Знаєш, останні три місяці у нас із братом одні й ті самі суперечки через маму. Після інсульту вона зовсім не така, як раніше все забуває, не може бути сама, їй постійно хтось потрібен поруч, вона потребує догляду постійно. І на кого все це впало? На мене. Чесно, всюди бігаю з нею, як із малою дитиною. А в мене ж робота, сімя, будинок. Ну як це все встигати?!
Я пропоную брату: можливо, краще буде, якщо мама побуде у спеціальному закладі, де за нею будуть дивитись професійно. Але він так розсердився, що навіть звинувачує мене в бездушності! При цьому сам не хоче забирати її до себе там нема місця, живе ж із дружиною у її квартирі.
Згадую, колись наша родина була дуже дружна. Ми з братом Олександр і я, між нами всього рік різниці. Батьки народили нас пізно. Зараз мені тридцять шість, Олександру тридцять пять, а мама Марія вже сімдесят два. Поки був живий тато, все було гарно.
Після його смерті брат поїхав вчитися до Харкова і там залишився, одружився. Я ж залишилась у своєму рідному Львові. Спершу жила з батьками, але потім вийшла заміж за Миколу й ми винаймали квартиру, планували купити свою і мати дітей як всі люди.
Тільки от тато помер два роки тому, і мама почала дуже сумувати, швидко постаріла, захворіла. Півроку тому її не минув інсульт. Думали, що не виживе. Спершу навіть говорити не могла нормально, рухалась теж погано. Потім трошки покращилось, але психічно вона вже не та. Лікарі сказали одразу: назад дороги нема. І мені лишилось тільки доглядати за мамою. З Миколою ми переїхали до неї, мені довелось змінити роботу працюю тепер дистанційно, фрілансером, щоб бути вдома. Одній залишати маму взагалі не можна.
Але навіть коли вона трішки стала рухатись краще, легше не стало. Мама плутається в думках, говорить не зрозуміло, мріє, ніби десь її чекає тато. Знову і знову тікає з дому, а я за нею біжу, ловлю її страшно й сумно. Я просто не сплю. Постійно боюсь, що вона піде кудись. Робота зовсім не йде, на чомусь зосередитися неможливо. Микола каже: може пора вже маму віддати до хорошого пансіонату, бо так далі не витримаємо.
Заклади такі дорого, але з нашими зарплатами якщо постаратись, грудень можна зібрати біля 24-28 тисяч гривень на місяць. Все одно не під силу одній. Микола справедливо каже, що й брат може допомогти фінансово, хай би взяв участь, для обох вона мама.
Довго мучилась, але вибору нема. Скільки ще зможу сама? В тому пансіонаті і лікарі, і догляд цілодобово, душевно все облаштовано. Поїхала, подивилась умови непогані. Ціни кусаються, та інших варіантів нема.
Зателефонувала Сашкові, все пояснила як є. Думала, він зрозуміє, бо ж бачить ситуацію. А він розхвилювався страшенно: “Може ти подуріла?! Як можна маму здати кудись? Там чужі люди! А якщо буде погано до неї ставитись? Ти невдячна дочка!” кричить у слухавку, ніби я ворог. “Може ти просто хочеш її виставити з дому?”
Я намагалась пояснити, але марно він не слухав. Доглядаю й далі сама. Сили мої вже не ті, розмова з братом нічого не змінила.
“А ти сама цього хотіла б для мами? Вона ж нас ростила, вчила, ми з тобою вдома були, не в інтернаті! І ще й не казала, що з нами важко,” говорить він. “Ми обоє винні їй, але чому я одна маю все тягнути? Не подобається цей варіант? Приїдь і доглядай сам, покажи свою доброту.”
“А як мені переконати мою дружину доглядати за свекрухою? Ти знаєш, я живу в її квартирі!”
“Ну так Микола може ж доглядати за тещею, а твоя не хоче? Ми з мамою мешкаємо разом це ми маємо справу?!”
Кажу брату: можу прямо зараз піти з дому, нехай він із дружиною переїжджає, якщо так горить. А він знову відмазується робота йому не дає, “ти просто хочеш уникнути обовязків”.
Живу як кошмар. Розумію, що тільки пансіонат все спростить і мамі догляд, і мені спокій. Але серце болить боюся бути невдячною донькою. Микола підтримує, каже: головне, щоб мамі було добре, а ми маємо право жити своїм життям.
Вирішила так: даю брату тиждень. Якщо не приїде роблю своє. Бо радити можуть всі, а тільки той, хто щодня з хворою людиною, знає як це важко. А Сашко хай далі придумує відмазки для друзів більше терпіти не буду.
