Я поїхала провідати брата на Різдво і виявилося, що він навіть не запросив мене, бо його дружина «не хоче таких людей, як я» в своєму домі.
Мені 41, брату 38. Все наше життя ми були дуже близькі: разом дорослішали в Хмельницькому, ділили одну кімнату в гуртожитку, спільні таємниці, перші зароблені гривні на ринку, навіть лихі труднощі. Та, відколи він одружився, ніби стіна між нами виросла. Я все переконувала себе, що це все тимчасово.
Минулого року, на самому початку грудня, у мене зявилося дивне передчуття брат жодного слова не сказав про традиційну Святу вечерю. Ми ж завжди справляли її разом, навіть коли життя розкидало по різних кінцях країни. Завжди.
Одного вечора я вирішила не чекати це ж брат! Якщо він не кличе, сама себе покличу. Не подарунок же я йому, а сестра.
Отож 6-го січня, ближче до вечора, пишу йому в Вайбер: «О котрій ти заїдеш за мною?» тиша. Дзвоню телефон поза зоною. В грудях похололо. Хапаю куртку, ловлю таксі й їду прямо до нього в Новобіличі.
Підійшла до його дому з вікон світиться, чути пісні, сміх, дітлахи бігають, на кухні шелестять ложки справжнє родинне Різдво. Мені аж якось стало ніяково дзвонити у двері, видно, що в розпалі святкування. Але я наважилася.
Відчинив брат. Побілів, мов сніг на дворі. Обійняв швидко, але очі стривожені, навіть винні.
О, Марічко А чому не зателефонувала?
Я відповіла:
Бо ти не телефонував. Ось і приїхала. Щось сталося?
Він стривожено озирнувся вглиб квартири, відступив убік і кивнув мовляв, заходь.
Я зайшла і закамяніла. За столом з борщем і варениками уся родина його дружини: її брати, тітки з Рівного, дядько, навіть сусід із верхнього поверху. Всі разом. І тільки мене немає.
Дружина зустріла мене силуваною усмішкою, кивнула і хутко повернулася до стола, розливає узвар, ніби я тут просто повітря.
Я сіла на диван збоку, наче стороння, сторонішої не буває. І от тоді, в цій неприродній тиші, я виразно почула, як його дружина, думаючи що я не чую, говорить своїй мамі:
Я ж казала, прийде і все зіпсує. Не хочу таких людей тут.
«Таких людей, як я»?
Що це значить? Що я їй зробила?
Мені раптом стало так душно і соромно, ледь стрималася, щоб не заплакати.
Брат теж це почув. Його обличчя змінилося. Він підійшов до мене і тихо прошепотів:
Марічко, не бери до серця. Вона така
Я шепоче у відповідь:
Така яка? За що? Як мені, рідній сестрі, тут бути і відчувати себе чужою?
Він зам’явся а потім втомлено признався:
Вона не хотіла, щоб я тебе кликав. Каже: ти надто принципова, завжди захищаєш людей, влазиш у чужі питання, допомагаєш там, де не просять. Я не хотів сварки на Різдво
Я остовпіла. Власний брат вибрав мовчки проміняти мене на спокій вдома.
Я не стала кричати. Не зчинила ані сварки, ані слів докору. Лише підвелася:
Не переймайся. Я піду.
Він благав залишитись, але я не могла залишатися серед тих, хто вважає мене «зайвою».
Я йшла під новорічними ліхтариками назад до зупинки, відчуваючи гірку кістку у горлі.
Вдома розігріла собі тарілку гречки з куркою сама. Перебирала старі світлини з братом під ялинкою, ще нашою дитячою, де ми сміялися, тримались за руки. І щось у душі розірвалося він не зумів відстояти моє місце поруч із ним, нашу історію, наш звязок.
Ми й досі про це не говорили. Він інколи пише, що «колись» приїде. А я й досі не знаю, чи варто відкривати двері, чи краще дати цьому болю залишитися у минулому.
Знаю тільки одне: цьогорічного Різдва з ними вже не буде.
