Не чекали
Наш із Олесяю тато виїхав десь на заробітки й зник, коли я був у пятому класі, а сестра лише пішла в перший. Був він і до того людиною волелюбною: їздив по всій Україні, то у Харків, то в Одесу, то ще кудись, повертався довільно, завжди із грошима та гостинцями. З мамою були не розписані тато був вільним соколом, жив своїм життям. Мама терпіла, бо кохала його до нестями.
Володичко, вертайся вже швидше, просила вона навзрид.
Та не журися, Оксано. Чекай мене із гостинцями.
Він недбало цілував її та зникав. Поки його не було, нас доглядав брат батька дядько Микола. Мама, мабуть, подобалася йому хоча він ніколи про це не говорив, не показував особливої уваги. Просто був завжди поруч, коли треба.
Як ти, Оксано? питав дядько Микола, заходячи на кухню. Як діти?
О-о-о, прийшов дядько Микола! кричав я і мчав у нього в обійми.
Доброго дня, Денисе, коротко притискав мене дядько до себе.
Як на мене, то міг би він бути мені справжнім батьком. Вихідними дядько Микола водив нас з Олесею гуляти, поки мама відпочивала. Іноді вона теж ходила поряд, а іноді залишалася вдома, задумуючись над своєю нелегкою долею.
Коли я трохи підріс, дядько Микола приніс до нашої квартири шведську стінку й прикрутив у коридорі. Тата вдома не було вже півроку. Я допомагав вкручувати болти й тримати інструменти. Олеся стояла збоку, спостерігала, як ловко дядько установлював перекладину, мотузку та кільця.
Дядько Миколо, чому ти не одружишся? Ти ж хазяїн, з золотими руками! Будь-яка тебе забере, мудро підкинула сестра.
Олеся підслухала багато з маминих розмов із подругами.
Не зустрів ще ту, відказав дядько, буде, тоді й одружусь.
А діти не хочеться своїх мати?
Олеся розвела руками, як та мала жінка.
Дядько Микола поставив дрель на підлогу й задумливо відповів:
Мені вистачає вас поки. Ти ж, може, хочеш мене відігнати?
Олеся хитро глянула на нього великими очима:
Що ти, дядю! Я тобі завжди рада!
Вечером я спитав Олесю:
Чого ти весь час до нього чіпляєшся? Він ще образиться, і приходити перестане.
А тато ж гостинці везе От скоро приїде, мабуть.
Та яке там приїде Ку-ку! Дурненька, купили тебе за гостинці. Знаєш скільки ця стінка коштує? Тисяча гривень, не менше!
А мені вона не цікава. Я сукню хочу. І ляльку, як у Валечки. Я ж не мавпа, щоб по перекладинах лазити!
А цього разу тато не приїхав. Зник остаточно. Якось дядько Микола прийшов до нас, зачинився із мамою у кухні. Втішав щось, а мама плакала гірко та відчайдушно.
Оксано, не ридай. Я вас не кину, ти ж знаєш його: шукає, де краще, де легше…
Мама заламалася, на весь дім: Ай-ай-ай-ай-ай!, потім ще довго голосила.
Дядько Микола так і продовжував приходити: допомогти, полагодити щось, вигуляти Олесю й мене. Якось наважився зізнався мамі у своїх почуттях. Я з чистим сумлінням підслуховував.
Оксано, ти мені потрібна Ти ж знаєш: ти того варта, ти мені рідна.
Не потрібна я тобі, Миколо. Ти добрий, гідний чоловік. Щастя заслуговуєш справжнього щастя.
Мені видніше, уперто сказав Микола.
А якщо він повернеться?
Він мовчав.
А я все одно чекатиму його Миколо, люблю я його, не можу нічого зробити. Якщо хочеш приймай мене таку пусту.
Я тихенько відступив від дверей і тихо зненавидів маму. Дурна, ну кого вона чекає, кого любить?..
Почали жити. Олеся вся у татка: де годують там і добре, не могла я її засуджувати. Але й вона вже розуміла, гостинців від батька не буде. А дядько Микола старався трудився на нашу сімю. Мама народила йому сина, Вадима. Щасливішого чоловіка не було. Розписалися й усе потроху стало на місце.
Я закінчив школу без двійок, мав здати документи до університету на державний. Мама сяяла, її очі світилися:
Вчений виріс у нас, Миколо!
А ми що, гірші?
Та годі, який із мене вчений, червонів я. Краще налийте мені шампанського спробувати.
Наче не пробував! фрікнула Олеся, а я лякав її поглядом.
Вадим безтурботно лазив по столу, намагався залізти на стілець. Микола посадив його до себе на коліна:
Ну, синку, поводься чемно! Ти вже не немовля!
Вадим одразу схопив ложку, приклав до носа, скосив очі всі сміялись.
Двері, здається, хтось відчиняє? насторожилась Олеся.
Мама вийшла, а потім повернулася, відступаючи. На порозі стояв тато як привид із минулого. В кімнаті зависла мертва тиша. Він оглянув усіх, мовив:
Давайте, веселіться далі.
Всі мовчали. Вадим сповз із дядька Миколи, пішов до незнайомця. Тато його не помітив, а мама пригорнула Вадима до себе, наче щитом закрилася. Дядько Микола встав, заточився.
Куди? запитала мама чужим голосом.
Потрібно мені свіже повітря.
Він вийшов, легенько відтіснивши тата плечем. Я кинувся за ним, і Олеся за мною.
Дочко, подивись, яку гарну сукню привіз, запропонував тато.
А Олеся навіть не глянула. Вона догнала мене в коридорі, зашепотіла на вухо:
Я піду за Колею, а ти залишайся й слухай, що тут буде.
Але
Деню, ти краще вмієш підслухати!
Вона має рацію. Я лишився.
Олеся побігла за Миколою, а я сховався й запамятовував усе. Мама, нарешті дочекалася. Любов усього життя. Що ж буде з сімєю?
Оксанко, картку з Колькою ти виходила? язвив тато.
Мама мовчала.
Оксано Було й було. У всіх є гріхи. Я повернувся!
Зявився звук бійки, ляпаса потім зляканий крик Вадима.
Іди, Володе геть.
Оксано, ти що
Я сказала! Йди. Ніхто тебе не чекав.
Брешеш. Я бачу по очах видно.
Я все сказала, відрізала мама.
Тато швидко пройшов у коридор, побачив мене.
Підслухаєш? Ну, дивись далеко підеш
Мене вже не хвилювало, що він думає. Зайшов у кімнату, а мама заспокоювала Вадима, поправляла зачіску й сервіз, як Юлія Цезар.
Ех. Мало ж не зіпсував нам свято мама усміхнулась криво. Де там наші?
Вадим забув, на що мама гнівалась. Задоволений, тягав стілець.
Я вийшов у двір. Олеся й дядько Микола сиділи у парку навпроти. Вона міцно тримала його за плече, поклала голову ніби боялася відпустити. Я підійшов, обійшов лавку, глянув дядькові в стомлене обличчя:
Батьку, годі сумувати. Пішли додому. Мама кличе.
У Миколи затремтіли руки, Олеся лагідно поклала свої зверху:
Правда, тату, ходімо.
Ми рушили додому. У нас сьогодні було справжнє свято я закінчив школу.
