Дитина зявилась на світ рівно опівночі. Саме в ту мить, коли електронний годинник у пологовій залі мигнув зеленим світлом і змінив 23:59 на 00:00. Лікар та акушерка перезирнулися, а черговий неонатолог поспішно підхопив нерухоме посинівше тільце й, поклавши на пеленальний столик, хутко взявся за відсмоктувач. Малюк не дихав. Породілля, ледь повернувши голову, байдужо спостерігала за діями лікаря.
Може, він мертвий? Не кричить… крутились в її мозку думки, затуманені недавнім болем, що охоплював усе тіло. Нарешті новонароджений видав слабкий, ледь чутний писк, котрий поступово ставав дедалі гучнішим і переріс у голосний плач, що полинув затихлими на цю нічну пору коридорами пологового будинку. А лікар, акушерка й неонатолог стояли довкола немовляти і мовчки, сконцентровано його роздивлялися.
Він був особливим, цей хлопчик Його хребет, дійшовши до рівня лопаток, зігнувся у дивний спосіб, утворюючи два майже симетричних видовжених горбика, які тягнулися вниз майже до середини грудної клітини.
Як таке може бути? шепотів вражений неонатолог. Я ніколи такого не бачив Це ж просто неможливо
Коли до Вітанії зранку прийшов лікар і намагався пояснити особливості її новонародженого сина, вона з огидою скривила гарні губи: То він ще й потворний Ось тобі й маєш
Ні, це вже занадто Забирайте його куди хочете, мені такого не треба Я й здорового не хотіла брати, а тут таке Дайте мені папір, я розписку напишу І вчасно вийшла з пологового, легка, байдужа і нічим не обтяжена, а син її залишився там, нічого не знаючи про те, що його зрадив найдорожчий чоловік…
У Будинку дитини його нарекли Івасиком. Саме так, інакше й бути не могло. Няньки вдягали на нього просторі, не за розміром, сорочечки, щоб хиба була менш помітною для оточуючих.
Але навіть коли б хлопчик мав найдосконаліші форми, він усе одно відрізнявся б від інших: пищавших, галасливих, вередливих, завжди чимось незадоволених дітлахів. Якась незвична, не по-дитячому глибока серйозність жила в його блакитних очах, обрамлених довгими чорними віями.
Часто, дивлячись у вікно, він дослухався до чогось у собі, старанно вловлюючи й намагаючись зрозуміти те, чого ще не міг осягнути.
Це сталося якось, коли колона дволітніх малюків, розставлених у пари, спотикаючись і розбігаючись, ішла на якийсь захід. І тоді Івасик ПочуВ ЙОГО. Із прочиненої дверцятами кабінету завідувачки лунала музика. Вона зовсім не була схожою ні на знайомі Івасику дитячі пісеньки, які їм співали на музичних заняттях, ні на ті марші, під які вони пробували рівняти крок “як солдати”, старанно розмахуючи ще кволими рученятами…
Ця музика була схожа на вітер. Теплий, лагідний вітер, що тихо піднімає над землею і несе, несе, хитавши й заспокоюючи
І в ній не було ані слова, лише жива душа, що обіймала Івасика й шепотіла йому те, чого не знає ніхто і не потрібно знати, окрім нього, Івасика…
І він ніби закляк серед коридору, наробивши метушні посеред колони, й почав похитуватися у такт музиці, не звертаючи уваги на дітей, що натикалися на нього, і марні спроби виховательки зрушити його з місця.
В його маленькій голівці все стало на свої місця. Те, до чого він дослухався у вигуках товаришів по біді, у шумі вітру й дзюркотінні труб умивальної це була вона, його Музика
Оксана й Артем обїздили всі дитбудинки навколо Києва. Через вроджену патологію Оксана не могла мати дітей.
І вони вирішили взяти малюка з дитячого будинку. Але… біда курси прийомних батьків пройдено, документи готові, лиш перед ними стоїть Вибір Яким має бути ЇХ син Адже рідних дітей не обирають, їх люблять такими, які вони є, а тут Серед десятків малюків без батьківського тепла не знайшлося того, єдиного, по-справжньому рідного
Взявшись за руки, вони підійшли до паркану сиротинця. У пісочниці вовтузилися дітлахи, дівчатка катали ляльки у візочках, звична гамірна метушня з веселим сміхом.
Лише один хлопчик, у довгій не за розміром курточці, стояв і уважно прислухався до щебетання горобця на гілці. Й саме в цю мить у Оксани задзвонив телефон…
Моцарт… Оксана взагалі обожнювала класичну музику. А хлопчик… він здригнувся, очі його засяяли, мов сонячний промінь, і він плавно заколивався з боку в бік, чітко відчуваючи ритм і темп, а Оксана й Артем стояли, затамувавши подих, не чуючи навіть навязливого дзвінка телефону.
Вони побачили ЙОГО. Свого сина. Близьку душу, що світилась у його погляді
Так, я усвідомлюю, що це хворий хлопчик, інвалід Так, я готова взяти на себе відповідальність Реабілітація? Звісно
Оксана довго й терпляче відповідала на питання завідувачки, яка наполегливо радила взяти іншого, здорового малюка. Дітей не вибирають, пояснювала вона, я беру саме його, чого б мені це не коштувало
Мамо? Івасик відійшов від піаніно та поклав голівку на Оксанино плече. Чому я такий? Чому не як усі?
Оксана лагідно провела долонею по його понівеченій спинці: Розумієш, синочку, всі ми різні І ззовні, і всередині І ти, і тато, і я
А твоя спинка я ж казала, що там у тебе крила, як у ангела. Вони ще не відкрилися, але розгорнуться, обовязково розгорнуться
Вона обіймає сина, цілує у теплу маківку, а потім сідає поруч за піаніно, і вони грають удвох, і Івасик грає так, як не завжди може зіграти дорослий, досвідчений музикант.
І за його спиною справді розгортаються крила; бачать їх тільки Мама, Тато, і ще Ангел-Охоронець Івасика, що стоїть позаду та усміхається, а музика ллється, розливається широкою, повноводною рікою, й ніжно гойдає на своїх хвилях щасливого Івасика…
