Не втрималася
Я подаю на розлучення, спокійно сказала Марічка, передаючи мені чашку з чаєм. Вірніше, вже подала заяву.
Її слова були буденні, наче вона повідомила, що сьогодні на вечерю буде борщ із пампушками.
Можна спитати Знаєш що, не будемо при дітях, я глянув на нашого Тарасика й Остапчика, які з цікавістю все слухали, і промовив тихіше. Що ж я такого зробив? Я ж і не нагадую, що хлопцям потрібен батько.
Думаєш, іншого не знайду? очі Марічки скептично заблищали, і вона знехотя засміялася. Що зробив не так? Та все! Я думала, життя з тобою буде спокійне, як Шацьке озеро, а не скажена ріка Стрий!
Хлопці, ви доїли? не хотів продовжувати розмову при малих. Бігом гратися! І не підслуховувати! гукнув їм навздогін, знаючи, які вони неслухняні. А тепер продовжимо.
Марічка насупилася. І тут він командує! Такий весь із себе тато року
Я втомилася так жити. Не хочу щодня відпрацьовувати в офісі по вісім годин, посміхатися колегам, догоджати клієнтам Я хочу спати до обіду, гуляти по магазинах у центрі Львова, ходити в салони краси. А ти мені цього дати не можеш. Досить! Я тобі віддала найкращі десять років.
Може, без цих пафосних заяв? сухо обірвав я її. Не ти ж десять років тому підлаштовувалася й гнала, щоб вийти за мене? Бо я не прагнув одружитися.
Помилилася З ким не буває.
Розлучення пройшло швидко. Хлопців, хоч і важко, я залишив Марічці з тим, що кожні вихідні вони у мене. Та й на канікули так само. Вона одразу погодилася.
Минуло пів року, і я познайомив синів із Людою моєю новою дружиною, веселою й доброю. Серця хлопців вона підкорила, і вони чекали вихідних чим страшенно нервували Марічку.
Ще дужче її злило, що мені випала спадщина від троюрідного дядька я купив будинок під Києвом, жив собі не скаржачись. Роботу не кинув, аліменти платив невеликі, та сам купував все необхідне для синів, одягав їх, навіть гаджети вибирав. Аліменти теж контролював сам.
Навіщо я їй був не потрібний всього пів року? Якби вона тоді знала, що саме так буде, зараз трималася б обома руками.
Хоча може, ще не все втрачено?
*************************
Може, в чайку сідаємо, як колись? кокетливо усміхнулася Марічка, намотуючи пасмо волосся на палець. Коротка сукня підкреслювала її фігуру, макіяж зменшував вік Старалася, не дарма виглядала бездоганно!
Мені ніколи, я лише зиркнув на неї. Хлопці зібрані?
Ще щось шукають, ще десять хвилин заберуть, знаю їх, надулася вона, але не здавалася. Може, Новий рік разом зустрінемо? Тарас із Остапом вже й прикрасили ялинку.
Ми ще на суді обговорили канікули мої. Відзначаємо в селі на Івано-Франківщині, де снігу по коліна та можна на лижах кататися. Люда все організувала.
Але ж це сімейне свято
Тож сімєю й відзначимо. Ще раз піднімеш тему подам до суду й заберу хлопців.
Щойно за мною й радісними дітьми зачинились двері, Марічка зірвалася й розбила сервіз, що нам подарували на весілля. Знову ця Люда! Чого вона всюди лізе, ще й така добра? Напевно, лише удає, що щаслива, а насправді чекає, коли ті мої бешкетники підуть. Кому як не Марічці знати, які хлопці в неї нестерпні!
Але ж цікава ідея. Може ще не все втрачено всі гроші опиняться у неї в руках
********************
Це що таке? питаю, побачивши на порозі валізи.
А що? Речі. Тарасові й Остапові, легенько копнула валізу, й та ледь не впала. Ти вже облаштував собі життя, тепер і мені час. А не кожен чоловік захоче займатися чужими дітьми, тому тепер хлопці житимуть із тобою. Вже була в службі у справах дітей, лишилося змінити все офіційно. Далі сам розбирайся, а я їду відпочивати з новим кавалером.
Поки я стояв приголомшений, Марічка вже сіла в таксі. Ото цікаво: скільки Люда протягне з цими двома пустунами? Тиждень? Два? Бо я ж виберу хлопців, а не дружину Тоді й повернусь, разом із грошиками
Минув тиждень. Місяць. Два. А дзвінка із проханням забрати дітей немає. Ба навіть навпаки судячи з дитячих розмов, Люда жодного разу не насварила хлопців! Як таке можливо? Вони стали ангелятами?
Як хлопці? Не втомилися від них? не витримала й подзвонила мені колишня.
Молодці, слухняні, допомагають, голос потеплішав, як згадав про синів. Просто золото!
Справді? А у мене вони щось вигадували постійно
Бо з дітьми займатися треба, фиркнув я. А ти у вічних своїх соцмережах сиділа. До речі, ми переїжджаємо. Хочеш побачити хлопців заберу їх до тебе на канікули.
Але ж це й мої діти!
Ти сама всі права мені віддала, відверто розсміявся я. Знайшла як матір називатися
Марічці тільки й лишалося, що жалкувати. Ні чоловіка (чи радше його гривні) не повернула, з новим кавалером не склалося, а діти тепер далеко. Та й не дуже вона й сумувала надто вже їй до вподоби проводити час лише для себе.
Отак несправедливість: десять років терпіла і зійшла з дистанції за мить до забезпеченого життя
Несправедливо
Я навчився: ніколи не недооцінюй свій шанс на щастя та не марнуй роки з людиною, котрій байдуже, чим ти живеш.
