Я мусила поставити окремий холодильник, щоб мама не забирала мої продукти.
Справді, звучить абсурдно, але інакше виходу немає. Я нічого не маю проти того, щоб продати квартиру і поділити гроші нехай це буде по-людськи. Проте мама категорично проти.
Нещодавно мені виповнилося 24 роки. Я закінчила університет, вже працюю, але сімю свою ще не створила. Жити у власній квартирі нелегко: я володію її половиною. Раніше цей дім належав татові. Коли мені було чотирнадцять, він пішов із життя, і ми з мамою успадкували квартиру порівну.
Десять років тому нам було особливо важко, залишившись без годувальника. Мама, Олена, звільнилася з роботи ще коли я була мала, навіть у декрет не ходила казала, що тато добре заробляє, вистачає на все. Вона зосередилася на домашніх справах. Та після смерті тата все змінилося. Олена плакала: «Куди мене візьмуть на роботу у сорок років? Хіба двірником?»
Мені призначили пенсію по втраті годувальника, але мама не стримувалася ходила по магазинах, купувала нові речі, хоча ледве зводили кінці з кінцями. На початку допомагав її брат, мій дядько Віталій, але йому це швидко набридло.
Дядько прямо сказав Олені, що вона мусить шукати роботу. Віталій мав свою сімю, йому було важко всіх утримувати. Рік минув у нерозвязаності, доки Олена не привела додому чоловіка. Звали його Ігор. Вона сказала, що Ігор тепер з нами житиме. Мама мала надію вирішити проблему нестачі грошей шлюбом. Ігор справді добре заробляв, але спільної мови зі мною йому знайти не вдалося.
Його слова ще памятаю: «Ти тільки й робиш, що їси. Ліпше б прибирала чи прала щось. Нащо тобі ті домашні завдання? На що тобі університет? Йди працювати. Чи ти думаєш, що я буду тебе годувати все життя?»
Я нічого не могла сказати. Ну, була пенсія, але гроші всі потрапляли до мами. Мама не захищала мене. Вона боялася втратити годувальника.
«Як ми виживатимемо без нього?» питала мене. «Ти тільки роби, що він скаже, не сперечайся. Він наш годувальник».
Все ж мені вдалося вступити до університету, знайти роботу. Вдома, зі слів Ігоря, я додатковий рот, «віжу» йому на шиї. Він постійно рахував, скільки витрачає на мене, неначе це не спільна квартира.
Через пів року після того, як я пішла працювати, я змогла купити собі холодильник поставила просто у свою кімнату, бо Ігор замкнув той, що на кухні.
«Робота є? Є. От і сама себе годуй», казав Ігор.
Мама мовчала. Навіть тоді, коли він приносив мені рахунки за комуналку й вимагав повернути все, що витратив на мене за ці роки. Згодом Ігор залишився без роботи. І тоді він з мамою почали активно лазити до мого холодильника. І оплату за квартиру скинули на мене. Спочатку я платили сама. Але рік Ігор сидів без роботи, і я не витримала повісила на холодильник замок. Мама була обурена: «Цей чоловік стільки років тебе годував!»
Я сказала: «Хочете допомагати допомагайте. Я не перша, хто в цій квартирі ділить все, що має». І порадила іти шукати роботу.
Нещодавно Ігор зїхав з квартири. Мама втомилася від життя з чоловіком, який нічого до сімейної каси не приносив. Замок із холодильника я знімати не збираюся. Знаю, що мама теж має підшукати роботу.
Не знаю, чи я чиню правильно. Може, комусь це здасться жорстко, але мені так легше дихати.
