Жити одне для одного
Після смерті мами я трохи відійшов, хоч і важко було. Останні тижні вона лежала у лікарні там і відійшла в інший світ. До цього ми з дружиною Лесею по черзі доглядали її в її хаті. Наші будинки стоять поруч у передмісті Львова, я просив маму переїхати до нас, але вона вперто відмовлялася.
Сину, тут твій батько помер, і я хочу тут залишитись. Так мені легше, плакала вона, і я не міг не піти їй назустріч.
Звісно, нам з Лесею було б зручніше, якби мама жила у нас, але доньці вже тринадцять, і дивитися, як бабуся відходить, ми не хотіли. Я працював на зміні, Леся вчителька молодших класів у місцевій школі. Мама не залишалася сама, ми навіть ночували у неї по черзі.
Тату, а бабуся скоро помре? запитувала Оленка, Шкода її, вона дуже добра.
Не знаю, доню. Але колись цей час настає, так влаштоване життя.
Як стало гірше, маму забрали до лікарні. У мене є рідна сестра, Зоряна, молодша на три роки. В неї син Іванко, яким займалася або мама, або Леся, бо сама Зоряна постійно їздила по відрядженнях. З чоловіком уже давно розлучена, за мамою доглядати не хотіла добре знала, що ми з Лесею все зробимо.
Зоряна моя повна протилежність: жорстка, нервова, байдужа.
Через три дні мамина душа спочила. Після похорону вирішили продати її хату залишати вона не мала сенсу, розвалиться скоро. Мама задовго до того оформила дарчу на мене, із зороною стосунки у неї зіпсувалися.
Однак після продажу Лесина наполягала:
Як тільки гроші отримаєш, поділи з Зоряною навпіл.
Лесю, в неї ж своя квартира, чоловік їй залишив гарне помешкання а вона все одно ті гроші спустить.
То й що, головне жити з чистою совістю. А так вона по всьому селищу буде тебе лаяти і мене також.
Я погодився: віддав половину виручених гривень їй. Вдячності не дочекався, лише й почув:
І це все? А де решта?
Потім Оленці вже було пятнадцять, як у мене знову біда Леся захворіла, злягла. Вже давно виглядала втомленою, але списувала все на роботу в школі. Та одного разу просто втратила свідомість у дворі. Скоро забрала її до обласної лікарні, і виявилася онкологія вже пізня стадія.
Можна якось допомогти моїй дружині? питав я лікаря, а той лише розводив руками.
Пізно звернулася. Ви не бачили, що їй погано?
Як це не бачив? Постійно казав, щоб ішла до лікарів. Але Леся завжди думає про інших, а не про себе…
Виписали Лесю додому, вона вже майже не вставала. Ми з донькою по черзі були біля неї, а хвороба все сильніше брала гору. Я сам навчився робити уколи, взяв відпустку тільки щоб бути поруч. Але коли відпустка закінчилась, змушений був повертатися на роботу, Оленка сама доглядала маму готувала, допомагала, хоч і важко це було для підлітка.
Якось Зоряна прийшла:
Богдане, в мене пральна машина зламалась, подивися ти ж у техніці тямиш.
Добре, після роботи зайду, пообіцяв я.
Після ремонту попросив сестру:
Час від часу забігай до нас. Оленку одну з Лесею залишати не можна, їй ще тільки пятнадцять, вона фізично й морально стомилася, коли я на зміні. Дорослому важко витримати, а вона дитина. Леся ж тобі не чужа: вона твого Іванка до десяти років ростила, квартиру відстояла, коли твій чоловік хотів ділити…
Та досить уже згадувати столітню історію. Іванку вже сімнадцять. Що вона тобі допомогла я й обручку їй дарувала за це.
Але ж Леся її тобі одразу повернула, а ти забрала назад.
Ну, раз не треба, то я й взяла. Але що ти порівнюєш: слідкувати за здоровою дитиною чи сидіти біля смертельно хворої? Не хочу!
Після тих слів мене навіть не образа розїдала я лише сказав:
Більше не звертайся до мене. Ти безсердечна.
Вже не згадував про сестру. Леся згасала швидко. В той вечір Оленка виглянула у вікно, побачила, як я повертаюсь, і вибігла назустріч.
Татку! Мамі зовсім важко, вона не їсть, лежить спиною до нас і мовчить. Я хотіла їй дати ліки, води, але
Нічого, доню, ми впораємось. Все буде добре.
Але тієї ж ночі Леся померла. Ми сиділи вдвох, мовчки плакали. Дивно, але після цього стало навіть трохи легше розумів, що Леся вже не страждає, і донька того більше не бачить. Я кохав дружину, ця зла хвороба забрала у нас найдорожче, та й наші сили виснажила вщент.
Після похорону стало зовсім гірко не вистачало її голосу, погляду, турботи. В памяті все оживало, а її вже ніколи не буде поряд. Оленка й сама сумувала, але намагалася підбадьорити мене:
Тату, ми зробили все, що могли. Треба прийняти, що без мами доведеться жити далі. Вона вже у спокої, не болить їй більше. Головне ми одне в одного.
Яка ти доросла стала, доню… здивувався я. Це горе зробило тебе старшою.
Оленка турбувалася про мене, намагалася бути поруч, я теж поспішав після зміни додому. Чекав її, знав, що зустріне, накриє вечерю, а за столом розмовлятимемо, як завжди.
Одного вечора Оленка повідомила:
Я після школи зайшла додому, а за мною одразу увійшла тітка Зоряна.
Що їй було треба? з роздратуванням спитав я. Не пускай її більше.
Вона швидко пройшла сказала, що їй треба взяти мамину норкову шубу і ще кілька речей. Мовляв, ти дозволив.
Я не віддала. Вона була сердита, але пішла.
Доню, нічого я їй не дозволяв! Наступного разу будь обережна, зачиняйся.
Якось на роботі мені різко стало зле: різкий біль у грудях, не було чим дихати. Товариш зателефонував у швидку і мене повезли у лікарню. Оленка примчала туди зі сльозами. Лікар її заспокоїв:
Дівчинко, не плач. У тата передінфарктний стан, треба лікувати.
Усі клопоти лягли на Оленку: школа, дім, догляд за татом. З ранку й до вечора по справах: школу не пропускала, ще й мені щось приносила у лікарню навіть їсти намагалась приготувати.
Якось прийшла Зоряна й принесла пиріг:
Оленко, ось татові передай у лікарню. Я не піду, він мене не любить, ти знаєш. Скажи лиш, що це до чаю.
Добре, дякую, сказала Оленка, і та швидко пішла.
За кілька хвилин прийшов Іван, старший брат. Він часто допомагав їй, ті ж таки рідні. Закінчував школу, готувався вступати до університету.
Ключі забув, тож зайшов, сказав він. О, ти сама пиріг спекла?
Та ні, тітка твоя принесла для тата у лікарню. Покуштуй хоч шматочок, а то він забагато для тата.
Іван не відмовився, Оленка ще й чаю налила. Вирішили разом піти до лікарні. Але на сходах біля входу Іван раптом схопився за голову, в нього виступив піт, він ослаб і впав. Добре, що поруч лікарня.
Виявилось, що у його крові отруйна речовина.
Що він їв? спитав лікар.
Пиріг для тата, який спекла його мама
Ні в якому разі не давай це татові. Я заберу пиріг потрібно зясувати.
Зоряні повідомили, вона примчала:
Іванку, сину, що з тобою? Як ти міг заразитися так сильно?
Він пирога твого їв, тітко Зоряно! сказала Оленка, а та аж поблідла.
Згодом Зоряну забрала поліція: зясувалось, вона додала щось у пиріг, щоб отруїти мене, продати мій дім, а Оленка, мовляв, вступить до університету і житиме в гуртожитку. Гроші їй були потрібні понад усе. Не врахувала тільки, що пиріг зїсть власний син.
Коли мене виписали з лікарні, я разом із Оленкою та Іваном пішов до неї.
Пробач мене, Богдане. Прости, Іванку! Пробач, Оленко Я все зрозуміла, простіть Христа ради! плакала вона.
Я забрав заяву. Зоряну відпустили. Іван не міг простити матері, рідко бачився з нею, більше часу проводив у нас із Оленкою.
Дядьку Богдане, не пробачу ніколи мамі, ненавиджу її. Як вона могла?
Іване, батьків не вибирають. Мати твоя дуже згрішила, але щиро кається. Кожен може оступитися. Дай їй ще один шанс, вона мучиться і переживає.
З часом усе трохи налагодилось. Іван вступив до університету, Оленка закінчувала школу й також збиралася вступати далі, тільки не хотіла тата залишати самого.
Нічого, доню, вчись, а я й сам впораюся. Будемо жити одне для одного на вихідних і на канікулах жду вдома. А мама завжди хотіла, щоб ти в педагогічний вступила.
Життя вчить: немає нічого дорожчого за турботу одне про одного та чесну совість. Важко, але разом усе подолаємо.
