Денна зозуля перекуковала
Та вона ж не може бути серйозною! спалахнула Олеся. Юро, заходь сюди. Негайно!
Чоловік, щойно скинувши кеди у коридорі, зазирав у двері, розстібаючи на ходу комір сорочки.
Що знову, Олесю? Я тільки з роботи, голова розколюється…
Що знову?! Олеся махнула рукою в бік ванної. Подивись уважно. Де мій шампунь? Де моя новенька маска для волосся, яку я позавчора купила?
Юра мружився, вдивляючись у рівненький ряд баночок.
Серед них красувався величезний флакон дьогтьового шампуню, якийсь літровий «Лопух» і важка скляна баня з кремом дивного бурого кольору.
Це… Це мама свої речі принесла. Їй, мабуть, так зручніше… пробурмотів він, намагаючись не дивитися дружині в очі.
Зручніше? Юро, вона тут не живе! А тепер подивись вниз.
Олеся присіла й витягла з-під ванни пластиковий таз. Там валялися її дорогі французькі засоби, поруч мочалка й бритва.
Це що виходить, Юро? Вона мої речі скинула в якийсь брудний таз, а свої розставила!
Вирішила, що моєму шампуню та маскам місце біля ганчірки, а її «Лопуху» почесне місце на бортику ванни!
Юра тяжко зітхнув.
Олесю, не нервуй. Мамі зараз справді непросто, ти ж знаєш. Давай я все назад поставлю і підемо вечеряти? Мама там, до речі, голубці наліпила.
Я не буду їсти її голубці, відрізала Олеся. З якого дива вона тут вічно крутиться? Чому вона порядкує у моїй хаті, Юрко?!
Відчуваю себе тут квартиранткою, якій милостиво дозволили користуватись унітазом.
Олеся, відштовхнувши чоловіка, вискочила з ванної, а Юра акуратно заштовхав ногою таз із жіночими речами знову під ванну.
Як це не дивно, квартирне питання Олесю і Юру оминули.
Юра мав свою простору однокімнатну у новобудові, залишену дідусем по татовій лінії.
Олесі від бабусі дісталась затишна квартира з великою кухнею.
Після весілля вирішили жити у Юри там свіжий ремонт і кондиціонер, а Олесину двушку здали подружжю орендарів.
З батьками Юри стосунки були прохолодно-нейтральні, зрідка чемно-приятельські.
Стефанія Антонівна та її чоловік, інтелігентний і завжди мовчазний Віктор Петрович, жили на іншому кінці Києва.
Раз на тиждень традиційне чаювання, обов’язкові питання про здоров’я, роботу, обмін ввічливими усмішками.
Ой, Олесечко, як ти схудла, клопоталася Стефанія Антонівна, підкладаючи їй шматок торта. Юрчику, ти зовсім жінку не годуєш?
Мамо, ми ж на спортзал ходимо, відмахувався Юра.
На цьому й усе. Жодних спонтанних візитів, порад щодо господарства не було.
Олеся подругам навіть хвалилася:
Мені зі свекрухою пощастило. Золота жінка, у моє життя не лізе, Юрка не грузить.
Та це все геть звелося нанівець у темний вівторок, коли Віктор Петрович, проживши зі Стефанією тридцять два роки, раптом зібрав валізу, лишив на кухонному столі записку: «Їду на море, не шукай!», заблокував усі контакти й зник.
Зясувалося, що «біс у ребро» це не фразеологізм, а цілком реальна підтягнута адміністраторка з санаторію в Кирилівці, куди вони їздили останні три літа.
Для шістдесятирічної Стефанії Антонівни світ перекинувся.
Пішли сльози, нічні дзвінки й однакові розмови по двадцять разів:
Як він так міг? За що? Олесю, чим я заслужила?!
Олеся щиро співчувала. Вона сама привозила свекрусі заспокійливі, слухала одні й ті ж історії по колу, кивала, коли та сварила «того старого ловеласа».
Та невдовзі терпіння тріснуло свекруха своїм невтішним ниттям почала дратувати.
Юро, вона вже зранку чотири рази дзвонила, сказала Олеся на сніданок. Просила приїхати і вкрутити лампочку в коридорі.
Я розумію, звісно, але… Коли це закінчиться?
Чоловік скис:
Їй самотньо, Олесю. Людина ж завжди жила з чоловіком, а тут батько пішов…
Не ображай її, будь ласка…
Лампочку може сама вкрутити. Або викликати майстра. Але їй треба, щоб обовязково приїхав ти. Чи я. Мені це треба?
Потім почалися ночівлі Юра став бігати до мами.
Олесю, мам боїться сама засинати, винувато казав Юра, пакуючи рюкзак. Каже, мовчки стіни давлять. Я з нею побуду кілька ночей, добре?
Кілька ночей? хмурилась Олеся. Юро, та ми тільки одружились, а ти вже тікаєш! Я не хочу одна спати пів тижня.
Олесю, це тимчасово. Зараз мамі відляже, все налагодиться.
«Тимчасово» затягнулось на місяць.
Стефанія Антонівна вимагала, щоб синок сидів у неї чотири дні на тиждень з вечора й до ранку.
Вона награвала тиск, улаштовувала панічні атаки, сама собі засмічувала раковину.
Олеся бачила, як Юра вимотується, розриваючись між двома квартирами, і нарешті зробила ту фатальну помилку, яку потім згадувала щодня.
***
Вона вирішила поговорити з свекрухою відкрито.
Дивіться, Стефаніє Антонівно, почала Олеся під час недільного обіду. Якщо вже вам так гірко самій у тих чотирьох стінах, приїжджайте до нас вдень.
Юрко на роботі, я часто вдома дистанційно працюю. Посидите, в парку погуляєте, чай попєте. А ввечері Юра вас відвезе.
Стефанія Антонівна тоді глянула на невістку дивно-добро.
І справді, Олесечко… Яка ти мудра. Нащо мені там мучитись, якщо можна біля дітей.
Олеся думала, що свекруха приходитиме раз-два на тиждень, та ближче до обіду, а йти буде до приходу Юри.
Але у Стефанії Антонівни був власний план вона завітала рівно о сьомій ранку.
Хто там? пробурмотів Юра, коли задзвонив домофон.
Відчинив сам.
Це я! залунав веселий голос Стефанії Антонівни. Сирочок у вас домашній, з базарчика!
Олеся натягла ковдру на голову.
Що за біда… просичала вона. Юра, сьома ранку! Де вона дістала цей свіжий сир?
Мама рано прокидається, Юра вже натягував штани. Спи, я відкрию.
З того дня життя перетворилося на суцільний нервовий тік. Стефанія Антонівна не просто приходила вона суттєво там господарювала по 8 годин.
Олеся намагалася працювати на ноуті, але під вухом постійно щось звучало:
Олесю, а ти чого пил не витерла з телевізора? Я тут ганчірочку знайшла зараз протру.
Стефаніє Антонівно, у мене через пять хвилин нарада!
Та яка там нарада ти ж тільки соцмережі гортаєш.
І до речі, дитино, Юркові сорочки гладити треба зовсім інакше. Складки мають бути як лезо.
Давай покажу, поки чекаєш своїх «клієнтів».
Критикувала все.
Як нарізані овочі: «Юрко любить брусочками, а ти квадратами, як у їдальні».
Як заправлена постіль: «Покривало має до підлоги звисати, а у тебе якось куцо».
Запах у ванній: «Мав би бути приємний, а гримить сирістю».
Олесю, не ображайся, каже свекруха, заглядаючи в каструлю. Але ти супу пересолила.
Юрчик у мене змалечку до дієтичного звик. У нього ж шлунок слабенький, невже не знала?
Ти його… згубиш своїми стравами. Відійди, я переварю.
Смачний суп, скреготіла Олеся, вже стиснувши кулаки. Юрі подобається. Він учора аж дві тарілки зїв!
Та він у мене чемний. Не хоче тебе образити, от і їсть, бідося.
До обіду Олеся була на грані зриву.
Тікає в кавярню, сидить там годинами, аби не чути того павчального голосу.
Вертає і злиться ще більше.
Спочатку на кухні зявилась «улюблена чашка» свекрухи величезна строката з написом «Найкращій мамі».
Потім у передпокої на гачку оселився її плащ, а за тиждень в шафі звільнилося ціла полиця під її «зміну» та кілька халатів.
Навіщо вам халати тут? спитала Олеся, знайшовши рожевий флісовий жах поруч із своїми шовковими нічними сорочками.
Ну як я ж тут цілий день. Стомлююсь, хочеться в щось домашнє переодягнутись.
Ми ж тепер одна сімя чого ти набундютилась?
Юра на всі скарги Олесі відповідав однаково:
Олесю, ну будь мудрою. Мамі справді погано. Вона без чоловіка, їй треба відчувати себе потрібною. Тобі жалко полиці в шафі?
Не жалко полиці, Юро! Мама твоя мене з моєї ж квартири виживає!
Не вигадуй. Вона ж допомагає їсти готує, прибирає. Ти ж казала, що не любиш прасувати.
Краще буду в мятому ходити, ніж у тому, що вона попрасувала! гаркала Олеся.
А чоловік наче й не чув.
***
Баночки у ванній стали останньою краплею.
Юрко, виходь, крикнула Стефанія Антонівна з кухні. Голубці холонуть!
Олесю, і ти йди, я для тебе окремо соусу поклала знала, що пекуче не любиш.
Олеся ввірвалась до кухні, де свекруха вже по-господарськи розставляла тарілки.
Стефаніє Антонівно, спокійно спитала Олеся. Навіщо ви мої речі під ванну заховали?
Свекруха й оком не моргнула. Приклала вилку до тарілки Юри і посміхнулась.
О, Олесечко, ти про ті баночки? Та вони в тебе вже майже порожні тільки місце займали.
І запах у них якийсь різкий, аж мене голова розболіла.
Я свої поставила перевірені роками. А твої поскладала вниз, щоб не заважали.
Ти ж не проти? Там все одно порядок треба було зробити.
Я проти, Олеся підійшла до столу. Це моя ванна. І мої речі. І мій дім!
Ну який ж твій, дівчинко? Стефанія Антонівна сіла на стілець навпроти зітхнула, мов акторка з театру Франка. Квартира ж Юріна.
Ти тут, звісно, господиня, але треба ж поважати маму чоловіка.
Юра, який стояв у дверях, побілів.
Мамо, ну не треба так… У Олесі теж є квартира, ми тут просто живемо…
Та яка там квартира? махнула рукою свекруха. Бабусина халупка.
Юрчику, ти сідай їсти. Бачиш, жінка твоя не в дусі мабуть, голодна.
Олеся глянула на чоловіка й чекала.
Думала, скаже: «Мамо, досить. Ти перейшла межу. Збирай речі й їдь додому».
Юра постояв хвилину, переводячи погляд з мами на Олесю, а потім… просто сів.
Олесю, ну серйозно, сідай їсти. Давай поговоримо спокійно. Мамо, ти теж не права, не треба було речі чіпати…
От бачиш! тріумфувала Стефанія Антонівна. Син розуміє.
А ти, Олесечко, зла якась. Не можна так усе до себе тягти. Сімя це коли все спільне.
Терпець Олесі нарешті увірвався.
Все спільне? перепитала вона. Добре.
Вона розвернулась і вийшла з кухні.
Юра щось закричав навздогін, але вона не слухала. Зібрала речі за двадцять хвилин і спакувала у валізу.
Баночки з ванни вирішила не брати купить нові.
Виходила під хор двох голосів: чоловік нудив і вмовляв повернутися, а свекруха зітхала й не забувала тонко ображати.
***
Олеся повертатися до чоловіка не збиралася. Розлучення подала одразу після «втечі».
Чоловік дзвонить кожен день і просить їхнє повернення, а свекруха потроху тягне свій крам до однокімнатної.
Олеся переконана саме цього вона й добивалась.
