Мій син привів дівчину у нашу квартиру, і я не знаю, як її попросити піти.
Тільки під псевдонімом можна зізнатися у подібному, як те, що пишу сьогодні. Я стільки накопичила в собі гіркоти, що вже не можу терпіти. Я готова до критики, та вірю: мене зрозуміють мами дітей, які несподівано стали дорослими.
Ти народжуєш дитину, ростиш її, розлучаєшся з чоловіком, бо вже несила, водиш дитину у садочок та школу, стараєшся дати все, щоб не відчував відсутності батька, працюєш на двох роботах, вечорами біля плити, скуповуєш усі ті телефони, платиш за навчання а потім:
Мамо, Марічка поживе з нами.
З ким? У нашій хрущовці на 44,2 квадрати? Дівчина житиме в кімнаті сина? Їстиме тут? Прати буде? Чи тепер у нас дві господині?
Син світився від радості, коли повідомляв новину. Думав, я зараз заходжуся обнімати Марічку, поспішаю розчищати їй місце у шафі
Вона непогана дівчина, але це не означає, що я хочу ще одну людину у нашій квартирі. Дорослі? Хай беруть іпотеку чи орендують житло разом! Економити на житлі а мамині нерви не рахуються?
Я відчула себе обдуреною, але пустила дівчину. Так, син теж має право жити тут тож може й запросити когось додому. Обманюю; обіцяла писати правду. Подруги критикують: «Чому не думаєш про щастя сина? Яка ти після цього мати?»
Тепер же я повертаюся додому і все дратує. З порогу купа чужих черевиків. На кухні брудна плита: видно, Марічка готувала обід. А якщо використала продукти, що я купувала? Грошей я таки не марную. А якщо, поки готуєш вареники, раптом закінчилась мука? А вічні черги до ванної?
Зізнаюся, я не хочу, щоб Марічка жила у моїй квартирі. Мені й однієї домогосподарки вистачає себе.
І тоді мене осяяла ідея: а якщо і я приведу чоловіка? Стала б менше ховати особисте життя! Зрештою, син має власний простір, але нехай і він побачить, як це коли всі разом тулиться на 44 квадратах.
Ось таке незвичне послання я одержала. Мені, як мамі маленького хлопчика, важко уявити себе на місці авторки, тож дуже чекаю ваших відгуків.
А як ви вважаєте, шановні читачі? Можливо, ваші діти вже дорослі й ви були у подібній ситуації? Чи знайшли спільну мову з обранцями дітей? Чи має мама право наполягати, аби Марічка поїхала?
Життя у тісному просторі справжній іспит для стосунків. Та, мабуть, головне відкритися до діалогу та відчути, що любов до дитини має межі лише там, де ми втрачаємо повагу до себе.
