. Сто тисяч гривень. Вона перераховувала їх тричі вдома, у маршрутці, під під’їздом. Кожного разу сума сходилася копійка в копійку.
Олена відклала свої спиці й подивилася на доньку поверх окулярів.
Марійко, ти якась бліда. Може, чаю вип’єш?
Не треба, мамо. Я на хвильку, мушу ще на другу зміну встигнути.
На кухні пахло вареною картоплею й чимось аптечним то чи маззю для суглобів, чи краплями, які Марія купувала матері щомісяця. Чотири тисячі за флакон, вистачало на три тижні. Ще таблетки від тиску, ще обстеження раз у квартал.
Соломійка так раділа, коли дізналася про практику у банку, Олена обережно взяла конверт, наче він був з крихкого скла. Каже, там перспективи гарні.
Марія мовчала.
Передай їй, що це останні гроші на навчання.
Останній семестр. П’ять років Марія тягла цю лямку. Щомісяця конверт для матері, переказ для сестри. Щомісяця калькулятор в руках і нескінченне віднімання: мінус комуналка, мінус ліки, мінус продукти для мами, мінус Соломійчине навчання. Що залишалось? Зйомна кімната у гуртожитку, зимове пальто вже шість років з поношення, і забуті мрії про власну квартиру.
Колись Марія мріяла поїхати до Львова. Просто так, на вихідні. Прогулятися площею Ринок, зайти до музею Арсенал. Вона навіть почала відкладати гроші але потім у мами стався перший серйозний напад, і всі заощадження пішли на лікарів.
Тобі б відпочити, доню, Олена ніжно погладила її по руці. Немає на тобі лиця.
Відпочину. Скоро.
Скоро це коли Соломія знайде роботу. Коли мамі стане краще. Коли можна буде видихнути і подумати про себе. Марія повторювала це “скоро” п’ять років поспіль.
У червні Соломія отримала диплом економістки. Червоний, до речі Марія спеціально просилася з роботи, щоб бути на врученні. Дивилась, як молодша сестра піднімається на сцену в новій сукні то був її подарунок і думала: все, тепер усе зміниться. От Соломія піде працювати, почне заробляти і можна буде перестати рахувати кожну гривню.
Минуло чотири місяці.
Маріє, ти не розумієш, Соломія сиділа на дивані, підібравши під себе ноги в пухнастих шкарпетках. Я не для того п’ять років вчилась, щоб за копійки важко працювати.
П’ятдесят тисяч це не копійки.
Для тебе, може, й не копійки.
Марія стиснула зуби. На основній роботі вона отримувала сорок дві. На підробітках ще двадцять, якщо щастило із замовленнями. Шістдесят дві тисячі гривень, з яких на себе ледь залишалося п’ятнадцять.
Соломіє, тобі двадцять два. Треба хоча б десь працювати почати.
Я і почну. Але не в якійсь захудалій конторі за півсотні.
Олена клопоталася на кухні, гриміла посудом робила вигляд, що нічого не чує. Вона завжди так робила, коли доньки починали сперечатися. Ховалася на кухні, а потім, коли Марія вже збиралася йти, шепотіла: “Не гнівайся на Соломійку, вона ще молода, не розуміє”.
Не розуміє. Двадцять два і не розуміє.
Я не вічна, Соломе.
Та досить драматизувати. Я ж у тебе грошей не прошу? Просто ще шукаю нормальне місце.
Не просить. Технічно ні. Просить мама. “Марійко, Соломійці на курси треба, хоче підтягнути англійську”. “Марійко, у Соломійки телефон зламався, а їй же резюме надсилати”. “Марійко, Соломія хоче нове пальто зима скоро”.
Марія переказувала гроші, купувала, оплачувала. Мовчки. Бо так завжди було вона тягне, а інші сприймають це як щось належне.
Мені час, підвелася вона. Увечері ще підробіток.
Зачекай, я тобі пиріжків дам! крикнула з кухні мама.
Пиріжки з капустою. Марія взяла пакунок і вийшла на холодний під’їзд, де пахло вогкістю і кішками. До зупинки десять хвилин швидким кроком. Потім година у маршрутці. Потім вісім годин на ногах, далі ще чотири за компютером, якщо встигне на підробіток.
А Соломія сидітиме вдома, гортатиме вакансії й чекатиме, коли Всесвіт підкине їй ідеальну роботу з зарплатнею у сто пятдесят тисяч і можливістю працювати віддалено.
Перша серйозна сварка сталася в листопаді.
Ти взагалі щось робиш? Марія не витримала, коли знову побачила сестру у звичній позі на дивані. Хоч одне резюме відправила?
Відправила. Три штуки.
За місяць три резюме?
Соломія закотила очі і втикнулась у телефон.
Ти не розумієш, який зараз ринок праці. Конкуренція шалена, треба вміти вибирати вакансії.
Вибирати це які? Де платять за те, що ти на дивані лежиш?
Олена виглянула з кухні, нервово витираючи руки рушником.
Дівчата, може, чаю? Я пиріг спекла
Мамо, не треба, Марія потерла скроні. Третій день голова розколювалась. Просто скажи мені, чому я маю працювати на двох роботах, а вона ні на одній?
Марійко, Соломія ще молода, знайде своє місце
Коли? Через рік? Через пять? Я в її віці вже працювала!
Соломія різко підвелась.
Вибач, що я не хочу бути як ти! Як загнаний кінь, що лише й уміє, що працювати!
Тиша. Марія взяла сумку й пішла. У маршрутці дивилася у темне вікно і думала: загнаний кінь. Ось як це виглядає з боку.
Наступного дня Олена подзвонила, просила не ображатися.
Соломія не те мала на увазі. Вона просто хвилюється, її важко. Потерпи ще трохи, вона обовязково щось знайде.
Потерпи. Улюблене мамине слово. Потерпи, доки батько оговтається. Потерпи, поки Соломійка виросте. Потерпи, поки все налагодиться. Марія терпіла все життя.
Сварки стали звичними. Кожен візит до мами закінчувався однаково: Марія намагалась достукатись до сестри, Соломія грубила у відповідь, Олена металась між ними, благаючи помиритися. Потім Марія їхала, Олена дзвонила з вибаченнями, й усе повторювалося знову.
Ти повинна зрозуміти, вона твоя сестра, казала мама.
А вона має зрозуміти, що я не банкомат.
Марійко
У січні Соломія зателефонувала сама. В її голосі відчувалося якесь святкове хвилювання.
Маріє! Я виходжу заміж!
Що? За кого?
Його Назар звати. Ми три тижні зустрічаємось. Він такий Маріє, він ідеальний!
Три тижні. Три і заміж. Марія хотіла сказати, що це нерозумно, що треба хоч трохи краще пізнати людину, але промовчала. Мабуть, це й на краще вийде заміж, чоловік її буде утримувати, можна буде нарешті перевести подих.
Ця надія зникла на сімейній вечері.
Я все вже спланувала! Соломія сяяла. Ресторан на сто людей, жива музика, сукню бачила в салоні на Хрещатику
Марія повільно поклала виделку.
І скільки це все коштує?
Ну Соломія знизала плечима з обеззброюючою посмішкою. Десь пятсот тисяч. Може, шістсот. Але це ж раз у житті! Весілля!
І хто буде платити?
Маріє, ну ти ж розумієш Назарові батьки не допоможуть, у них іпотека, а мама на пенсії. Напевно, тобі доведеться взяти кредит.
Марія подивилась на сестру. А тоді на матір. Олена відвела очі.
Ви серйозно?
Марійко, це ж весілля, мама вимовила тим самим мякеньким тоном, який Марія памятала з дитинства. Один раз у житті таке буває. Не можна скромничати
Я маю взяти кредит на пів мільйона, щоб оплатити весілля людині, яка так і не спромоглася знайти роботу?
Ти ж моя сестра! Соломія грюкнула по столу. Ти зобовязана!
Зобовязана?
Марія піднялась. Голова раптом стала неймовірно спокійною, чіткою.
Пять років. Пять років я платила за твоє навчання. За мамині ліки. За вашу їжу, одяг, комуналку. Я працюю на двох роботах. У мене немає ані квартири, ані авто, ані відпустки. Мені двадцять вісім, і востаннє купувала собі нову річ півтора року тому.
Маріє, заспокойся почала Олена.
Ні! Досить! Скільки років я вас обох тягнула ви мені розказуєте про якісь обовязки?! З цього дня я живу для себе!
Вона вийшла, встигнувши схопити куртку з вішалки. На дворі мінус двадцять, але Марія холоду не помічала. Всередині розливалося якесь світле тепло ніби з плечей зняли мішок з камінням, який несла все життя.
Телефон дзвонив без упину. Марія вимкнула обидва номери.
Минуло пів року. Марія переїхала в маленьку однокімнатну квартиру, яку нарешті змогла собі дозволити. Влітку поїхала у Львів чотири дні, площа Ринок, Арсенал, літні вечори. Купила нову сукню. І ще одну. І туфлі.
Про сімю дізналася випадково від шкільної подруги, яка працювала в тому ж районі, де й мама.
Слухай, то правда, що у твоєї сестри весілля скасувалося?
Марія завмерла з чашкою кави в руці.
Що?
Ну, кажуть, наречений зник. Дізнався, що грошей нема і пішов.
Марія зробила ковток кави. Вона була гірка й дивно смачна.
Не знаю. Ми не спілкуємося.
Увечері вона сиділа біля вікна нової квартири і думала про те, що зовсім не відчуває злорадства. Жодної краплі. Лише тихе задоволення людини, яка нарешті перестала бути загнаним конем.
