Внучка.
Вже з перших хвилин свого життя Оля була чужою для своєї мами, Лесі. Та сприймала доньку як якусь бездушну річ у квартирі є і є, ніби меблі. Постійні сварки з Олинитим татом закінчились тим, що він повернувся до законної дружини, а Леся тоді зовсім роздратувалася й зірвалась з котушок.
Пішов, значить не збирався кидати свою прачку! Весь мозок мені виїв! Бігав, брехав! кричала вона в телефон І кинув мене з цією малявкою? Я або з вікна її викину, або на вокзал завезу, хай з бомжами росте!
Оля притискала долоні до вух і тихенько схлипувала. Байдужість рідної матері проникала до кісток.
Мені однаково, що ти робитимеш зі своєю дитиною. Я взагалі сумніваюсь, що вона від мене. Бувай! почувся голос батька, Михайла.
Леся, майже шалена, пачками накидала Олині речі до сумки, туди ж кинула документи, схопила доньку Олі виповнилося пять і замовила таксі. В голові крутилась одна думка покажу я їм усім! Впевнено назвала водію адресу.
Леся везла доньку до матері Михайла Ганни Семенівни. Жила вона у невеликому селі під Львовом.
Таксисту з першого погляду не сподобалась ця грубувата молодиця, що постійно гаркала на налякану дівчинку. А в нього й самому була онука такого ж віку, донька у старшого сина. Невістка її леліє як те курча! А тут…
Мамо, в туалет хочу винувато опустила очі Оля, очікуючи нової сварки.
Замість відповіді Леся закричала на неї так, що в таксиста зачесалися кулаки.
Терпи! До бабці інтелігентної сходиш!
Водій промовчав лиш, щоб не нарватись на неприємності. Такі, як ця, можуть і поліцію викликати за що завгодно.
Через півтори години доїхали.
Зачекай, я швидко! Леся ледве вийшла з машини, як водій натиснув на газ і поїхав.
Пройдешся, гадино! долинуло з машини.
Леся вилаялась під ніс, вхопила доньку за руку і зайшла на подвіря, різко відчинивши хвіртку.
Тримайте! Оце ваше золото, робіть що хочете. Мені вона непотрібна, ваш син дав згоду! гаркнула вона, і швидко побігла до воріт.
Ганна Семенівна стояла в подиві.
Мамо! Мамо, не кидай! Оля ридала, розмазуючи сльози кулачками.
Дитина вибігла за матірю, але та, вивільнивши спідницю з маленьких пальчиків, сердито мовила:
Відчепись! Йди до своєї бабці, з нею тепер житимеш!
Жінка помітила здивованих сусідів, що визирали зі своїх садиб. Ганна Семенівна, схопившись за серце, наздогнала внучку й пригорнула її:
Ходи, моя дорога, моя ягідко люба, сльози текли по її зморшкуватих щоках, адже вона й не знала раніше про існування внучки!
Михайло ніколи не згадав про позашлюбну дитину.
Не бійся, я тебе не скривджу. Хочеш оладки? Є сметанка, ніжно шепотіла бабуся, заводячи Олю в дім.
Обернувшись біля хвіртки, Ганна Семенівна побачила, як Леся застрибнула в попутну машину і зникла, залишивши тільки пилюку по собі.
Ніхто про Лесю більше не чув. А Олю бабуся прийняла як рідну кровиночку, як подарунок долі. Вона ніколи не сумнівалась: своя. Дивись, точнісінько як маленький Мишко! Тільки він рідко навідував стару матір скоро вже й забуде, як він виглядає.
Я тебе вирощу, Олюню, на ноги поставлю, все дам, скільки вистачить сил, пообіцяла Ганна Семенівна.
І виховувала, любила, берегла. В перший клас проводжала. Час летів, як шалений.
Ось вже й одинадцятий клас випускний на порозі. Оля виросла справжньою красунею добра, розумна, з відкритою душею. Мріяла вступити на лікарський факультет, але поки на прицілі був медичний коледж.
Шкода, що тато не хоче мене визнавати, зітхала дівчина, обіймаючи Ганну Семенівну. Вечорами вони сіли на порозі, дивились на захід сонця.
Жінка гладила внучку рукою по густому волоссю. Її син, Михайло, відмовився брати участь у вихованні дочки з першою дружиною все владналось, росте син, Вадим, якому чоловік душі не чує. А Олі від нього тільки презирство приїде раз на свято, та й обовязково принизить словом.
Сам ти обірванець! якось не витримала Ганна Семенівна. І так приїздиш лише на мою пенсію, ще й грошей просиш, хоч сам з дружиною працюєш. Іди, Михайло, більше не приходи! Ліпше зовсім ніяк, ніж так!
О, заговорила! Побачиш, на похорон навіть не приїду! гаркнув чоловік. Сідаючи в машину з Вадимом, який щось єхидно казав Олі при виході з двору. Відтоді батько більше не зявлявся.
Бог йому суддя, Олюню, примружилася бабуся. Ходімо чаю випємо, завтра тобі атестат отримувати!
Літо промайнуло на городі й настав час проводжати Олю в місто на навчання.
Самі не впораємось. Попросю Віктора-сусіда, щоб відвіз нас з речами до гуртожитку, поспішала Ганна Семенівна. Їй і самій треба було терміново дещо владнати.
Біля гуртожитку довго обіймались.
Вчися, головне, моя рідна. Думай про майбутнє, бо розраховувати у цьому світі можна лише на себе. А я вже стара скільки мені лишилось…
Оля тамувала сльози.
Не кажи дурниць, ба! Яка ж ти старенька? Жінка в розквіті літ!
Ганна Семенівна всміхнулась, а потім попросила сусіда завезти її до нотаріальної контори. Все оформила і з полегшенням повернулася додому.
Оля щовихідних навідувалась до бабусі переймалась її здоровям, гризла науку і мріяла з медвідмінником вступити до університету. Вірила, що знання допоможуть бодай трохи продовжити бабусі вік.
З часом їздила рідше закохалась у одногрупника Сашка. Добрий хлопець, старанний, мріяв про інститут.
Ганна Семенівна щиро тішилася за внучку. Закінчили коледж на відмінно, одружились обом по двадцять років.
На маленькому святкуванні в дешевенькому кафе серед родичів нареченої була лише бабуся.
Бабусю, ти мені замінила і маму, і тата, і цілий світ. Тебе ріднішої не існує. Ти дала мені дім, любов, ласку. Я люблю тебе, берегине, всім серцем! Оля опустилась на коліна й обійняла стареньку.
Гості розчулились, сльози на очах блищали.
Вставай, Олюню, ну що ти шепотіла зніяковіло бабця. Але її аж гордість розпирала.
Та де тут незручно? з усмішкою сказав Сашко, посадив бабусю поряд і оголосив ви тепер головна в нашій жменьці родини. Ласкаво просимо!
Всю ніч лилися тости за молодят та здоровя Ганни Семенівни.
Згодом бабуся захворіла. Здавалось, як виконала своє призначення, то й видихнулася.
Оля і Сашко по черзі їздили до неї з міста, поєднували догляд із навчанням.
Якось бабуся міцно взяла Олю за руку:
Коли мене не стане, налетять коршуни син, невістка. Знай, у тебе є дарча, ще кілька років тому оформила у нотаріуса. Все за законом.
Ба…
Тихо! Ти не знала батьків, у тебе була тільки я. Та тепер мені легше йти, бо твій дім залишиться твоїм. Продай з Сашком, купите квартиру в центрі.
Оля гірко плакала, не могла промовити ані слова.
В гарному догляді Ганна Семенівна прожила ще півтора року, а потім пішла спокійно у сні.
Як і передбачала, через сорок днів прибув з міста Михайло з сімейством.
Звільняй хату! відрізав він із порога. Мене нема твої права тут скінчились.
Оля розгубилася, глянула на чоловіка, його дружину, яку вперше побачила, і свого брата Вадима, котрий жував жуйку й озирав хату: видно, машину собі вже уявив, як продати дім.
Тут із магазину повернувся Сашко.
Це ще хто? закричав Михайло.
Сашко спокійно поставив пакет на стіл і спокійно промовив:
Я чоловік Олі. А ви хто? Щось не пригадую, щоб знайомились.
Михайло зашарівся, розлютився.
Геть! Обоє! закричав.
Вибачте, на якій підставі? Оля тут законна власниця. Вам копію дарчої показати? Сашко зневажливо подивився.
Я…яку дарчу? почав затинатися Михайло.
Це все вона напоїла твою матір! До суду треба, заходилась дружина Михайла.
Я доведу, що ти не моя донька! кричав батько.
Готуй валізи, обірванко! жбурнув брат. Без хати, мабуть, і машину не світить.
Всі пішли, залишивши по собі порожнечу. Оля опустилась на підлогу і розплакалась за що їй так? Ніколи батько навіть цукерки не дав, а тепер і хату хоче забрати.
Що я їм зробила? Невже їм і так погано живеться? Це все, що залишилось мені від бабусі! через сльози промовляла Оля.
Сашко обійняв її.
Завтра дамо оголошення про продаж. І не сперечайся бабуся ж так і радила.
Я не думала, що доведеться продавати так швидко. Тут моє життя…
Дім продали швидко купили львівські підприємці, що давно мріяли про заміський будинок. Не торгувались. Маєток великий, фруктові дерева, до траси далеко, вікна на ліс, альтанка вся у винограді, сам дім добротний, цегляний.
Оля з Сашком купили затишну квартирку в центрі Львова. Невдовзі чекали на малюка й раділи кожній миті. Їх дитина бажана, кохана.
Щовечора, вкладаючись спати, Оля подумки зверталась до бабусі: «Дякую, рідна, за життя…»…Ти завжди будеш у моєму серці. Я обіцяю, що твою любов передам далі».
І ось, в один із тих вечорів, коли квартира наповнилася запахом ванільного печива, Оля підійшла до вікна. За ним лінивий дощ перетворював вулицю на намисто світел. Сашко лагідно взяв її за плечі, і в цю мить всередині вперше ворухнулося маля до самого серця відгукнулась такий знайомий спогад про бабусині руки, запах свіжої трави і теплі літні ночі, які більше не повернуться, та завжди житимуть у спогадах.
Вона все бачить, прошепотіла Оля. Вона з нами, правда?
Сашко притиснув її ближче:
Її любов у тобі. І в нашому малюкові. Вона залишила нам не дім, а родину.
Оля заплющила очі й з усмішкою відчула давню мить щастя, коли сонце сходить за селом, а бабуся гукає до столу: «Олюню, йди, онуко, все для тебе!»
Вона знала тепер і назавжди вона буде берегинею для нової душі. І жодна байдужість, жодна зрада більше не зможе відібрати в неї те безцінне, що дісталось від бабусі: вміння любити, прощати і відкривати світу своє добре серце.
Далеко за вікном дзвонили вечорові трамваї і цей місто, розгорнуте до Олі новою сторінкою, вітало її у справжньому житті.
А в глибині душі, наче тихий голос із дитинства, звучало: «Я з тобою, рідна. Лише вперед. І завжди з любовю».
