Відвела мого батька
Мамо, ну все, заселилася! Уявляєш, нарешті!
Оксана притискала телефон до плеча, поки водила ключем у замку той крутився так важко, ніби тестував нову господиню на витривалість.
Доню, ото слава Богу! А сама квартира що, все на місці? мами голос лунав схвильовано і радісно водночас.
Ідеально! Світла, велика, балкон саме на схід, як я хотіла. А тато там?
Тут я! пророкотів басом Віктор. На гучномовці, щоби всім чути. Ну що, пташеня вилетіло з рідного гнізда?
Тату, мені двадцять пять, яке пташеня?
А для мене вічно пташеня. Замки перевірила? Вікна не дмуть? Батареї…
Вітю, дай дитині звикнути! перебила мама. Оксанко, обережно там. Новобудова хто знає, які сусіди.
Оксана засміялася, нарешті здолала замок і впустила себе в квартиру.
Мамо, це ж не хрущовка вісімдесятих, а новий будинок! Люди тут порядні, все буде добре.
Наступні тижні перетворилися на суцільний забіг між епіцентром, меблевим і своєю квартирою. Оксана засинала на подушці з каталогами шпалер, а прокидалася, думаючи про колір затирки під плитку в ванній.
У суботу вона переглядала зразки тканин для штор, коли телефон схитнувся знову.
Ну що, як ремонт? поцікавився батько.
Повільно, але впевнено. Сьогодні обираю штори. Кидаюся між «шовковим кремом» і «топленим молоком». Як думаєш?
Думаю, це один і той самий колір, просто маркетологи різні.
Тато, ти нічого не розумієш в відтінках!
Зате я в електриці шарю. Розетки нормально зробили?
Ремонт зжер і час, і гроші, і нерви, але кожна нова деталь перетворювала голі стіни на справжній дім. Оксана сама обрала молочно-бежеві шпалери для спальні, сама знайшла майстра на ламінат, сама вигадала, як так розставити меблі, щоб кухня здавалась просторішою.
Коли останній майстер забрав залишки сміття, Оксана сіла просто на підлогу посеред блискучої чистоти. Мяке світло лилося крізь новенькі штори, пахло свіжою фарбою і трохи пригодами. Її перший справжній дім…
З сусідкою вона познайомилася через три дні після остаточного переїзду. Оксана чаклувала із ключами, аж раптом навпроти клацнув замок.
О, новенька! Жінка років тридцяти щось із копійками, з короткою стрижкою, яскравою помадою і цікавими очима, виглядала з-за дверей. Я Соломія. Живу прямо навпроти, тепер сусідки.
Оксана. Дуже приємно.
Якщо знадобиться сіль, цукор чи просто поговорити заходь. У новобудові перший час трохи дивно одній, я памятаю.
Соломія виявилася веселою балакухою. Вони пили чай у Оксани на кухні, жартуючи над нашою управляючою компанією і плануванням квартир. Соломія щедро ділилася корисностями: хто ремонтує труби за адекватні гроші, де найдешевші овочі, а хто крутить інтернет без нервів.
Ой, маю рецепт шарлотки такий, що пальці оближеш! Соломія порпалася в телефоні. Зараз скину. Робиться за пів години, а на смак наче в ресторані.
Давай, я свою духовку ще не тестила!
Дні склалися у тижні, і Оксана раділа, що поруч така відкрита людина. Вони зустрічались на сходах, заходили одна до одної на каву, мінялися книжками.
В суботу приїхав Віктор приробити полицю, яка ніяк не хотіла висіти.
Дюбелі не ті взяла, твердо констатував тато, мацаючи кріплення. Це до гіпсокартону, а тут бетон. В мене в багажнику нормальні.
Через годину полиця гордо висіла. Віктор склав інструменти, прицільно глянув на свою роботу і вдоволено кивнув.
Ну от і буде триматися, поки тобі і дітям не набридне!
Тату, ти найкращий! Оксана обняла батька.
Спустилися вниз, теревенячи про дрібниці. Тато розпитував про роботу, Оксана скаржилась на начальника, що плутає дедлайни і забуває все на світі.
У дворі їх зустріла Соломія з продуктами.
Привіт! Оксана махнула. Знайомся, це мій тато, Віктор. Тату, це Соломія, сусідка, що я тобі розказувала.
Дуже приємно, розплився Віктор своєю фірмовою усмішкою.
Соломія трохи зависла, провела поглядом по Віктору, потім по Оксані. Усмішка стала натягнутою, мов би приклеїлася.
Навзаєм, буркнула і зникла за дверима.
І після того все перевернулося. Вранці, зустрівши Соломію, Оксана привіталася по-старій, натомість отримала крижане «добрий день». Через два дні покликала на чай у відповідь лише «завалена роботою».
А тоді почалися скарги.
Вперше у двері подзвонив дільничний о девятій вечора.
Маємо повідомлення про шум, добряк у формі виглядав розгубленим. Мовляв, музика гре.
Яка музика? Я ж книжку читала!
Ну, сусіди кажуть…
Скарги сипалися, як град. Управляюча компанія отримувала листи про «стукіт», «гупання» і «нічну дискотеку». Дільничний вже навідувався майже щотижня, пробачався і лише розводив руками.
Оксана розуміла, з чиєї подачі ці капості. Але чому як зясувати?
Тепер кожен ранок був рулеткою що сьогодні: яєчна шкаралупа на дверях? Кавова гуща у щілинах? Пакет з шкуринням під килимком?
Оксана вставала раніше: треба ж усе прибрати до роботи, інакше весь підїзд обговорюватиме «молоду проблемну».
Так далі не буде, пробурмотіла вона, гуглячи відеоочі.
Встановила маленьку камеру за двадцять хвилин. Підключила до телефону й заходилася чекати.
Чекати довго не довелося.
В третій ночі екран мигнув повідомленням. Оксана не могла повірити очам: Соломія, в халаті і капцях, методично мажеться якоюсь темною гидотою по її дверях, як художник по полотну.
Наступної ночі Оксана не спала, сиділа в коридорі, як на фронті. Близько третьої знову шарудіння. Вона рвучко відкрила двері.
Соломія завмерла з пакетом, із якого щось негарно хлюпало.
Що я тобі зробила? За що ти так?
Соломія повільно поставила пакет. Її обличчя викривилось, наче маска отруєної злоби.
Ти? Ти нічого! А от твій тато…
Причому тут він?
Та він і мій тато теж! голос Соломії затрясся. Тільки тебе він любив, ростив, а мене кинув у три роки! Навіть копійки не дав, і телефоном не поцікавився! Ми з мамою виживали, поки він будував «ідеальну» сімю! Ти по суті відвела мого батька від мене!
Оксана відступила, аж вперлася у дверну раму.
Ти вигадуєш…
Я? Питай у нього! Чи памятає він Марину Соловій та дочку Соломію, яких викинув з життя, як сміття!
Оксана захлопнула двері й зїхала по ним вниз. В голові одна думка: неправда, неправда, тато не такий.
Вранці поїхала до батьків. Всю дорогу репетирувала, як спитати, але як тільки побачила Віктора як завжди спокійного, з газетою слова застрягли.
Оксанка! Сюрприз! батько піднявся. Мама ще в магазині.
Тату, маю питання… Оксана сіла, мяла ремінець сумки. Ти знаєш когось Марину Соловій?
Віктор скамянів. Газета сповзла додолу.
Звідки ти…
Її дочка моя сусідка. Каже, ти її батько.
Пауза була як в кіно.
Ходімо до неї, раптом сказав Віктор. Просто зараз. Треба це вирішити.
До новобудови доїхали за тридцять хвилин мовчки. Оксана дивилася на бетонні будинки, пробувала скласти своє життя докупи.
Соломія відчинила швидко, наче чекала. Окинула їх поглядом, але впустила.
Прийшов каятися? жбурнула у Віктора. Тридцять років потому?
Прийшов пояснити. Віктор витягнув зі старої куртки листок. Прочитай.
Соломія взяла з недовірою. Читала, а обличчя змінювалося спочатку злість, потім здивування і розгубленість.
Що це?
ДНК-тест, спокійно сказав Віктор. Я зробив його, коли твоя мама через суд просила аліменти. Тест показав: я не твій батько. Марина мені зрадила. Ти не моя донька.
Листок випав із рук Соломії
Оксана з батьком повернулися додому. Оксана кинулась до тата, обійняла його міцно.
Пробач, тату, що навіть на мить усомнилася.
Віктор пригорнув доньку, так само, як колись, коли вона ридала після чергової сварки з подругами.
Тобі немає за що вибачатися. У всьому винні чужі люди.
Відносини із Соломією не змінилися. Але Оксана й не прагнула спілкуватися. Після всіх підлостей, повага до цієї сусідки зникла назавжди.
