Я йду до молодої! з глухим драматизмом виголосив дідусь Ярослав Миколайович, шістдесят пяти років, намагаючись впихнути у валізу старенький вовняний плед у клітинку, який, здавалося, мав усю невиліковну впертість його власника.
Виголос це був такий, наче він вирішив перелетіти океан чи стрибнути з даху Львівської ратуші на парашуті. Його голос прорізав тишу київської хрущовки з надривом та викликом: ефект мав бути приголомшливим, як удар грому.
Але грому не пролунало. Навіть миша в кутку не ворухнулась.
Його дружина, Оксана Василівна, просто проводила праскою по його урочистій сорочці, з якої густо струменів пар, ховаючи обидва їхні обличчя у хмарці прозорого полудна.
Чую, Ярославе, байдуже відказала Оксана, не зводячи погляду зі справи. Труси теплі поклав? Надворі листопад, молоденька нирки тобі лікувати не стане.
Рука з вовняним носком зависла в повітрі. Ярослав чекав чого завгодно: крику, розбитих склянок, виклику дітей, навіть лементу про долю старого подружжя. Але лише це просте, побутове запитання про білизну.
До чого тут ті труси, Оксано?! завив він, червоніючи по самі вуха. Я тобі про любов, про нове життя, про весну на схилі літ!
Врешті-решт плед таки вліз, Ярослав притиснув кришку тілом та натужено потягнув за блискавку. Чемодан тонко скрипнув, немов сам власник, але зачинився.
А ти все про труси. Земна ти якась. Преслаба на пафос! А там він розчаровано змахнув руками. Там вир, там молодість!
А як її звати, ту молодість? Чи в тебе теж тільки «Лялечка» в повідомленнях? спокійно, наче готуючись до іспиту, уїдливо підкинула Оксана й протягнула чоловікові сорочку.
Її звати Соломія! вимовив гордо Ярослав, приймаючи сорочку. Вона не просто жінка, вона моя муза!
Оксана посміхнулася скептично: єдина поезія, що цікавила Ярослава тости на весіллях і річницях.
Соломія, кажеш. Гарно. А скільки твоїй “музі” літ?
Двадцять сім! гримнув Ярослав з викликом у погляді.
Оксана Василівна відклала праску й довго, мовчки дивилася на чоловіка. Десь між іронією й співчуттям як на шафу, у якої раптово зламалися ніжки.
Ярославе, тобі шістдесят пять, живіт уже зрадливо натякає на курячий шлюб, а ти про ренесанс… Звідки у тебе й сили на ті пригоди?
Вона зітхнула й додала, вже лагідніше, ніби з полегшенням:
Що ти робитимеш із Соломією двадцяти семи літ? Казки їй розповідати чи за хеком в Ужгород їздити?
Не твоє діло! огризнувся він, з відчаєм хапаючись за ручку чемодана. Ми будемо гуляти понад Дніпром! Дивитись на зоряний Львів! Я ще, Оксано, ого-го!
Він спробував підняти валізу, та вона зі зрадливим лязгом хитнулася у руці, просигналивши різким болем у спині. Але Ярослав зціпив зуби й не скривився.
Не забудь пігулки від тиску, залицяльнику, холодно відказала Оксана й повернулася до прасування наволочки. Вони в тумбочці, поряд із маззю для суглобів.
Не треба мені нічого! збрехав Ярослав, хоча серце вже гупало у горлі, як тролейбусна гармата. Поруч із нею я юнак! Все, Оксано. Прощавай. Квартиру залишаю тобі, я ж шляхетний.
Дякую, годувальнику, майже пошепки відповіла вона. Ключі на стіл поклади. І сміття викинь, раз виходиш.
Це остаточно його прибило. Жодної драми, просто «сміття викинь».
Ярослав схопив пакет біля дверей, задер підборіддя й вийшов на сходову площадку. За ним двері тихо клацнули замком.
Підїзд зустрів ароматом котячої безвиході, смаженої картоплі та сирості. Чемодан важко тягнув плече, телефон у кишені вібрував, наче серце.
Це, напевно, писала Соломія чекала на свого героя.
Ярослав викликав ліфт і перевірив смартфон серце підскочило від надії. У месенджері мигкотіло: «Коли приїдеш? Я вже забронювала нам столик. До речі, треба швидко перекинути мамі 5 тисяч гривень вона ліки не купить, а я без ліміту. Скинь, при зустрічі поверну!»
Пять тисяч. Дивно. Вчора вона просила три на таксі, позавчора дві на інтернет, а минулого тижня десять на «жіночі курси». Ліфт приїхав. В дзеркалі він побачив себе: похмурий дід у кашкеті, з розгубленими очима.
Я йду до молодої, промовив подумки, та фраза звучала вже не героїчно.
Надворі віяв холодний дощ, що зривав останнє багряне листя. Ярослав поволік чемодан до зупинки Соломія мешкала за ліском, у новому мікрорайоні Тернополя.
Сів на лавку, спробував перекинути гроші в додатку банку залишилось 4800 гривень, пенсії ще чекати.
От халепа, прошипів він.
Написав: «Соломійко, в мене зараз готівки мало, зніму й привезу». Відповідь миттєва: смайлик із закоченими очима та: «Ярославе, ну що ти як підліток? Якщо кохаєш виріши питання. Позич у когось!»
Він задумався. Ніколи не бачив Соломію у відеочаті лише фото, які йому здавалися завченими з глянцю. Камера у неї завжди «поламалася», а інтернет слабкий.
Він набрав її номер довгі гудки, потім кінець звязку.
«Я не можу говорити, мама плаче!» прийшло.
Ярослав сидів під навісом, міцно стискаючи ручку валізи. До кісток просочився холод, спина нила. Машини пролітали, здіймаючи калюжами бруд.
Раптом ще одне повідомлення: «Ну що, перевів? Якщо ні можеш не їхати! Мені непотрібен той, хто не вирішить такої дрібниці!»
Ярослав відчув, як щось крижане стискає серце. Недовіра й сором.
Він згадав Оксану як вона мовчки змастила йому хвору спину вчора, як квапила на дієту, аби йому легше дихалось. Як завжди знала, де його улюблені шкарпетки.
«Мені непотрібен»
Він уявив а раптом його прихопить у Соломіїній столиці, де все чуже, і чи буде та когось мазати маззю? Чи просто змахне плечима?
Ярослав повільно підвівся, важко дихаючи, поки автобус до “новобудов” Тернополя вирулював з зупинки. Він лишився на місці.
Автобус поїхав. Ярослав ще хвилину дивився на порожню вулицю, тоді розвернувся і почвалав назад. Додому.
Дорога здалася йому нескінченною. Ліфт не працював (ось вона, класика!). Чемодан волочив на третій поверх сходами. На кожному майданчику перепочивав, серце калатало, піт обливав скроні.
Перед дверима квартири він зупинився, натиснув дзвінок. Тиша. Серце закалатало від страху: а раптом образилася, пішла, двері замкнула?
Адже він залишив ключі на тумбочці Натиснув ще раз, вперто.
Оксано! Це я хрипко закликав він. Відчини
Замок щелкнув, двері відчинились. На порозі стояла Оксана Василівна, у хатньому халаті, і дивилася байдуже, як на зливу над городом.
Ярослав стояв мокрий, із кашкетом у руці, по щоках текли сльози. Справжні, від сорому й власних ілюзій.
Я почав він, і голос зірвався. Я, Оксана Автобус дощ і подумав
Він не наважився розказати всю правду про Соломіїні «прикрощі». Було б надто принизливо.
Оксана поглянула на нього, зирнула на валізу, потім у коридор.
Сміття викинув? буденно поцікавилась.
Ярослав глянув на свою руку пакет десь загубив, залишив на зупинці.
Забув прошепотів.
Оксана покачала головою, відійшла убік.
Заходь вже, Ромео. Чай простиг. І руки помий ти весь у калюжах.
Він протисся у коридор, затягнув цю приторно важку валізу. Знайомий запах домашнього життя пральний порошок, ліки закружив голову.
Він переодягнувся, вмився холодною водою. Побачив у дзеркалі темні кола під очима та посивілу щетину.
На кухні Оксана налила чай у його улюблену кружку. На столі гора парових котлет.
Пробач мене, Оксано, дурного прошепотів він. Диявол у поперек закрався.
Їж, коротко мовила вона. Все одно остигне.
Він уперше за довгий час жував котлету і відчув: вона йому смачніша від суші й равликів Соломії.
Соломія та наважився, аби не виглядати повним дурнем, курить! І матюкається!
Оксана зиркнула через окуляри. У її глибоких очах ховалися маленькі іскорки.
Оце так, серйозно мовила вона. І ти як культурна людина цього не витерпів?
Я їй кажу: «Шановна, мова ваша не пасує до вашого реноме!» А вона
Він змовк і відчув, як легше стало на душі. Суцільна порожнеча Ніхто там ще не порався про його спину!
Добре, що на зупинці зрозумів, а не в Личаківському ЗАГСі, буркнула Оксана. Встала, дістала мазь, поклала перед ним. Тобі, мабуть, спину прихопило?
Трохи.
Давай, роздягайся, звично бурмотіла вона, енергійно натираючи йому поперек.
Запекло, але відчуття були звичні і несподівано теплі.
Оксано, ти знала, що я повернусь? зітхнув.
Вона плеснула його по плечу:
Знала. Бо у твоєму чемодані ні трусів, ні шкарпеток, ні ліків не було.
Посміхнулася стиха:
Зате утиснув мій старий кожушок, який до хімчистки просила здати!
Ярослав заціпенів.
Кожушок?
Сам бачу. Думав, не помічу? Ти ж без окулярів, як кріт.
І тут Ярослав розсміявся: спершу тихо, потім сильніше, поки сльози не потекли знову. Оксана теж ледь посміхнулася.
Старий ти буркун, лагідно докинула. Їж. Завтра ще банки в погріб неси там тобі і фітнес, і відпустка
Тільки з тобою, Оксанко, усміхнувся він, витираючи сльози.
Його телефон знову завібрував: «Соломія: Ти де?? Мама помирає! Перекинь хоч тисячу!». Ярослав без тіні вагання натиснув «Заблокувати» й видалив чат. Поклав телефон, не дивлячися.
Оксанко, нарешті мовив, а може ну його той погріб? Давай мясо промариную? Як ти любиш.
Вона підняла брови це було незвично. Ярослав до мангалу не підходив роками.
А печінка?
До холери ту печінку. Раз живемо.
Він взяв її стомлену долоню і розгублено, але щиро поцілував.
Дякую, що пустила
Вона тихо вирвала руку:
Їж, Дон Жуане. А то зовсім захолоне.
Дощ барабанив по шибах, вітер гудів у кленах. На кухні пахло чаєм, маззю і домашнім затишком.
Ярослав дивився на дружину вдячними, майже закоханими очима. Бо лише поряд з нею він міг забути гамір світів, чужі образи і навіть випадково забрати у валізі не те і бути прийнятим.
Оксано
Що?
Завтра дам кожушок у хімчистку.
Даси, зітхнула вона. Тільки нарешті розбери валізу й дістай плед ноги мерзнуть.
Він кивнув, відкусив шматок котлети й раптом зрозумів: це життя, хай яке звичайне його найкращий шанс.
І нехай, що не Марс і не весна: вдома тепло.
