ЖИТТЯ В ПОРЯДКУ
Олю, я не дозволяю тобі спілкуватися з сестрою й її родиною! В них своє життя, в нас своє. Ти знову телефонувала Марійці? Знову на мене скаржилась, так? Я ж попереджав! Тільки не ображайся потім, Сергій різко схопив мене за плече.
Я, як завжди, у подібних випадках, мовчки йшла на кухню. В очах стояли гіркі сльози. Та я ніколи не жалілася сестрі на своє подружнє життя. Просто спілкувались. У нас були старенькі батьки, завжди було що обговорити. Але Сергія це дратувало. Він терпіти не міг мою сестру Марійку. У їхній хаті панували спокій і достаток, а про нас із Сергієм такого сказати було не можна.
Коли я виходила заміж за Сергія, то щасливішої дівчини на світі не було. Сергій закрутив мене у вирі пристрасті. Я й не зважала, що він на голову нижчий за мене. Навіть тоді не звернула уваги, як його мама ледь трималась на ногах прийшла на весілля. Після зясувалося моя свекруха справжня алкоголічка.
Засліплена коханням, я нічого не підозрювала. Але після року шлюбу моє ілюзорне щастя почало давати тріщини. Сергій міцно запивав, приходив додому добряче нетверезий, а далі почалися його зради. Я працювала медсестрою у лікарні. Зарплата, звісно, невелика, десь чотири тисячі гривень на місяць. А Сергій днями пропадав із друзями, які теж любили випити.
Забезпечувати нашу сімю Сергій не поспішав. А якщо на початку я мріяла про дітей, то тепер доглядала породистого кота на імя Барсик. Від чоловіка-пияка вже навіть не хотілося мріяти про дитину. Проте як не дивно, Сергія я все ж кохала.
Невже ти дурна, Олю? Подивись: біля тебе купа чоловіків крутиться, в очі заглядають, а ти, як теля, в Сергія вперлася! Ти ж постійно з синцями, думаєш, ніхто не помічає твоїх “фіолетових кругів” під тональником? Залишай його, поки не вбив! бурчала мені подруга Ліля, що працювала зі мною в одній зміні.
Так, Сергій часто кидався до мене з кулаками на рівному місці. Одного разу побив так, що я не змогла піти на нічну зміну. Більше того, він замкнув мене у квартирі й забрав ключі з собою.
З того моменту я стала боятися Сергія панічно. Душа стискалась, а серце шаленівало, коли чула, як вставляється ключ у замок. Мені здавалось, що Сергій мститься мені за те, що я не можу народити йому дитину, чи за те, що погана дружина, чи Я мовчки терпіла і побої, і лайку, й насмішки. Чому ж усе ще кохала його?
Пригадую, як його мама, схожа на відьму, шепотіла мені:
Оленько, слухай чоловіка, люби його всім серцем, забудь про своє рідне, про подруг, вони до добра не доведуть.
Я слухалася, покірно віддалялася від подруг й рідних. Було відчуття ніби Сергій керував мною мов маріонеткою.
Мені подобалось лиш одне: коли Сергій заливався слізьми, ставав навколішки, просив пробачення, цілував ноги. Примирення було солодким, чарівним. Ліжко осипав пелюстками троянд, хоч я знала, що рвав ті квіти у друзів-сусідів по двору. Усі місцеві жінки вирощували троянди, а їхні чоловіки обмінювали пяницям розкішні букети за пляшку. Дружини мліли від подарунків і прощали чоловіків.
Мабуть, я так і жила б у рабстві поруч із Сергієм все життя, страждала б, а потім знову будувала свої ілюзії. Та втрутився випадок
Відпусти Сергія, в мене від нього син. Це ж ти безплідна, пустоцвіт, таким чином одна незнайомка нахабно запропонувала мені поступитися чоловіком для блага її позашлюбної дитини.
Не вірю! Йди геть, вигнала я непрохану гостю.
Сергій усе заперечував.
Поклянись, що це не твій син! а я ж знала, він не зможе відмовитись від рідної дитини…
Сергій нічого не відповів. І я все зрозуміла
Олю, рідко бачу тебе усміхненою. Щось трапилось? головний лікар нашої лікарні, Олексій Захарович, якого я майже не помічала раніше, несподівано поцікавився моїм життям.
Усе добре, тепер мені стало дуже ніяково.
Це добре, коли у людини все добре. Тоді і життя чудове, загадково мовив Олексій Захарович.
Він жив сам, років сорок два, в окулярах, з лисиною і низького зросту. Розлучився із дружиною через зраду, дочку виховував самотужки. Але він мав якийсь невловимий шарм, запах чоловічого лосьйону, і це вабило. Я намагалась втекти від спокуси, проте після його слів наче щось перемкнулось: Це добре, коли у людини все добре. А в мене ж бардак, усе навпаки. І роки летять не скажеш: дайте паузу, розберусь із життям.
Я пішла від Сергія до батьків. Мама здивувалася:
Олю, що сталось, тебе вигнав Сергій?
Ні, мамо, поясню потім, не хотіла розповідати про своє подружнє пекло.
Згодом дзвонила Сергієва мама кричала, проклинала, ображала. Але я вже розправила плечі, вдихнула чистої повітря Полтавщини. Дякуючи Олексію Захаровичу.
Сергій шалено злостився, намагався мене знайти, але вже не мав наді мною влади.
Сергію, не витрачай на мене час, краще піклуйся про свого сина. Я перегорнула сторінку. Прощай, сказала я спокійно.
Нарешті я повернулась до Марійки, до батьків. Відчула, що знову живу, а не існую.
Подруга зразу помітила зміну:
Олю, ти посвіжішала, щаслива прямо як наречена!
А Олексій Захарович зробив мені несподівану пропозицію:
Олю, давай одружимось! Обіцяю не пошкодуєш. Тільки одне прохання: клич мене просто Олекса, без “Захаровича”. Це залиш для роботи.
А ти мене кохаєш, Олекса? здивувалась я.
Жінкам потрібні слова Мабуть, кохаю. Але я більше довіряю вчинкам, жартома прошепотів він, поцілувавши руку.
Я згодна, Олекса! Вірю, що зможу тебе полюбити, я аж світилася від радості.
Минуло десять років.
Олекса щодня доводив мені свою щиру любов. Не розсипався у словах і не цілував ніг, як Сергій, зате дбав, піклувався, дивував вчинками. Наших спільних дітей не сталося. Мабуть, і справді я “пустоцвіт”. Та Олекса не картала і жодного разу не принизив. Навпаки, коли мені було сумно, він тільки брав за руку:
Олю, нам долею судиться бути удвох. І мені цього вистачає з головою.
Донька Олекси подарувала нам онучку Софійку, і цей наш рідний промінчик сонця став найдорожчим.
А щодо Сергія, то він так і спився, помер ще до пятдесяти. Його мама іноді бачить мене на базарі, свердлить очима, та мені байдуже тіні її ненависті не долітають.
З Олексою у нас все гаразд. Життя прекрасне.
