**Щоденник Олени Коваль**
“Що ти сказав?” завмерла Олена, відчуваючи, як холод розливається всередині. Біля дверей стояв Андрій, міцно стискаючи звязок ключів. Його зазвичай жваве обличчя застигло у масці роздратування.
“Я більше не можу так жити,” повторив він беземоційним тоном. “Ні я, ні мама. Збирай дітей і переїжджай до Журавки. Бабусина хата ще стоїть, дах цілий. Якось виживете.”
Олена дивилася на нього, ніби на незнайомця. Десять років спільного життя, троє дітей і такий вирок. Занедбане село, де лишилося кілька хат, без магазинів, навіть без нормальних доріг.
“Чому…” почала вона, але він перебив.
“Тому що я втомився,” Андрій відвів погляд. “Від постійних докорів, від безупинного нянчання, від того, що ти просто сидиш вдома з дітьми. Мама права: ти стала куркою. Я не впізнаю жінку, на якій одружився.”
Сльози підступили до горла, але Олена їх стримала. За стіною спали діти Настя й Юрко, а старший, Вітя, мабуть, все чув.
“Де я знайду роботу? На що ми житимемо?” її голос ледве долітав. Андрій кинув на стіл конверт.
“Трохи грошей на перший час. І документи на будинок він давно на твоєму імені. Якщо ти така самостійна, то доведи це зараз.”
Він розвернувся і, не промовивши більше ні слова, вийшов. Через хвилину вхідні двері грюкнули.
Олена повільно опустилася на стілець. В голові крутилася одна безглузда думка: “Я спекла його улюблений яблучний пиріг. На сніданок.”
Будинок зустрів їх задушливим холодом. Олена увійшла, тримаючи на руках сонну Настю, і відчула, як стискається серце. Тут минуло її дитинство літні візити до бабусі, запах свіжого хліба, трави на горищі, яблука в льосі. Тепер лишилися пил, павутина й присмак покинутості.
Вітя, серйозний не по роках, увійшов першим і розчинив віконниці. Крізь брудні шибки пробивалися промені квітневого сонця, освітлюючи пилинки в повітрі.
“Тут холодно,” скаржився Юрко, обіймаючи себе.
“Зараз розтопимо піч, стане тепліше,” намагалася звучати впевнено Олена. “Вітю, допоможеш мамі?” Хлопчик кивнув, не дивлячись на неї. Він мовчав усю дорогу, почувши останню розмову батьків.
На щастя, стара піч була справною. Коли полумя охопило березові дрова, а кімната наповнилася теплом, Олена відчула легше.
“Мамо, ми тут довго залишимося?” запитав Юрко, розглядаючи старі фотографії на стіні.
“Не знаю, серденько,” чесно відповіла вона. “Спершу облаштуємося, потім вирішимо.”
Першу ніч вони провели разом у бабусиному широкому ліжку. Діти швидко заснули, виснажені переїздом. А Олена лежала, вдивляючись у стелю, розмірковуючи, як дійшла до такого.
Вранці, вивільнившись із обіймів сонних дітей, вона вийшла у двір. Ділянка була заросла бурянами. Яблуні, що колись давали багаті врожаї, тепер стояли скривлені, з поламаними гілками. Старий сарай хилився, а криниця вкрилася мохом.
Олена оглянула своє нове володіння і раптом гірко, безнадійно засміялася. Ось воно її спадщина. Її новий початок.
Перші дні в селі здалися нескінченним кошмаром. Кожного ранку вона прокидалася, сподіваючись опинитися в квартирі, почути шум кавоварки й голос Андрія.
“Мамо, коли тато забере нас?” питала Настя, звикла до недільних прогулянок з батьком.
“Скоро, малятко,” відповідала Олена, не знаючи, як пояснити те, чого сама не розуміла.
Телефон мовчав. Андрій ігнорував її дзвінки. Одного разу прийшло коротке повідомлення: “У тебе все є. Дай мені час.”
Час. На що він сподівався? Що зрозуміє, як погано без сімї? Чи, навпаки, що остаточно викреслить їх із життя?
До кінця першого тижня стало зрозуміло, що грошей, які залишив Андрій, не вистачить надто. Піч потребувала ремонту, дах протікав, а їжу треба було купувати. Але найгіршим відкриттям було те, що в селі просто не було роботи.
“Може, повернутися до міста?” запропонувала одна з небагатьох сусідок у Журавці, тітка Ганна.
Олена похитала головою: “Повертатися нікуди. Але тут хоча б є дах над головою.”
Того дня вона вирішила розчистити город. Земля, яку роками не обробляли, була заросла бурянами, але Олена памятала, наскільки щедрими були бабусині грядки.
“Вітю, допоможеш?” звернулася вона до старшого. Хлопчик лише кивнув, як і раніше мовчазний і відчужений.
Вони працювали разом, вириваючи коріння бурянів і розбиваючи важкі грудки землі. Руки, звиклі до легкої роботи по дому та клавіатури, швидко вкрилися мозолями. До вечора спина німіла, а плечі боліли, ніби їх стиснули кліщами. Але вони встигли розчистити лише невелику ділянку.
“Ма
