Весілля мало відбутися за тиждень, коли Оксана мені сказала, що не хоче виходити заміж. Все вже давно було оплачено: ресторан у Києві, всі документи, обручки, навіть частина святкування з обох родин. Я місяцями все організовував, думав про кожну дрібницю.
У наших стосунках я завжди був впевнений, що дію правильно. Працював на повну ставку, але щомісяця відклада́в близько 20% своєї зарплати на Оксану щоб вона могла сходити до перукаря, зробити новий манікюр або купити собі те, що забажає. Не тому, що у неї не було своєї роботи навпаки, вона добре заробляла і розпоряджалася власними коштами вільно. Просто я відчував, що як чоловік і партнер маю відповідальність дбати і забезпечувати. Я жодного разу не просив її скинутися на комунальні чи поділити оплату. Я оплачував вечері, ресторанчики, поїздки в кіно, невеличкі подорожі по Україні все.
Рік тому до весілля я зробив для неї щось особливе: запропонував організувати відпочинок для всієї її родини на Чорному морі. Не лише для батьків і братів, а й для племінників і навіть двох двоюрідних братів. Нас зібралось ціла компанія. Щоб все це оплатити, я підробляв, відклав покупку речей для себе, декілька місяців економив на усьому. Коли прийшов час подорожі я сплатив проживання, транспорт, харчування все. Оксана була щаслива, її родина вдячна. Ніхто навіть не здогадувався, що для неї це майже нічого не означало.
Коли вона сказала, що хоче розлучитися, пояснила: я був для неї «занадто». Мовляв, я прагнув надто багато любові, уваги, тепла обіймав, писав їй щодня, цікавився її справами. А вона такою ніколи не була, почувалася задушеною моєю турботою. Вказала, що я чекаю від неї речі, які вона не може дати.
Вперше за весь час вона зізналася вона ніколи й не хотіла весілля. Просто погодилась, бо я надто наполягав. Що я, залучаючи її батьків, поставив її у незручне становище. Пропозицію я зробив у ресторані, прямо перед її родиною. Для мене це був щирий і гарний крок, для неї як пастка. Не змогла тоді відмовити на очах у всіх.
За п’ять днів до розпису, коли все вже було готове, вона вирішила сказати мені правду. Розповіла, що почувалася, як ніби я навязую їй життя, якого вона не хоче. Що мої вчинки лише змушували її відчувати обовязок, звязаність, які її тиснуть. Вона вирішила піти, бо їй було краще так, ніж прожити чуже життя.
Після цієї розмови вона зібрала речі і пішла. Без істерик, без зясувань стосунків, без спроб щось рятувати. Залишилися лише договори, оплачені рахунки, заплановані події і скасоване весілля. Вона не відступила від свого рішення. На цьому все закінчилося.
Саме тоді я зрозумів: бути тим чоловіком, що все оплачує, все вирішує і завжди намагається бути ідеальним зовсім не означає, що хтось обовязково захоче залишитися поруч.
