Частина 1
Я, Остап Мельник, згадую той день, коли моє життя змінилося назавжди. Стояв на буремній вулиці Києва, заглибившись у думки, як раптом побачив маленьку дівчинку, що плакала під трамвайною колією. На шиї в неї висіла підвіска саме та, яку я втратив багато років тому. Серце застрибало в грудях, і я кинувся до неї, руки тремтіли.
Де ти взяла це? запитав я, майже не впізнаючи власного голосу.
Дівчинка Ярина міцно стиснула підвіску і відступила на крок.
Не чіпайте! Це татова підвіска!
Я застиг на місці. У грудях тиснуло татова? Хто ця дитина й чому вона носить те, що могло належати тільки мені?
Кілька років тому Оленка була молодою вродливою дівчиною із щирим серцем. Орендувала кімнату разом із найкращою подругою Настею. Життя їх не балувало: Оленка шукала постійну роботу й часто лягала спати голодною, але не втрачала надії. Завжди казала: «Якось усе зміниться, побачиш».
Того сонячного ранку Оленка прокинулась з відродженою вірою чекала на співбесіду в готелі. Настя обійняла її та шепнула: «Вірю, ти все зможеш, Олено, нехай тобі щастить!»
Вона вдягла своє найкраще плаття й пішла на той готель. Після довгих питань почула: «Вітаємо, ви прийняті!». Оленка повернулась додому із слізьми радості, міцно обіймаючи Настю.
Того вечора Настя навідріз вирішила: треба святкувати. «Завітаймо сьогодні в клуб, просто відпочинемо ти це заслужила». Оленка вагалася, але зрештою погодилась.
Дівчата, гарно вбрані, вирушили до одного з популярних клубів Києва. Всередині запальна музика, світло, сміх, усі танцюють. Тієї ж ночі в іншому районі я, Остап, сорокарічний власник ІТ-компанії, сидів у салоні авто із червоними очима. Мав усе: гроші, повагу, навіть швидкі машини але душу краяли біль і зрада. Мій партнер обікрав фірму й утік за кордон, залишивши мене з боргами. Спустошений, приїхав у клуб, почав там пити, сподіваючись забутися.
Друзі допомогли мені піднятися нагору, до приватного номеру у готелі, над клубом. Я ледь тримався на ногах, усе пливло.
Тим часом Оленка, у простому чорному платті, відчула слабкість. Ще вдень прийняла сильні ліки, і тепер її хилить у сон. Вона пошепки сказала Насті: «Мені погано, треба відпочити».
Оленка вийшла, побрела східцями, щоб знайти затишне місце. Побачила відчинені двері у кімнаті темно й тихо. Вирішила, що номер порожній, зайшла, лягла й одразу заснула. Вона не знала, що це був мій номер.
За кілька хвилин я повернувся в номер, ледь розуміючи, де я. Побачив дівчину на ліжку, вирішив, що це сюрприз від друзів, покликаний втішити мене. Того вечора все розчинилося в напівмаренні.
Прокинувшись, Оленка відчула дивний стан. В кімнаті порожньо. На подушці блищала золота підвіска із гравіюванням: “Остап Мельник”. Імя було їй зовсім незнайоме. На тумбочці знайшла трохи гривень. Сльози залили очі. “Що зі мною сталося?”
Вона мовчки втекла додому. Настя злякалася, але Оленка нічого не могла пояснити, лише обійняла її й розридалась.
Минав місяць. Оленка відчувала слабкість і нудоту. Перелякана, пішла в поліклініку на Позняках. Медсестра, глянувши на аналізи, мяко повідомила:
Вітаю, ви вагітні два місяці.
Усе навколо стемніло. «Що?..» тільки й прошепотіла.
Вдома Оленка опустилася на підлогу й розридалась:
Господи, за що це мені? Я не маю грошей, не маю рідних, тільки-но знайшла роботу Чому зараз?
Настя знову кинулася до неї:
Що трапилось?
Я вагітна схлипнула Оленка.
Після довгих зізнань та сліз Настя мовчки вислухала розповідь про клуб, головний біль, підвіску і гроші на тумбочці. Дівчата вирішили: треба повернутися в клуб, розпитати. На світлі клуб був тихим. Менеджер тільки знизав плечима: дорогоцінна річ, але нічого не чув. Перепитали персонал ті ж самі байдужі очі.
Серце Оленки стиснулося. Вона тихо пообіцяла майбутній дитині: “Я буду тебе любити, навіть якщо виросту сама”.
Вона знов працювала в готелі під Києвом, намагаючись сховати страждання. Я ж у своїй квартирі й гадки не мав, що десь росте моя донька і зберігає мою підвіску.
В один із днів, регулюючи краватку перед дзеркалом, я помітив, що підвіска зникла. Перевірив усе шуфляди, ліжко, розпитав кухарку Марію, ніде нема. Зрештою махнув рукою перечекає.
Час ішов. Оленці ставало все важче. Одного дня під час роботи їй стало зле, вона заснула, прибираючи номер. Один із гостей поскаржився у дирекцію Оленку звільнили. Вона повернулася додому до Насті зі страхом, але не впала духом.
Минули пять років.
Оленка, тепер уже двадцятидевятирічна, зайнялася різною роботою офіціанткою в маленькому кафе на Оболоні. Зарплатня була невелика, але на хліб вистачало. Яринка росла чудовою дитиною, розумна, цікава, з очима матері.
Одного вечора донька запитала:
Мамо, а де мій тато? В усіх у садочку він є
Оленка забрала із шухляди золоту підвіску:
Це підвіска твого тата. Це єдине, що від нього залишилось.
Яринка із захватом розглядала прикрасу. Мама полинула:
Не знімай її, не давай нікому торкатися.
Обіцяю!
Тим часом у Печерському районі я із батьком Борисом розмовляв про одруження. Марічка, моя дівчина, мріяла про весілля, а я ловив себе на дивному відчутті порожнечі. Батько наполягав:
«Розписуйтесь, тоді серце стане спокійніше».
Марічка прагнула стати пані Мельник. Якось зізналась подрузі Людмилі, що вже не раз симулювала вагітність задля заручин. Почувши цю ідею, Марічка вирішила повторити трюк.
Незабаром вона сказала мені:
Остапе, я при надії.
Я розцвів від щастя, одразу вирішив все офіційно оформити. Тішився, не підозрюючи, що десь моя справжня донька носить мою підвіску у дитячому садку.
Якось Оленка сильно занедужала. Ледве вставала, попросила Яринку збігати по ліки. Дівчинка побігла на ринок із монетами в руці, стискаючи підвіску, по щоках текли сльози.
Повз неї проїжджав чорний Mercedes. Я їхав з думками про Маріччину вагітність. Побачив дитину зі сльозами.
Зупиняй! сказав водію.
Вийшов, нахилився до Яринки:
Чому ти плачеш?
Моя мама хвора. Я купую їй ліки, схлипнула дівчинка.
Я глянув на її підвіску і мало не впав. «Звідки в тебе це?»
Не чіпайте! Це татова підвіска!
Я від розгубленості не знаходив слів.
Хто твій тато?
Не знаю. Мені її мама подарувала.
А як маму звати?
Оленка.
Я дав водію гроші на ліки й попросив Яринку відвести мене додому. Вона мовчки тримала мене за руку й вела старою вуличкою у дворі.
У кімнаті на ліжку лежала Оленка. Побачивши мене, вона спочатку не впізнала.
Я побачив вашу доньку на вулиці. Вона плакала, сказав я тихо.
Принісши ліки, я не міг відірвати погляду від підвіски.
Де ви це взяли?
І тоді Оленка розповіла все: про ніч у клубі, про запаморочення, підвіску, вагітність
Мене ніби пронизало:
Це ж моя підвіска!
Запала тиша.
Я був у тому клубі, промовив я, ледь чутно. Мене зрадили, я був нетверезий Я не знав.
Сльози покотилися по щоках Оленки:
То це був ти
Я кивнув, повен провини:
Я вже не зміню минулого. Але хочу подбати про вас обох. Яринко, ти моя донька.
Я присів поряд із дівчинкою:
Я твій тато.
Того вечора ми разом вирушили до моєї оселі на Печерську. Вперше я відчув справжній спокій, дивлячись, як Оленка й Яринка бавляться у вітальні
Записую це, щоб ніколи не забути: доля іноді веде нас дивними шляхами, але справжні скарби життя зявляються там, де на них найменше чекаєш. Найголовніше не відвертатися від людей, навіть якщо здається, що в тебе забрали все.
