Без повчань
Соломії у месенджер прилетіла світлина листка в клітинку. Синя ручка, акуратний почерк, внизу підпис: «Твій дід Коля». Поруч коротко від мами: «Він зараз тільки так. Не хочеш не відповідай».
Соломія гортала фото, збільшила, щоб краще розібрати слова.
«Соломійко, привіт.
Пишу тобі з кухні. Тут у мене новий товариш глюкометр. З самого ранку лаються, якщо хліба забагато. Лікар сказав більше ходити, а куди я тут піду гуляти, якщо всі мої вже давно на Байковому, а ти у своєму Києві. От і гуляю спогадами.
Сьогодні, наприклад, пригадав, як у сімдесят девятому ми з хлопцями вивантажували вагони на станції. Платили копійки, зате можна було прихопити ящик-другий яблук. Ящики деревяні, з такими стяжками по боках. Яблука кислі, зелені, та все одно свято. Ми ж їх і їли прямо там, на насипу, сидячи на мішках із цементом. Руки сірі, нігті в пилюці, а зуби скриплять від піску. І все одно було смачно.
Я це до чого ні до чого. Просто згадалося. Я ж не збираюся тебе вчити жити. У тебе своє життя, в мене аналізи.
Як захочеш напиши, як у вас там погода і сесія.
Твій дід Коля».
Соломія посміхнулася. «Глюкометр», «аналізи». Внизу повідомлення: «Відправлено годину тому». Уже встигла подзвонити мамі та не взяла. Значить, справді тепер у діда все по-новому.
Старі чати вона гортала далі. Останнє голосове від діда ще рік тому: коротке привітання й одне «як там у вас навчання». Соломія тоді кинула смайлик і загубилась.
Зараз довго дивилася на це фото клітинка, знайомий почерк. Потім відкрила вікно для відповіді.
«Дідусю, привіт. На вулиці +3 і мокро. Сесія скоро. Яблука у нас тепер по 120 гривень за кілограм. З яблуками туго
Соломія».
Подумала, стерла імя, а написала: «Онука Соломія». І відправила.
Через кілька днів мама кинула ще одне фото.
«Соломійко, доброго дня.
Твого листа отримав, тричі перечитав. Вирішив відповісти грунтовно. Погода у нас така ж, щоправда, без твоїх модних калюж. Зранку сніг, до обіду вода, увечері все вкрите льодовою скоринкою. Я вже двічі ледь не впав, та видно не мій час ще.
Раз вже за яблука зайшла мова. Розкажу про свою першу справжню роботу. Мені двадцять було, влаштувався на завод. Робили деталі для ліфтів. Вічно гриміло, в повітрі пороша. Штани робочі були сірі, навіть пральною дошкою не відтиралися остаточно. Пальці весь час у дрібних порізах, нігті в мастилі. Але пишався, що маю перепустку і ходжу через прохідну, як дорослий.
Найкраще було не зарплата, а обід. У їдальні наливають борщ у важкі тарілки, і якщо прийти раніше, дають ще шмат хліба. Ми з хлопцями збиралися за один стіл і мовчали не тому, що нічого було сказати, просто сили лишалися тільки на ложку. Ложка тяжча за гайковий ключ.
Ти, мабуть, зараз сидиш за ноутом і думаєш, що це якась археологія. А я от згадую і думаю: я тоді був щасливий чи просто не встигав зупинитися й подумати.
Що ще робиш, окрім сесії? Десь підпрацьовуєш, чи у вас тепер усі стартапи запускають?
Дід Коля».
Соломія дочитала, поки стояла у черзі за шаурмою. Навколо нервували, сперечалися, з динаміка на касі лунала реклама. Вона перечитувала про борщ і важкі тарілки.
Відповідь набрала одразу, спершись на стійку.
«Діду, привіт!
Підпрацьовую курєркою. Їжу ношу, іноді документи. Перепустки нема лише додаток, який вічно глючить. Але теж часто їм на ходу, не тому, що краду, просто додому не встигаю. Щось дешеве купляю, їм у підїзді чи в машині знайомого. Мовчки також.
Щаслива я чи ні хто зна? Не думаю я просто про це.
А борщ у їдальні це, справді, класно.
Онука Соломія».
Хотіла написати ще про стартапи, але вирішила, хай дід сам малює картину.
Наступний лист був коротшим.
«Соломійко, привіт.
Курєрка це серйозно. Тепер уявляю тебе інакше: не дівчина за компютером, а людина у кросах, яка постійно кудись спішить.
Раз ти розповіла про роботу, розповім тобі про те, як я на будівництві підробляв. Це було між змінами на заводі, коли грошей не вистачало. Тягали цеглу на пятий поверх деревяними сходами. Пил у носі, вухах, очах Ввечері знімав черевики з них висипався пісок. Баба твоя бурчала, що весь лінолеум псу я.
А найбільше запамятав не втому, а одну деталь. На будові працював чоловік всі його називали Семенович. Завжди приходив перший, сідав на перевернуте відро й чистив картоплю. Кладе її в стару каструлю, приносив з дому. В обід ставив на плитку, і на весь поверх ішов запах вареної картоплі. Ми їли руками, солили з маленького пакета. Краще нічого не було.
От сиджу зараз на кухні, дивлюся на пакет з картоплею і розумію, що не в картоплі справа. Мабуть, таки у віці.
А що їси ти, коли втомлена по-справжньому? Не з доставки, а по-людськи.
Дід Коля».
Соломія не відповіла зразу. Довго думала, як оце “по справжньому”. Пригадала, як минулої зими, після дванадцятої години на зміні, купила в нічному магазині пельмені, зварила у гуртожитку в старій каструлі, де хтось до того варив сардельки. Все розвалилося, вода помутніла, але вона стоячи біля вікна (столу не було) зїла все.
Через два дні таки написала.
«Діду, привіт.
Коли сильно втомлююся, їм яєчню. Дві-три, іноді з ковбасою. Сковорідка страшна, але смажить. У нас нема Семеновича, але є сусід, що весь час щось підпалює і лається матом.
Ти часто пишеш про їжу. Ти був тоді голодний, чи зараз?
Онука Соломія».
Відправила і зразу пошкодувала за останнє речення. Здалося різким. Але вже байдуже.
Відповідь прийшла швидше, ніж завжди.
«Соломіє.
Гарне питання про голод. Я тоді був молодий і вічно хотів їсти. І не лише борщу чи картоплі. Хотів мотоцикла, нових чоботів, власну кімнату, без таткового кашлю по ночах. Хотів, щоб мене поважали. Щоб зайшов у магазин і не рахував решту. Щоб дівчата дивились, а не проходили повз.
Тепер їм нормально. Лікар каже, що навіть забагато. Пишу про їжу, бо її простіше згадати на смак, ніж, наприклад, сором.
Ти запитувала ось розповім історію. Без висновків, як ти любиш.
Двадцять три мені було. Уже зустрічався з твоєю майбутньою бабою, але все хитко. На заводі оголосили, що треба люди у бригаду на Північ. Платили добряче за пару років можна було на машину назбирати. Я загорівся. Вже уявив, як повернуся з «копійкою», буду катати її всюди.
Та одне але: твоя баба сказала, що не поїде. Мати хвора, робота, подруги, темрява й холод не стерпить. А я їй відповів, що вона мене тягне вниз, що якщо любить має підтримати. Сказав ще грубіше, та не буду цитувати.
Поїхав сам. За пів року листування припинилося. Повернувся через два з грошима і машиною, а вона вже заміжня. Я довго усім казав, що це вона мене зрадила я все заради неї, вона
Якщо чесно, я просто обрав гроші й залізо, а не людину. І довго робив вигляд, що це був єдиний варіант.
Отакий у мене був апетит.
Ти питала, що я відчував. На той момент важливість і впевненість у собі. Далі багато років робив вигляд, що не відчуваю нічого.
Як не хочеш не відповідай. Розумію, що тобі не до старечих історій.
Дід Коля».
Соломія перечитувала кілька разів. Слово «сором» впялося, мов гачок. Піймала себе на тому, що шукає виправдання, але дід не дає.
Набрала нове: «Жалієш?». Стерла. Написала: «Якби ти лишився?». Знову стерла. Врешті відправила зовсім інше.
«Діду, привіт.
Дякую за відвертість. Не знаю, що сказати. У нашій сімї про бабу всі говорять так, ніби вона завжди була просто «баба» без варіантів.
Я тебе не засуджую. Я сама нещодавно вибрала роботу замість людини. Була у мене дівчина (ну, ти зрозумів), а я якраз влаштувалася працювати курєркою, почались гарні зміни. Я майже весь час на роботі. Вона казала, що ми не бачимося, що я лише з телефоном, що я втомлююся і зривалася. Я відповідала: треба потерпіти потім стане легше.
Потім вона сказала, що втомилась чекати. Я сказала, що це її проблеми. Сказала й грубше, але не буду тобі переповідати.
Зараз, коли повертаюся в гуртожиток об одинадцятій і грію свою яєчню, думаю: хіба я не вибрала гроші і доставку, а не людину? І теж роблю вигляд, що це правильно.
Мабуть, у нас це родинне.
Соломія».
Лист діда цього разу був на лініях, не в клітинку. Мама надіслала голосовим: каже, закінчився зошит.
«Соломійко.
Ти добре сказала про «родинне». В нас взагалі люблять усе списувати на рідню. Був пяницею бо дід пив. Кричить бо баба була сувора. А насправді кожен вирішує сам, просто страшно зізнатись.
Я повернувся з Півночі, думав: от тепер почнеться нове життя. Машина, кімната у гуртожитку, гроші в кишені. А ввечері сідав на ліжко і не знав, куди себе подіти. Друзі розїхались, майстер на заводі змінився, вдома чекали лише пил і старий приймач.
Колись підїхав до дому, де жила не-ставша-баба. Стою через дорогу, дивлюсь на вікна: в одному світло, в іншому темно. Стояв, аж поки не змерз. Побачив, як вона з візочком виходить. Біля неї чоловік, бере її під лікоть, щось розповідає, сміються. Я за дерево сховався, мов школяр. Дивився, поки не пішли за ріг.
Тоді вперше зрозумів мене ніхто не зраджував. Я зробив свій вибір, вона свій. Просто визнати це собі зміг лише за десять років.
Ти пишеш, що обрала роботу замість людини. Мабуть, ти вибрала не роботу, а себе. Може, тобі важливіше зараз витягнути себе, ніж ходити по кінотеатрах. І це не добре, не погано це просто факт.
Знаєш, що прикро? Ми так рідко кажемо чесно: «мені зараз важливіше це, ніж ти». Придумуємо красиві відмовки, а потім всі ображаються.
Пишу не те, щоб ти бігла все виправляти. Може, колись стоятимеш під чужим вікном і зрозумієш, що можна було сказати простіше.
Старий твій дід Коля».
Соломія сиділа на підвіконні в коридорі гуртожитку, телефон ледь теплий. За вікном машини ковзали через калюжі, хтось курив на ґанку. В сусідній баси били в стіну.
Думала довго, що написати. Прийшло на згадку, як стояла під вікнами колишньої, коли та вже не брала слухавку. Дивилась на штори, на світло, думала: от зараз озирнеться, відсунеться на мить, побачить її. Не вийшла.
Написала:
«Діду, привіт.
Я теж стояла під вікном. Притихла, коли побачила, як вона з хлопцем вийшла: у нього рюкзак, у неї пакет із продуктами. Сміялися Тоді думала мене викреслили з життя. А зараз читаю тебе і думаю: може, то я сама вийшла.
Ти казав, що зрозумів це за десять років. Я сподіваюся зможу швидше.
Я не бігтиму її повертати. Просто перестану робити вигляд, що мені все одно.
Онука Соломія».
Наступний лист був вже про інше.
«Соломійко.
Колись питала про гроші. Не одразу відповів не знав, з якого боку підійти. Тепер спробую.
В нашій родині гроші як погода: говорили про них або зовсім погано, або коли раптом добре. Батько твій, коли малим був, спитав, скільки я заробляю. Тоді якраз мав підробіток, сума вийшла чимала. Я гордо назвав її. Він витріщився: «Ого, ти багатий». А я сміявся, що дурниці.
Через рік мене скоротили, зарплата вдвічі менша стала. Знову питає: «А чому так мало? Ти що, гірше працюєш?» Я накричав, мовляв, він нічого не тямить, невдячний. А він просто хотів зрозуміти.
Багато років згадував цю розмову й думав, що саме тоді навчив його не питати про гроші. Він виріс і справді не питав. Просто собі підробляв, вантажив коробки, щось ремонтував. А я думав: сам має здогадатися, як мені важко.
З тобою не хочу повторювати ту ж помилку. Скажу чесно: пенсія мала, але на ліки, їжу вистачає. Машину вже не куплю, та й не треба. Єдине зараз збираю на нові зуби, старі вже не справляються.
Як ти сама? Вистачає? Я не збираюся кидати гроші й купувати тобі шкарпетки просто хочу знати, чи ти не голодна і не спиш на підлозі.
Якщо тобі ніяково відповідати напиши просто «нормально», я зрозумію.
Дід Коля».
У Соломії щось скрутилося всередині. Пригадала, як у дитинстві питала у тата, скільки він заробляє, а у відповідь були то жарти, то роздратування: «пізніше дізнаєшся». І виросла вона з тим вічним стидом про гроші питати не можна.
Довго вдивлялася в екран, потім написала:
«Діду, привіт.
Я не голодна і не сплю на підлозі. Маю ліжко з матрацом не супер, але нормальний. За гуртожиток плачу сама, бо так домовилась із татом. Інколи затримую, але не виганяють.
Їжі вистачає, якщо не купувати дурниць. Іноді, коли зовсім затужно беру більше змін, тоді ходжу зомбі. Але це мій вибір.
Ніяково, що ти питаєш, а я не можу те ж саме. Типу: «діду, а тобі вистачає?» але ти і так написав.
Якби чесно, мені легше, якщо ти напишеш просто «все добре». Але розумію це наша звичка, коли дорослі нічого не розповідають.
Дякую, що сказав про гроші.
Соломія».
Довго крутила телефон у руках, потім додала ще:
«Якщо колись схочеш щось купити, а пенсії не вистачить скажи. Не обіцяю, що зможу, але хоча би знатиму».
Відправила, доки не передумала.
Відповідь діда була з купою перекошених рядків. Лінії гуляли, букви плясали.
«Соломійко.
Прочитав твоє «якщо не вистачить». Спершу хотів написати, що нічого не треба, у мене все є, старий я, тільки таблетки і ті потрібні. Потім подумав: пошуткувати мовляв, попрошу у тебе новий мотоцикл.
А далі замислився: все життя грав у того, хто все може сам. А виріс у старенького, який і онуку про дрібницю соромиться попросити.
Тому скажу так: якщо коли-небудь мені справді буде щось потрібно, постараюся не робити вигляд, що це неважливо. Але поки маю чай, хліб, пігулки і твої листи. Це не пафос я по списку.
Раніше думав, що ми з тобою зовсім різні. Ти зі своїми додатками, а я зі своїм радіоприймачем. А зараз читаю і бачу: ми схожі. Обоє не любимо просити. І обидва робимо вигляд, що нам все одно, коли не так.
Раз вже пішли по-чесному, ще одну річ напишу: в родині про таке не говорять. Не знаю, як ти сприймеш.
Коли народився твій тато, я не був готовий. Тільки влаштувався на нову роботу, дали кімнату в гуртожитку і думаєш, от заживу! А тут дитина крик, пелюшки, безсонні ночі. Повертався з нічної, а він плаче. Я злився. Якось так гримнув пляшкою об стіну, що вона розбилася. Молоко по підлозі. Баба плаче, дитина реве. А я стою і думаю: хочу зникнути назавжди.
Я тоді не пішов. Але багато років переконував себе, що це був просто зрив. А насправді то була мить дуже близько до того, щоб втекти. І якби пішов, ти б зараз цього не читала.
Не знаю, навіщо тобі це. Може, щоб знала твій дід не герой, а звичайний чоловік. Що інколи хотів усе кинути.
Якщо після цього не захочеш писати мені я зрозумію.
Дід Коля».
Соломія читала, і всередині наче то хололо, то ставало гаряче. Дід, котрий завжди був у її голові ніби теплий плед і запах мандаринів на Новий рік, раптом став інакшим. Втомлений чоловік у кімнатці гуртожитку, дитина, крик, молоко по підлозі.
Пригадала, як минулого літа, підзаробляючи у дитячому таборі, накричала на хлопчика, що весь час хникав. Схопила за плечі занадто сильно, він злякався і розплакався. Соломія потім цілу ніч соромилася, думала, що з неї вийде жахлива мама.
Довго сиділа над білим полем, пальці самі писали: «Ти не чудовисько». Стерла. Написала: «Я тебе все одно люблю». Стерла слово ніяково.
Надіслала:
«Діду, привіт.
Я не перестану писати. Не знаю, що треба сказати на таке. У нас в родині про це не говорять про крик, про бажання втекти. У нас або мовчать, або жартують.
Я минулого літа працювала в таборі. Був хлопчик, який весь час хотів додому. Я раз зірвалась і накричала так, що сама себе злякалась. Потім не спала, думала, що я погана людина й мені не можна дітей.
Те, що ти написав, не зробило тебе гіршим. Ти для мене ще більше живий.
Не знаю, чи колись зможу так само чесно колись сказати це своїй дитині. Але може спробую хоча б не завжди вдавати, що права.
Дякую, що не пішов тоді.
Соломія».
Натиснула «відправити» і вперше чекала відповіді не з ввічливості, а як чогось свого.
Відповідь була через два дні. Мама кинула не фото, а повідомлення: «Він навчився голосові, просив не лякатися. Я переписала».
На екрані фото аркуша в лінійку.
«Соломійко.
Читав твій лист і думав ти вже сміливіша, ніж я був у твої роки. Ти визнаєш, що страшно. А я у твої роки виду не подавав і меблі ламав.
Я не знаю, чи будеш ти хорошою мамою. Та й ти не знаєш. Це видно буде потім. Але те, що взагалі ставиш собі таке питання вже багато значить.
Ти написала, що я для тебе живий. Це, мабуть, найбільший комплімент у житті. Про мене казали упертий, буркотун, свавільний. А живим давно ніхто.
Раз вже ми до таких слів дійшли, спитаю ще щось. Якщо я набридатиму зі спогадами, ти скажи буду писати рідше, чи тільки на свята. Мені важливо тебе не задушити своїм минулим.
І ще якщо захочеш приїхати просто так, без приводу, я завжди вдома. Вільний табурет і чиста кружка є. Чиста перевіряв!
Твій дід Коля».
Соломія усміхнулася на словах про кружку. Уявила цю маленьку кухню, табурет, глюкометр на столі, мішок картоплі біля батареї.
Відкрила камеру, сфоткала свою гуртожитську кухню: мийка з посудом, та сама «страшна» сковорідка, пачка яєць, чайник, дві кружки (одна з відбитою ручкою). На підвіконні банка з виделками.
Відправила діду фото й дописала:
«Діду, привіт.
Ось моя кухня. Табуретів два, кружок вистачає. Якщо коли-небудь захочеш приїхати просто так, я тут. Ну, майже вдома.
Ти не набрид. Іноді я не знаю, що сказати, але це не значить, що не читаю.
Як хочеш, напиши не про роботу і не їжу. Напиши щось, що нікому не розповідав не через сором, а просто не було з ким.
С.»
Натиснула «відправити» й раптом зрозуміла: щойно спитала те, про що жодного дорослого у своїй родині не питала.
Поклала телефон поряд, екран згас. На плиті шипіла яєчня. В кімнаті за стіною хтось сміявся. Соломія перевернула яйця, вимкнула газ і сіла на табурет, уявляючи, як колись навпроти на такому ж табуреті сидітиме дід, триматиме в руках кружку і розповідатиме вже не на папері, а вголос.
Вона не знала, чи приїде дід насправді, і що буде далі. Але від думки, що має людину, якій може надіслати фото своєї кухні і написати «а ти як», ставало тепло і трохи затісно в грудях.
Взяла телефон, відкрила чат і просто подивилась на список цих повідомлень. На клітинку, на лінію, на свої короткі «С.». Потім поклала екраном донизу щоб нічого не проґавити, якщо зненацька блисне нове сповіщення.
Яєчня охолонула, але Соломія все одно зїла її до кінця, не поспішаючи, наче навпіл із кимось іншим.
Слова «люблю» у листах так і не прозвучали. Але між рядками вже щось було і цього обом поки вистачало.
