7 червня 2023
Сьогодні весь вечір думаю про те, як я допустила найбільш зворушливу фінансову помилку у своєму житті: я збудувала свій власний рай на чужій землі.
Памятаю, коли я вийшла заміж, свекруха Оксана Петрівна тепло мені всміхнулась і промовила:
Оксаночко, навіщо вам винаймати житло? Над нашим будинком є горище. Переробіть його, зробіть собі квартиру згори і житимете спокійно.
На той момент слова їй видалися мені справжнім подарунком долі.
Я повірила її щирості.
Повіряла й коханню.
Разом з чоловіком Святославом ми почали вкладати кожну заощаджену гривню у наше майбутнє помешкання.
Не купили авто.
Не їздили на море.
Всі премії на роботі й навіть ті дрібні заощадження йшли на цемент, плитку, нові вікна, оплату майстрів.
Пять років ми будували.
Потроху.
З вірою.
Із звичайного похмурого горища виросло справжнє житло.
З такою кухнею, про яку я мріяла.
З великими вікнами на схід, куди ранком світить сонце.
Зі стінами у кольорі бузку саме таким я бачила «наш дім».
Я казала з гордістю:
Це наш дім. Наш.
Але життя не питає, чи ти до нього готовий.
Шлюб потрохи тріскався.
Сварки.
Крики.
Різні погляди, які ставали прірвами між нами.
І в той день, коли ми обоє, вже байдужі та втомлені, вирішили розійтись, я отримала найбільший у своєму житті урок.
Я збирала свої речі, ковтаючи сльози, дивилася на стіни, які сама шпаклювала і фарбувала, й просила:
Поверніть мені хоча б частину витраченого. Сплатіть мені мій вклад.
Свекруха та сама жінка, котра колись запропонувала «будувати вище» стояла у дверях з холодними очима і склала руки на грудях:
Тут нічого твого. Хата моя. На паперах усе моє. Якщо йдеш бери, що на собі. Все інше тут залишається.
І тоді я усвідомила.
Кохання не документ.
Довіра не право власності.
А вся праця, не закріплена папером із печаткою, лише втрата.
Вийшла на осінню львівську вулицю з двома валізами і з пятирічним життям, вплетеним у бетон та фарбу, які вже не мої.
Я залишила дім.
Без гривні.
Без даху.
Та з новою ясністю.
Найбільші втрати це не гроші, витрачені на щось приємне.
Найболючіші ті, що вкладені у чуже і вічно залишаться чужим.
Цегла не має душі.
Слова зникають.
Але документи залишаються.
І якби я могла сказати одне кожній українці: ніколи, навіть у найбільшому коханні, не будуй свою долю на чужій землі.
Бо інколи отой «зекономлений» найм коштує всього життя.
