Чоловіче, перестаньте ходити за мною хвостом! Я ж казала вам, що в жалобі за чоловіком. Припиніть переслідувати мене! Я вже починаю вас боятися! підвищила я голос.
Памятаю, памятаю Але таке враження, що ви сумуєте не лише за чоловіком, а й за собою. Вибачте, не здавався мій шанувальник.
Я відпочивала в санаторії поблизу селища Міжгір’я. Мріяла про тишу серед лісу та спів пташок, а не про навязливих кавалерів. Мій чоловік, Олексій, нещодавно раптово помер другий серцевий напад. Ми якраз почали робити ремонт у квартирі у Львові, збирали кожну гривню, відмовляли собі у всьому заради майбутнього. Але біда не питає часу Лишилася я вдовою з двома синами-підлітками, без пари, без ремонту й без сил. Не знала, як пережити цю втрату.
Колеги по роботі добилися для мене путівки в санаторій.
Ти не єдина і не остання, Марічко. У тебе діти. Час встати! Їдь, приведи до ладу думки, наполягали вони.
З болем у серці, я погодилася. Минуло вже сорок днів після похорону, але біль у грудях не вщухала.
У санаторії мене поселили в одну кімнату з життєрадісною дівчиною на імя Калина. Вона світилася радістю й оптимізмом, аж це дратувало. Не хотілося ділитися з нею своїм горем. До Калини кликався в залицяльники місцевий артист-самодіялець. По санаторіях таких багато чи холостяки, чи розведені, чи невдахи. Я остерігала Калину: не довіряй цьому типу, напевно, вже не перший шлюб у нього.
Калина сміялася:
Не лякайте мене, Маріє! Я «літаюча» вже, досвідчена!
Увечері «пташка» йшла на побачення, а я тиждень не виходила з кімнати: читала чи просто втуплювалась у телевізор, нічого не розуміючи.
Якось ранком прокинулася у гарному настрої. Подивилася у вікно літня благодать! Вирішила пройтись до лісу, вдихнути свіжого повітря. І тут переді мною зявився незнайомець.
Його я помітила ще в їдальні невисокий, з лисиною та пронизливим поглядом, нижчий за мене на голову. Здався вкрай неприємним. Проте був охайний, завжди чисто виголений, одягнутий з голочки, щовечора ввічливо знімав капелюха переді мною. З чемності кивала у відповідь. Одного разу цей чоловік підсів до мого столика.
Сумуєте, пані? загадково запитав він.
Ні, напружено відповіла я.
Не обманюйте, сум видно в очах. Може, я чим допоможу? наполягав чоловік.
Ви вгадали. Я втратила чоловіка. Запитання є ще? я обтрусила руки серветкою, натякаючи, що залишаю стіл.
Вибачте, не знав. Мені дуже шкода. Але можна познайомитись? Я Валентин, представився він.
Було видно, як Валентин ледь не тремтів від хвилювання, боячись мене втратити.
Марія, неохоче відповіла я й пішла.
Відтоді Валентин щовечора підсажувався до мого столика, кожного разу дарував маленький букетик дзвіночків, що тут росли всюди. Не приховаю, це було приємно, хоча ні про які стосунки думати не хотіла.
Та Валентин не відступав. Приєднувався до моїх вечірніх прогулянок. Я навіть взуття на низьких підборах почала носити, щоб не виглядати вищою. Валентин спокійно ставився і до свого зросту, і до лисини. Він захоплював жінок голосом такого ніжного баритону я ще не чула. Вочевидь, я вже попала в хитро розставлені сіті.
З Валентином ми пішли якось на танці, разом їздили до Яремче купити фруктів. Він не раз натякав на «чай» у своїй кімнаті, проте я трималася.
Врешті Валентин нагадав:
Марічко, завтра відїзд. Зайди ввечері до мене хоч на чаю, а?
Побачу, невизначено відповіла я.
Останній вечір у санаторії я вирішила не ображати Валентина й завітала до нього, знаючи, чим це закінчиться Стіл був акуратно накритий смачненьким, навіть шампанське десь дісталося. Валентин запропонував:
Почнемо, Марічко? Не знаю, як завтра без тебе. Дай адресу. Я приїду, обіцяю, сумно усміхнувся він.
Забудеш за два дні, знаю я вас, мужиків. То за що пємо, Валику? усміхнулася я.
Хіба не ясно? За любов, Маріє, за любов! підняв келих Валентин.
Зранку ми прокинулись, обійнявшись. Я засміялася навіщо ж я так довго трималася, стільки ж часу втрачено! Я по-новому полюбила, як вперше. А вже треба було збирати валізи й додому.
Моя сусідка Калина сиділа на ліжку й гірко плакала.
Що сталося, Калинко? спитала я.
Я вагітна, Марійко. Не знаю, від кого, схлипувала вона.
То твій артист нахитрив? уточнила я.
Та ні. Я тут ще з одним познайомилась Він одружений, з сусіднього санаторію, розповідала Калина.
Ой, дзвони батькам. Нехай приїжджають і все зясовують! А зараз ходімо до директора, може, зясуємо щось, радила я.
Калина побігла в сльозах. О, дівчино, набєш ще гулі від таких от «артистів»
Я зібралась додому. За ці двадцять чотири дні все зрослося, особливо до Валентина
Підїхав автобус. Валик проводжав мене з букетом дзвіночків. Я обійняла його й мало не розплакалася. От і закінчився швидкоплинний роман. Серце стискалося. Здавалося, озвися, Валику й побіжу, все залишу
Між нашими містами була велика відстань. Залишалось лише листуватись, та й то… Невдовзі отримала я листа не від Валентина, а від його дружини. Писала: все їй відомо, але нічого в мене не вийде, бо їй тридцять, а мені сорок. Я не відповіла. Навіщо?
Через пів року зовсім несподівано на порозі зявився Валентин. Мої сини здивувалися незнайомому чоловікові, але нічого не сказали.
Валік? Ти транзитом чи як?
Чи як… Проженеш мене, Маріє? невпевнено запитав Валентин.
Сини пішли до своєї кімнати.
Заходь. З якої ж нагоди? Лист від дружини привіз? піджартовую я.
Пробач, Марійко. Листа я тобі писав, а дружина знайшла… Провини своєї не заперечую. Ми розлучилися, Валентин розгублено дивився на мене.
Не знала, що ти був одружений. Нічого б не було… Тепер що?
Давай одружимось, Маріє, несподівано запропонував Валентин.
Не знаю У мене діти сам бачиш. Не можу відразу, сумнівалася я, але всередині була рада.
Діти це чудово. В мене десять років доньці. Заберу її. Мама її пє, житимемо всі разом, як родина, ошелешив мене Валентин.
Стривай, Валику. Я не знаю твою дочку, а ти вже хочеш, щоб я її мамою стала. Занадто швидко все. Треба подумати. Я поговорю зі своїми хлопцями. А зараз ходи, погодуємо тебе, «женишок», весело промовила я.
Тісної родини у нас не вийшло. Були й сварки, і образи, і відходили ми з дому. У кожного характер свій. Не завжди хтось йшов на поступки.
Час летить.
Мій старший син Андрій і Аліна, Валентинова дочка, стали парою й раптом згадали всі дитячі образи. Поселились окремо, заявивши нам: ви не мали руйнувати сімї, не треба було повторно одружуватись. Мовляв, Валик повинен був залишитися з питущою дружиною, а я залишитись вдовою. Пішли жити самостійно.
Ми з Валентином лише знизували плечима й продовжували щиро любити одне одного.
Минув рік.
Діти не повертались, Аліна інколи телефонувала батьку лише на день народження.
Через три роки вони запросили мене та Валентина в гості.
Виявилось, у них народився син! Наш спільний внук. Радості не було меж! За святковим столом Аліна й Андрій попросили в нас пробачення:
Ми зрозуміли: у житті все буває. Треба вміти прощати і шанувати батьків. Ви нам життя дали! Тому й назвали сина Мирославом щоб у родині був мир.
Ось так народилося наше з Валентином нове щастя. Справжня любов і родинний мир народжуються серед випробувань, коли вчишся прощати й цінувати близьку людину.
