Ти знаєш, це така історія… Я народилася в маленькому селі на Черкащині. Після восьмого класу пішла в кулінарне училище чотири роки навчалася на кухаря. Потім влаштувалась працювати в забігайлівку у своєму селі, але через кілька років мені стало ясно, що так далі не може тривати. Платили мізерні копійки, а мені хотілося чогось більшого від життя.
На роботі я познайомилася з Олексієм, який жив у Києві й мав там звязки. Зібрала гроші, приїхала в столицю, зустрілися. Попросила його допомогти вступити в університет. Олексій погодився, але чесно сказав це буде коштувати. Добре, що я трохи заощадила, тож виклала йому кругленьку суму у гривнях.
А ще тоді можна було купити нові документи, бо все було на папері й не перевірялося так, як нині. Я купила собі свіже свідоцтво у мені стало на пять років менше, а оцінки були лише пятірки! З цим свідоцтвом усе вийшло, і Олексій допоміг мені вступити.
Моє життя змінилося з тих пір докорінно. Довкола мене тепер були молоді, веселі студенти. Через рік я вийшла заміж за Степана йому тоді було всього девятнадцять, родом із Києва, й прописалася я в квартирі його батьків.
Після закінчення університету якраз прогриміли девяності Союз розпався. Ми зі Степаном швидко зорієнтувалися відкрили маленьку кавярню, згодом викупили її й стали власниками. Жили ми не погано, хоч дітей так і не зявилося.
Одного разу вирішили навідати моє рідне село. Я зустрілася зі своїми однокласниками у мене зовсім інше життя, виглядала я краще за них, навіть заздрили трохи. Але один однокласник узяв і розповів Степанові, що я працювала баристою й насправді старша, ніж розповідала.
Степан тоді дуже змінився почав докоряти мені, підливати зайвого. Все покотилося під укіс: ми розлучилися, бізнес розподілили. Я за свої гроші купила квартиру, а чоловік набрав кредитів в банках під високі відсотки. Все розвалилося…
Зараз я ще працюю, хоч уже на пенсії за віком. Часто думаю про Олексія, який тоді казав мені, що це велика дурість підробляти документи. Але вже справу не повернеш, молодість, знаєш, іноді змушує робити необдумані речі, за які потім все життя доводиться платити.
Не так давно я була в мами в гостях у селі зустріла однокласницю, Лесю. Вона вже кілька років на пенсії, доглядає онуків і город. А я мушу ще працювати здоровя вже не те. На молодості наробиш дурниць, а потім усе це тягнеться за тобою.
Чесно, вже навіть не знаю, чи є спосіб виправити те, що наробила. Як думаєш, що би ти зробила на моєму місці?
