ДОЛЯ НА ЛІЖКУ
Дівчино, от вам продукти, гляньте за ним! Я навіть підходити боюся, не те що з ложечки годувати, строго кинула пакунок із харчами на ліжко свого хворого чоловіка жінка.
Та не хвилюйтесь ви так! Вийде ваш чоловік, одужає. Йому зараз потрібен ретельний догляд. Я Олегу допоможу на ноги стати, як медсестра, я вже вкотре втішала дружину пацієнта із туберкульозного відділення.
Олега привезли вже у важкому стані, але надія на порятунок була велика. Він боровся за життя, а це, як кажуть, половина боротьби. Жаль, що його дружина Мирослава відмовлялася вірити в медицину. Здавалося, ніби вона заздалегідь готується попрощатися з чоловіком.
Забігаючи наперед скажу: син Олега і Мирослави, через багато років, теж захворіє на відкриту форму туберкульозу. Мирослава одразу втратить віру в нього, майже забуде про синівський обов’язок. Та Ігор таки одужає.
Олег, попри важкий діагноз, намагався жартувати, сміявся, мріяв скоріше покинути лікарню. Їхнє село, де Олег жив із сімєю, було далеко від спеціалізованих шпиталів, тому Мирослава бувала в чоловіка рідко. Мені шкода було молодого чоловіка: неохайний, покинутий, у старенькій сорочці.
Олеже, не образитесь, якщо я принесу вам речі? Дивлюся навіть капців немає, в черевиках ходите. Візьмете гостинця від мене? піджартовую.
Від вас, Галіно, хоч і отруту за ліки прийму. Але прошу, не варто, дайте видужати, а там вже буде видно… ніжно торкнувся моєї руки Олег.
Я тихенько визволила руку та вийшла з палати. Серце калатало від незвичного хвилювання. Невже я закохалася? Ні, не можна так. Не хочу розбивати родину, гріх то. Все одно нічого доброго з цього не вийде. На чужому горі щастя не збудуєш Та сказати серцю неможливо. Ох, летіти стрімголов
Я частіше заходила до Олега, надовго прилягала розмовляти. Нічні чергування довгі, спілкування у нас виходили щирі, душевні. Згодом ми перейшли на «ти».
У Олега є пятирічний син.
Мій Ігор вилитий Мирослава. Знаєш, Галино, я колись дуже любив дружину, все для неї робив. А Мирослава жінка пристрасна, вміє закрутити голову Але вона думає лише про себе. Справжній егоїзм, гірше отрути. От і зараз доглядаєш за мною ти, чужа людина, Олег тяжко зітхнув.
Та Мирославі ж далеко їздити, не набігаєшся, намагалася виправдати його дружину.
Ой, Галино, це все казки Як мовиться, дружина кохала місце у вязниці купила. А до коханців і за тридевять земель добігає роздратовано кинув Олег.
На добраніч, Олеже. Не поспішай з висновками. Все ще може скластися, я вимкнула світло і пішла з палати.
Безперечно, Олег страждав. Він безпомічний у лікарні, а дружина, тим часом, живе собі на втіху. Здається, не страшно, та, як кажуть, для мурашки й роса повінь.
Минув тиждень, раптом чую галас з палати Олега. Забігаю.
Щоб я тебе тут більше не бачив, зраднице! Геть звідси! Олег розлючено кричав на налякану Мирославу.
Вона вискочила з палати кулею.
Що сталося? здивовано питаю.
Олег мовчки відвернувся до стіни, усе тіло його тіпалося від розпачу. Довелося зробити заспокійливий укол.
Минув місяць. Мирослава жодного разу не зявилась.
Олеже, може зателефонувати дружині? тихо питаю.
Дякую, Галино, не треба. Ми з Мирославою розлучаємося, спокійно сказав Олег.
Через хворобу? Дрібниці, ти ж одужуєш, здивувалася я.
Пригадуєш, як я вигнав Мирославу? Вона тоді приїхала лише, щоб сказати про свого нового чоловіка. Мовляв, нехай поживе в нашій хаті, з тобою ж ситуація невизначена, а їй потрібні чоловічі руки дах тече Олег урвав розповідь.
Жахливо тільки й спромоглася сказати я.
А ще, згодом приїхала Мирослава з якимось чоловіком. Олега той навіть не побачив, а мені з вікна все було добре видно. Той чоловік сидів на лавці у дворі, нервово курив, чекав Мирославу.
Мирослава вискочила через годину, легко цмокнула його в щоку, щось весело пробелькотіла і пара швидко зникла за рогом.
Олеже, тебе виписують, повідомила я.
Галино, хочу спитати та, дарма, Олег розгубився.
Олеже, я згодна. Саме це ти мав на увазі, так? наважилась я й вирішила все сказати прямо.
Олег розкрився переді мною:
Галино, мені ніде жити. Можна я трохи поживу у тебе? З Мирославою все зясувалося вона заміж виходить.
У мене є дитина. Якщо ти приймеш її, у нас скалась чудова родина, довелося мені зізнатися.
Дитина не перешкода. Я вже її люблю, Олег подивився мені в очі так тепло, що я розтанула, як сніжинка на долоні.
З того часу минуло багато років.
Ми з Олегом виховали двох спільних дітей. Змогли створити затишне, справжнє родинне тепло. Ігор син Олега часто приїздить до нас зі своєю сімєю. Моя донька від першого кохання мешкає за кордоном. Та, чесно, ніякого шлюбу не було. Просто в юності я наївно повірила хлопцю, який обіцяв гори золоті, а пісня нашого життя так і не зазвучала. Але я ні про що не шкодую.
Щодо Мирослави вона потім ще кілька разів виходила заміж, народила сина від якогось відрядженого. Хлопець усе життя страждав на психічний розлад. Мирослава особливо не виявляла любові до нього, була байдужою, лагідності не вистачало. Він зростав на самоті, не заважаючи матері. А коли Мирослава пішла у засвіти, хлопця відправили до інтернату.
Ми з Олегом вже літні, та кохаємо один одного палкіше, ніж у молодості. Разом йдемо по життю, цінуємо кожен день, кожен погляд, кожен подих
У цьому світі найцінніше турбота і щирість. Справжнє щастя народжується там, де є любов, підтримка і взаєморозуміння, навіть якщо доля випробовує нас на міцність.
