Мене виховувала бабуся, а тепер мої батьки вирішили, що я маю платити їм аліменти.
Ми з родиною живемо у різних містах. Я не бачила батьків понад двадцять років. Вони артисти, співають у хорі, майже все життя мандрують. Коли мені виповнилося пять, я почала жити з бабусею Галюсею у Дніпрі. Їй стало легше з онукою, але задля цього довелося переїхати до своїх родичів.
Спочатку мама Оксана й тато Богдан приїздили двічі-тричі на рік, але згодом їхні візити ставали все рідшими, поки зовсім не припинилися. Я звикла жити без них. Зрештою, наш звязок обірвався зовсім. Коли я була студенткою стоматологічного факультету, на третьому курсі вийшла заміж.
Зараз із чоловіком Артемом ми разом керуємо власною стоматологічною клінікою та непогано заробляємо. Рік тому батьки зявилися знову. Вони почали дзвонити в клініку, бо навіть не мали мого номера. Усі розмови зводилися до того, що вони жалілися на своє життя.
Я мовчки вислуховувала їхні нарікання і завжди нагадувала, що це був їхній вибір віддати мене бабусі. Інколи батьки скидали бабусі декілька гривень, але зазвичай ми з нею жили на її пенсію. Вона багато разів казала мені про це, і я сама це розуміла: ми завжди мусили економити.
Щоб мати за що жити і в що вдягнутися під час навчання, я підробляла нічною медсестрою у лікарні. Тепер у мене своє життя, і я вважаю, що кожен має йти своїм шляхом.
Коли батьки зрозуміли, що я не маю наміру їм допомагати, почали погрожувати, що вимагатимуть аліменти. Ці слова остаточно віддалили мене від них. Якщо раніше я ще сумнівалася, чи правильно вчинила, можливо, навіть хотіла допомогти фінансово, то зараз не хочу навіть бачити їх. Чи гадаєте ви, що я маю рацію? Чи все ж варто допомогти батькам?
