Залишилася одна
За вікном уже майже стемніло, а мами все ще не було. Марічка, крутячи колеса на своїй інвалідній колясці, підкотилася до столу, взяла телефон і набрала номер мами.
«Абонент недоступний або перебуває поза зоною досяжності», пролунав чужий механічний голос.
Дівчинка розгублено дивилася на телефон, а потім згадала, що на рахунку майже не залишилося гривень, і вимкнула його.
Мама пішла до магазину й усе ще не поверталася. Такого ніколи не бувало: вона ніколи не залишала доньку надовго, адже Марічка дитина з інвалідністю й не могла ходити. Пересувалася лише на колясці, а окрім мами, у неї не було інших родичів.
Марічці вже сім років, і вона не боялася залишатися вдома сама, але мама завжди казала, куди йде і коли повернеться. Дівчинка не могла зрозуміти, що сталося:
«Сьогодні вона пішла до далекого магазину по продукти, там дешевше. Ми з мамою туди ходили часто. Він вважається далеким, хоча насправді за годину можна туди й назад повернутись», вона поглянула на годинник. «Вже минуло чотири години. Я дуже голодна».
Спрямувала свою коляску на кухню. Закип’ятила чайника, дістала з холодильника котлету. Зїла, попила чаю…
Мами все не було. Не витримавши, знову набрала її номер:
«Абонент недоступний або перебуває поза зоною досяжності», знову зазвучав голос автовідповідача.
Марічка перебралася на ліжко, заховавши телефон під подушку. Світло теж не вимикала: без мами страшно.
Довго не могла заснути, але врешті очі злиплись…
***
Прокинулася, коли сонце засяяло у вікні. Мамине ліжко застелене й порожнє.
Мамо! крикнула вона в прихожу.
Відповів лише глухий спокій. Взяла телефон, набрала знову та ж сама механічна відповідь. Стало моторошно, в очах навернулися сльози.
***
Костянтин повертався з кавярні. Щоранку там пекли свіжу здобу. В їхній сімї день починався саме з цього: мама готувала сніданок, а син бігав за булочками.
Костянтинові вже тридцять, а сімї він не мав. Жінки не звертали на нього уваги: був худорлявий, неуважний, завжди не зовсім здоровий. Хронічні хвороби був супутниками з дитинства, а на лікування грошей не вистачало мама виховувала його одна. Вже дорослим, йому поставили діагноз, що дітей не буде. З цим і з думкою, що залишиться холостяком Кость уже змирився.
Помітив у траві роздавлений старий телефон. Гаджети були його пристрастю й роботою, бо працював програмістом і мав на цьому непоганий дохід. Попри добір колекційних телефонів удома, професійна цікавість змусила його підняти й цей. Телефон був розчавлений, видно, що машина проїхала.
«Може, щось сталося?» майнула думка. Він поклав апарат у кишеню: «Дома розберуся».
***
Після сніданку дістав з телефону сім-карту й вставив у свій. Всі номери лікарня, пенсійний, різні служби, а під першим підписано «донечка».
Трохи подумавши, Кость подзвонив:
Мамо! радісно вигукнув дитячий голос.
Я не твоя мама, розгублено відказав Костянтин.
А де моя мама?
Не знаю. Я знайшов твій розбитий телефон, поміняв сім-картку, вирішив подзвонити.
У мене мама пропала… у слухавці почувся плач. Вчора пішла в магазин і не повернулася.
А твій тато, бабуся?
Немає в мене ні тата, ні бабусі. Лише мама.
Як тебе звуть? Костянтин зрозумів, що треба щось вирішувати.
Марічка.
Я дядько Костя. Марічко, вийди з квартири й скажи сусідам, що ти сама.
Не можу вийти, я не ходжу. А в сусідів навпроти ніхто не живе.
Як це не ходиш?
Я з такою ногою народилася. Мама каже, якщо підкопити грошей, зроблять операцію.
А як ти пересуваєшся?
На колясці.
Марічко, ти адресу свою памятаєш? Костя вже складав план.
Так. Вулиця Січових Стрільців, будинок сім, квартира вісімнадцять.
Я зараз приїду й ми знайдем твою маму.
Він вимкнув телефон.
До кімнати зайшла мама:
Костю, щось сталося?
Мамо, знайшов телефон, подзвонив. У дитини немає рідних, а вона інвалід. Я дізнався адресу їду.
Їдемо разом, сказала пані Олена.
Костянтина виростила мама Олена Іванівна. Вона, самотня й хвороблива в минулому, прекрасно знала, що таке нелегка доля матері з хворою дитиною. Зараз на пенсії, син її добре заробляє.
Викликали таксі й поїхали на допомогу.
***
Подзвонили у домофон.
Хто там? почувся сумний дитячий голос.
Марічко, це я, Костя.
Заходьте!
Двері були трохи прочинені. В квартирі сиділа тендітна дівчинка в інвалідній колясці, сумними очима дивилася на гостей.
Знайдете мою маму?
Як звати твою маму? запитав Костя.
Катерина.
Прізвище?
Орленко…
Стій, Костю! зупинила сина Олена Іванівна і звернулася до дитини: Марічко, ти їсти хочеш?
Так. У холодильнику вчора була котлетка, але я її вже зїла.
Костю, біжи до магазину, купи все, що беремо зазвичай.
Зрозумів! і побіг.
***
Коли повернувся, мама вже щось готувала на кухні. Розклала продукти, нагодувала дівчинку.
Костя взявся шукати матір Марічки.
Відкрив місцевий новинний сайт й переглянув новини за вчора:
«На вулиці Паркoвій водій легковика збив жінку. Потерпілу в тяжкому стані доправили в обласну лікарню».
Зателефонував до приймального відділення. На третій раз відповіли:
Так, учора до нас доправили постраждалу з вулиці Паркової. Стан тяжкий, у свідомість ще не приходила.
Яке прізвище?
Документів із собою не було, і телефону теж. Ви родич?
Поки ні…
Приїжджайте за адресою…
Їду.
Відключився і звернувся до дівчинки:
У тебе фото мами є?
Є, Марічка взяла альбом із тумбочки. Ось ми із мамою на фото.
Гарна у тебе мама!
Костя сфотографував знімок на телефон:
Я піду шукати твою маму.
***
Лікарня. Білий стеля. Свідомість поволі поверталася. Перед очима машина, що мчить…
Катерина спробувала ворухнутися суцільний біль. Підійшла медсестра:
Прокинулися?
Раптом Катерина згадала про доньку:
Я скільки тут лежу?
Дві доби.
А в квартирі донька сама…
Катерино, заспокойтесь! медсестра лагідно поклала руку на груди. Вчора тут був молодий чоловік лишив для вас телефон. Каже, що вас збила машина…
Дайте зателефонувати
Зараз!
Медсестра натиснула на номер, підписаний «донька», приклала телефон до вуха:
Мамо!
Марічко, як ти?!
Все добре, зі мною бабуся Олена й дядько Костя!
Який Костя?..
Хворій не хвилюватись! увійшов лікар. Інакше я заберу телефон. Давайте огляну!
Донечко, передзвоню потім, крикнула Катерина й вимкнулася.
Після огляду медсестра поклала телефон собі до кишені.
Можна ще хвилинку поговорити з донькою? прошепотіла Катерина.
Лікар заборонив, але все-таки віддала телефон.
Доню…
Пані Катерино, мене звати Олена Іванівна, почувся незнайомий жіночий голос. Я пенсіонерка, поки ви в лікарні, дбатиму про вашу донечку. Не хвилюйтеся! Передаю трубку Марічці.
Мамо, не переживай, одужуй швидше! відгукнулася донька.
Донечко, слухайся бабусю! хвилювалася Катерина.
Хвора, телефону досить, сказала медсестра.
***
Наступного дня Катерину перевели у загальну палату. Після обіду навідався чоловік: худорлявий, не дуже привабливий.
Добрий день, Катерино! Я Костя, привітно усміхнувся. Я прийшов провідати тебе. Ти не проти, якщо одразу на «ти»?
Звісно, ні.
Поставив на тумбочку пакунок:
Тут мама передала гостинці.
Костю, я навіть не знаю, хто ви… розгублено сказала Катерина.
Я випадково знайшов роздавлений телефон, сімка лишилася ціла. Подзвонив твоїй дочці, потім знайшов і тебе.
Як Марічка?
Дивись.
Ввімкнув телефон, на дисплеї зявилася донька:
Мамо! Тобі боляче?
Вже ні, моя мила. Як ти?
Мене провідує бабуся Олена.
Катерина довго розмовляла з донькою. Костя чекав терпляче, аж поки пані Катерина не сказала:
Я тепер ваш боржник.
Ну, досить, Катю! усміхнувся Костя. І давай, без формальностей!
Дякую тобі, Костю! Навчи мене користуватися цим телефоном…
***
Минуло два тижні.
Винуватець ДТП переніс Катерині відшкодування у 200 тисяч гривень прямо в лікарню й прийшов із адвокатом.
Наступного дня її виписали. Костя приїхав і забрав додому.
Мамо! закричала донька від радості.
Катерина опустилася поруч та обійняла донечку, заплакала від щастя.
Підійшла до Олени Іванівни:
Дякую вам від усього серця!
Заспокойся, Катя, Марічка мені вже як онука!
Олено Іванівно, винуватець аварії дав грошей, вона простягнула конверт. Візьміть, прошу.
Забери, Катю! строго сказала пенсіонерка. Нам із сином нічого не бракує, а тобі треба доньку лікувати. Костя вже домовився з клінікою.
Мамо! втішилась Марічка. Дядько Костя казав, що ми поїдемо в лікарню, й мені зроблять ноги здоровими!
***
Два тижні Катерина з донькою жили в клініці. Поставили металеві спиці. Через три місяці знову операція, ще через рік повторити. Лікарі обіцяли, що за три роки Марічка піде своїми ногами.
Поки ж дівчина пересувалася на колясці, спиці заважали ходити…
Судилося долі знову випробувати цю родину. Серце Олени Іванівни раптом підвело, її забрали в реанімацію.
Три ночі Катерина провела у лікарні біля Олени, готувала вдома їжу, трохи спала. Вночі з Марічкою залишався Костянтин.
На четвертий день Олена Іванівна, оглянувши Катерину, мовила:
Дитино, видно, не довго мені залишилося. Виходь заміж за мого Костю. Він надійний, разом і Марічку на ноги поставите.
Олено Іванівно, хіба він погодиться?
Погодиться! зявилася усмішка. Обовязково погодиться.
***
Стара жінка тримала за руку дівчинку з ранцем і букетом. Якби не високий зріст, сказав би, що вперше йде до школи.
Але це був її перший день у четвертому класі: три роки до того Марічка навчалася дистанційно, закінчила з відзнакою. І ось сама йде до школи, своїми ногами.
Бабусю, мені трохи страшно.
А що ти, Марічко? Тобі ж уже десять років! Он, і тато з мамою йдуть!
Донечко, чому ти раптом сумна? підійшла Катерина.
Боїться, похитала головою Олена.
Давай руку! усміхнувся Костя, простягаючи долоню. Ходімо!
З тобою, тату, зовсім не страшно! відповіла Марічка.
Всі разом, з посмішками та надією, йшли до школи, залишаючи позаду нелегкі випробування. Бо справжня родина це люди поруч, що підтримають, коли важко. Щасливе життя це не багатство й не здоровя, а єдність душ і взаємодопомога, бо навіть найскладніші випробування стають легшими, якщо можна спертися на плече ближнього.
