Олег вперто не визнавав, що Оленка його донька. Марина, його дружина, працювала у місцевому магазині. По селу поголосували, що вона часто затримувалася в підсобці з чужими чоловіками. Через це Олег і не сприймав крихітну Оленку як свою дитину. Та й серця до доньки так і не приклав. Єдиним, хто підтримував дівчинку, був дідусь і саме він залишив їй у спадок хату.
Оленочку любив лише дідусь
З раннього дитинства Оленка часто хворіла. Були у неї слабкі легені, дрібна, худенька, наче лялька. У жодного з нас таких дрібних не було! роздратовано казав Олег матері: Ця мала менша мого чобота, ну як вона моя? З часом відстороненість батька немовби заразила і Марину. Обоє дивились на дівчинку холодно, чужо.
Єдиний сонячний промінь для Оленки дід Петро. Його хата стояла на самому краю села, біля самого лісу. Все життя Петро пропрацював лісником. Навіть вийшовши на пенсію, майже щодня ходив до лісу приносив ягоди, лікарські трави. А взимку підгодовував диких звірів. Люди вважали його диваком і побоювалися: бувало, скаже щось і воно збудеться. Але за порадами й настоями на травах все ж зверталися.
Дружину Петро втратив давно, залишилася лише внучка. Оленка до школи вже більше жила у діда, ніж вдома. Він розповідав їй про властивості рослин, коріння, показував, як у лісі орієнтуватися. Шкільні науки давалися дівчинці легко. Якщо її питали: Ким ти будеш, Оленко?, вона відповідала: Я буду людей лікувати. Мати одразу пригнічувала ентузіазм: Грошей я не маю, на навчання не розраховуй. А дідусь брав Оленку за руку: Ти розумниця, гляди, якщо треба і корову продамо, аби ти вивчилась.
Дід Петро заповів внучці і дім, і щасливу долю
Марина, донька Петра, зявлялася у батьківській хаті вкрай рідко. Але тут постукала у двері, бо її син, Олегів племінник Степан, програвся у карти в місті. Його жорстоко побили, пригрозили: якщо не віддасть боргу, біди не уникне.
О, коли біда тисне, тоді ти зявляєшся, суворо зустрів її дід Петро. А стільки років сюди не ступала. І не покриватиму я Степанових боргів маю думати про навчання внучки.
Марина у розпачі крикнула: Забудьте про мене обидва у мене більше немає ані батька, ані доньки!, й вибігла з двору.
Коли настав час Оленці вступати в медичне училище, ні батько, ні мати не дали ані копійки. Лише дід підтримував, а ще дівчина отримувала стипендію за гарне навчання.
Незадовго до випуску дід Петро тяжко захворів. Відчуваючи, що наближається кінець, він покликав внучку й прошепотів: Дім мій твій відтепер. Поїдеш шукати роботу до міста, а тутешню хату не забувай. Дім живий, поки в ньому людський дух. Взимку обовязково топи піч. І не лякайся ночувати одна біля лісу. Тут, кажу тобі, й доля тебе знайде. Ти щасливою будеш, мала
Передбачення Петра справдилося
Діда не стало восени. Оленка влаштувалась медсестрою у райлікарні. У вихідні їхала в дідову хату топила піч, протирала пил, розкладала дрова, яких дід заготував, мабуть, на півжиття.
Прогноз погоди нічого доброго не віщував. Та й Оленка не хотіла залишатися у зніманій кімнаті в місті у стареньких родичів подруги. Увечері приїхала у село. Ніч прогуркотіла завірюхою. Вранці вітер стих, але сніг усе падав, і дорогу до села занесло повністю.
Раптом у двері постукали. Оленка здивовано відкрила на порозі стояв незнайомий молодий чоловік. Вітаю. Можу у вас лопату взяти? Машина застряла прямо перед вашим двором, запитав він. Біля ґанку стоїть, беріть. Може, ще й допомогти вам? запропонувала дівчина з усмішкою. Хлопець зміряв її поглядом: Та мені ще треба, щоб і ви тут замерзли в снігу, пожартував він.
Мужчина вправно працював лопатою, але, як тільки завів машину, знову загруз. Оленка його покликала: Заходьте в дім, зігрійтеся чаєм. Може, поки метіль ущухне, і дорогу прочистять, тоді й рушите. Хлопець викликався Степаном, після паузи згодився й зайшов.
Невже вам не страшно одній тут, біля самого лісу, зиму проводити? здивувався Степан. Дівчина відповіла, що приїздить тільки на вихідні, а решту часу працює у райцентрі. Турбувалася, чи автобус дістанеться. Якщо що підвезу вас, я й сам у райцентрі живу, запропонував хлопець.
Потім, уже в місті, Оленка якось ішла додому після роботи й раптом побачила поруч Степана. Ваш травяний чай, мабуть, чарівний, раз мені аж так захотілося вас побачити знову!, пожартував він. Може, ще раз запросите? Вони бачилися все частіше.
Весілля не святкували Оленка бажала, аби все було просто. Спершу Степан наполягав, а потім змирився. Їхнє життя було сповнене щирої любові. Оленка переконалася: чоловіки й справді здатні носити своїх дружин на руках. Коли у них народився синочок, у пологовому не могли надивуватися: Як у такої крихітної матері такий богатир! На питання, як назвуть хлопчика, Оленка відповідала: Він буде Петром на честь найближчої для мене людиниОленка, тримаючи на руках свого синочка, подумки дякувала дідусеві за його віру і заповіт. Часто в тихі вечори, коли вітер шелестів соснами, вона брала малого й розповідала йому казки дідового лісу. У тій хаті знову лунав дитячий сміх, а в печі горів вогонь, освітлюючи затишок і любов усе, чого їй колись так бракувало.
З часом у селі вже про Оленку говорили з повагою: хтось приносив немовля з температурою, хтось бабусю із серцем. Люди шепотіли: «Вона, як дід Петро, все знає й завжди допоможе». Оленчина ніжність і вміння лікувати серце зробили її рідною для багатьох.
І хоч мати жодного разу не зайшла в ту хату, а батько про себе так і не впізнав у внучкових рисах себе, Оленка не тримала зла. Вона знала: її рід то не лише родина по крові, а кожна добра душа, яку зігріває дім. Тепер у її серці не було порожнечі там росли ніжність, надія і просте щастя, про яке пророкував дід. І хоч лісок шумів усе так само, здавалося, що навіть дерева стали ближчими та добрішими бо в цьому домі зрештою запанувала любов.
