Ти що, геть розум втратила? Я ж Оксані пообіцяла, що ти зайдеш! Спеціально домовилась, щоб найкращий шмат залишила для тебе!
Марічка завмерла з пакунком у руках. Свекруха Валентина Петрівна – стояла у дверях кухні, склавши руки, і дивилась на невістку так, наче та не мясо купила, а щойно обікрала цілий Нацбанк.
Валентино Петрівно, я просто не встигала на базар, Марічка намагалась зберігати спокій. Після роботи ще треба було забігти до хімчистки за вашою сукнею, потім в аптеку
А подзвонити? Сказати? Оксана чекала тебе аж до закриття! Мені потім годину нарікала, що я її підвела!
Марічка поставила пакунок на стіл. Всередині в ній щось тяжко стислося.
Мясо добре, свіже, вона дістала упаковку, показуючи свекрусі. Ось дивіться, мармурова яловичина, охолоджена
Валентина Петрівна навіть не глянула. Підійшла до столу, відсунула пакунок кінчиками пальців, ніби той був з кропиви.
Магазинна гидота хімії повна. Тарас таке їсти не буде! У нього шлунок слабий.
Тарас сам на минулому тижні таке купував, вирвалось у Марічки.
Дарма. Свекруха почервоніла від злості.
От і саме так! Чоловік бігає за продуктами, поки жінка невідомо чим займається! Три роки, Марічко, три роки в нашій родині, а з тебе толку як з козла молока. Готувати не навчилася, господарство не ведеш, дітей народжувати не поспішаєш
Валентино Петрівно, це вже несправедливо.
Несправедливо?! свекруха пирснула. Я своїй свекрусі ноги цілувала, слово поперек боялась сказати. А ти? Голову задираєш, мої поради ігноруєш, робиш по-своєму
Валентина Петрівна стрімко пішла до передпокою, зняла з гачка свою сумку. Кожен її рух нерви гострив, як тертка моркву.
Я Тарасові вже казала: розлучайся, поки не пізно. Знайдеш собі нормальну дівчину. Яка чоловіка цінуватиме, а не
Вона махнула рукою, не договоривши, й взула туфлі, навіть не поправляючи зламану пятку.
Марічка стояла у дверях кухні, вчепившись пальцями у косяк.
До побачення, Валентино Петрівно.
Відповіді не було. Двері зачинилися, й у квартирі настала дивна тиша, ніби на хвилину зупинився час.
Марічка повільно сповзла по стіні, сіла просто на холодну плитку. Мармурова яловичина самотньо лежала на столі, і дивитися на неї не хотілося так само, як і на ідеально вимиту кухню з весільними фотографіями, де Валентина Петрівна дивилась так натягнуто, наче їй у туфлю підсунули голку.
Три роки. Три роки вона старалася. Вчила рецепти, які Тарас любив ще з дитинства. Терпіла недільні обіди у свекрухи, де кожна страва супроводжувалась коментарем: “Тарас звик, що картопля має бути кубиками, а не брусками”. Посміхалась, кивала, вибачалася за чуже.
І все одно нікчемна. І все одно “краще б розлучився”.
Марічка закинула голову й притислась потилицею до стіни. Стеля потребувала ремонту. Треба сказати Тарасу.
Хоч яка тепер різниця.
Два тижні Марічка жила як дивна тінь у власному домі. На дзвінки Валентини Петрівни відповідав Тарас, недільні обіди замінялися відмовками про зайнятість, а випадкова зустріч проходила з кивком і поспішним “Доброго дня”.
А потім озвався нотаріус.
Дід Марічки, якого вона згадувала лише зрідка й бачила, мабуть, з пять разів у житті, тихо відійшов у інший світ. Виявилось, він залишив їй дачу за сорок кілометрів від Києва. Маленький клаптик у садовому товаристві з поетичною назвою “Світанок”.
Треба хоч подивитись, що там, Тарас крутив у руках ключі з брелоком у формі облупленої полуниці. Поїдемо в суботу?
Марічка кивнула. Субота так субота.
Вона не врахувала одного.
Тарасику, я з вами! Валентина Петрівна зявилась на порозі о пів на восьму ранку, у гумових чоботах і з кошиком. Там гриби мають бути Оксана казала.
Марічка мовчки пішла збирати термос. Попереду був чудесний в лапках день.
А дача була точнісінько як у її уяві.
Похилений будиночок, заросла трава на ділянці, паркан, що тримався на двох іржавих цвяхах і доброму слові. Всередині відчутно пахло вогкістю і старими газетами.
Тар, Марічка тихо тицьнула чоловіка в рукав, стишила голос. Давай продамо? Навіщо нам це? Кожні вихідні сюди їздити, грядки полоти Це не наша історія.
Тарас відкрив рота, але відповісти не встиг.
Яке продамо?! Валентина Петрівна виросла за їхніми спинами, мов з-під землі. Ви що, геть здуріли? Це ж земля! Своя ділянка! Я за таке щастя
Вона притисла руки до грудей, а очі в неї заблищали так, ніби сонце на воді.
Давайте мені ключі. Я все тут приведу до ладу, квіти насаджу, хатку підлатаю. За рік ще спасибі скажете!
Марічка скептично окинула поглядом свекруху та стояла посеред хащів, втопаючи чоботами в листі, й буквально світилася.
Валентино Петрівно, тут роботи на
Марічко, Тарас лагідно взяв її за лікоть. Нехай мама займається. Їй же до душі. Тобі що, шкода?
Не шкода дивно. Але сперечатися хотілося ще менше.
Марічка мовчки простягнула ключі з облупленою полуницею.
Два місяці минули як у тумані. Сюрреалістичному тумані, де Валентина Петрівна дзвонила лише по справі, не заходила без запрошення і це найдивніше жодного разу не згадала ні про базарне мясо, ні про відсутність онуків, ні про невірну нарізку картоплі. З трубки лунав дзвінкий такий веселий голос: Тарасику, усе гаразд! Зайнята дуже, передзвоню!
Марічка нічого не розуміла. Підступ? Затишшя перед бурею? Може, свекруха захворіла і приховує?
Таре, спитала одного вечора. З твоєю мамою все гаразд?
Чудово, Тарас знизав плечима. Дачею займається. Каже, роботи стільки, що й спати нема коли.
У пятницю сама Валентина Петрівна подзвонила.
Завтра чекаю вас на дачі! Шашлики зроблю, покажу, як усе змінилося! Ну, приїдете побачите самі!
Таре, я не хочу, Марічка похитала головою, коли чоловік передав запрошення. Два місяці тиші, а тут раптом знову
Марічко, ну мама старалась. Засмутиться, якщо не приїдемо.
Вона завжди ображається
Прошу, Тарас подивився так собачим поглядом, що Марічка здалась.
Нехай субота
А в суботу Марічка не впізнала Валентину Петрівну.
Свекруха стояла біля воріт у льняному сарафані, з засмаглими руками і румянцем на щоках. Не натягнута “святкова маска”, а жива посмішка розгладила її зморшки: усі роки злетіли геть, як сухі листки з вітром.
Ото ж приїхали! Нарешті! Валентина обняла їх, і Марічка мимоволі дозволила собі притулитися. Від свекрухи пахло землею, кропом і ніби медом.
Ділянка змінилася до невпізнання. Акуратні грядки рівно вишикувались вздовж паркану, котрий тепер тримався престойно. Молода смородина висаджена по кутках, а під вікнами будиночка барвисті чорнобривці.
Ходімо, ходімо, все покажу! Вона тягнула їх по ділянці, не даючи й слова вставити. Ось тут полуниця сусідка Надійка дала сорт гарний, на червень перші ягоди будуть. Тут помідори й огірки сіятиму. Заготовки восени нароблю вам усе, собі тільки баночку на зиму лишу.
Марічка перезирнулась з Тарасом, він був точно такий ошелешений.
Мам, ти все сама?
А хто ж іще! Валентина Петрівна заусміхалась легко і молодо. Руки робочі, голова думає. Сусідки підкажуть, якщо щось не так. Тут люди чудові не те, що у Києві.
Вона повела їх у дім. Там теж усе змінилось: нові фіранки, вимиті шиби, на столі вишита скатертина. Запах сирості щез, натомість пахло пирогами і якимись травами.
Ось, свекруха виставила банку молока і пакунок у пергаменті. У Ганни Павлівни взяла, через хату живе. Молоко своє, козяче. І мясо домашнє, бичок. Заберете там ще творог і сметана.
Марічка дивилась на пакунок. Мясо своє, від сусідки. Без жодного тіні докору про Оксану з базару.
Валентино Петрівно, вирвалось у неї, вам тут добре?
Свекруха присіла на табурет, в її очах промайнуло щось лагідне й незвичне.
Марічко, вперше сказала вона ніжно, я ж усе життя про таке мріяла. Дім, земля під ногами, щоб руки в землі, а голова вільна. У місті я задихалась та й не розуміла від чого. А тут
Вона махнула рукою на вікно.
Тут я нарешті живу.
Додому їхали мовчки. Тарас вів машину, а ззаду брязкали банки з молоком і творогом.
Знаєш, порушив мовчанку чоловік, а може, вже час і дітками обзавестися? Є де на канікули відправляти.
Марічка пирснула, але усміхнулась.
А я ж хотіла цю дачу одразу продати В перший день. Думала, для чого нам ця розвалюха.
Памятаю.
А вона Марічка замовкла, підшукуючи слова. Вона все полагодила. Межи мною та твоєю мамою. За два місяці зробила те, що три роки не вдавалося.
Тарас зупинив авто на світлофорі, повернувся.
Мама просто була нещасна. А тепер ні.
Марічка кивнула. За вікном блимали київські вогники, квартира чекала з весільними фото, й вперше за три роки повертатись додому було легко.
Треба частіше на дачу сказала вона мяко.
І здивувалась, як щиро це прозвучало. Справжньо, по-українськи.
