Ти коли востаннє на себе в дзеркало дивилася? спитав я у дружини. Реакція Олени була зовсім не такою, як я очікував.
Я допивав ранкову каву і краєм ока дивився на Олену. Волосся зібране у хвіст дитячою гумкою зі смішними зайчиками. А от Владислава із сусідньої квартири завжди ходить яскрава, свіжа, і, що найцікавіше від неї завжди пахне дорогими парфумами, навіть у ліфті довго не вивітрюється аромат.
Знаєш, відклав я телефон, іноді здається, ми живемо, як просто сусіди.
Олена застигла, ганчірка завмерла в її руці.
Це що значить?
Та нічого особливого… Просто, коли ти востаннє дивилася на себе у дзеркало?
Тут вона подивилась на мене уважно. І я відчув, щось пішло не так, як я розраховував.
А ти коли востаннє на мене дивився? тихо запитала Олена.
Пауза була гірка й незручна.
Олено, не перебільшуй. Я ж просто кажу жінка повинна завжди гарно виглядати. Ну елементарно! Он поглянь на Владиславу. А вона ж твоя однолітка.
Ага… протягнула Олена. Владислава…
В її голосі я почув щось нове, ніби вона нарешті щось зрозуміла для себе.
Оресте, сказала після короткої паузи, я певно переберуся на деякий час до мами. Подумаю над твоїми словами.
Може й так, давай поки поживемо окремо, подумаємо. Але я не виганяю тебе!
Знаєш, Олена акуратно повісила ганчірку на гачок. Мабуть, справді треба подивитись на себе у дзеркало.
І почала збирати валізу.
Я залишився на кухні, і думав: «Це ж саме те, чого хотів…» Але чомусь радість не приходила, а розливалась в душі якась порожнеча.
Три дні жив, наче у відпустці: зранку некваплива кава, ввечері роблю, що хочу. Ніхто не вимикає улюблений серіал про кохання та зраду.
Свобода, зрозуміли? Нарешті чоловіча свобода.
Увечері біля підїзду зустрів Владиславу пакети з «Сільпо», на підборах, у сукні, що сиділа ідеально.
Оресте! посміхнулась вона. Як справи? Олену давно не видно.
Вона зараз у матері. Відпочиває, легко збрехав я.
А, кивнула з розумінням. Часом жінкам потрібна перерва. Від побуту, рутини…
Говорила це так, ніби у неї вдома все само прибирається, а вечеря зявляється за порухом руки.
Владиславо, може кави якось разом? Як сусіди.
Чому б і ні, усміхнулась. Завтра ввечері?
Всю ніч я думав про те, що вдягти: сорочка чи светр, джинси чи штани? Одеколону не забагато б…
Зранку задзвонив телефон.
Оресте? чужий голос. Це Марія Іванівна, мама Олени.
У серці похололо.
Так, слухаю…
Олена попросила передати: вона забере свої речі в суботу, коли тебе не буде. Ключі залишить у консьєржа.
Як це забере речі?
А як ти думав? в голосі тещі металеві нотки. Моя донька не зібралася чекати все життя, доки ти згадаєш, чи потрібна вона тобі.
Маріє Іванівно, я ж не казав нічого тако…
Ти сказав більш ніж достатньо. Прощай, Оресте.
Вона поклала слухавку.
Я сидів на кухні й дивився на телефон. Що за біда? Я ж не планував розлучення! Просто просив час подумати.
А вони вже все вирішили без мене!
Кава з Владиславою була дивною. Вона дотепно розповідала про свою роботу в банку, сміялася з моїх жартів. Але коли я намагався взяти її за руку ввічливо відсунулась.
Оресте, розумієте я не можу. Ви ж одружений.
Але ми зараз живемо окремо.
Поки що. А що буде завтра? спитала вона серйозно.
Я проводив Владиславу і піднявся додому. Квартира зустріла тишею і запахом холостяцького життя.
В суботу спеціально залишив дім не хотів сцен. Хай забере речі спокійно.
До третьої вже смикався від цікавості. Що взяла? Все? Як виглядала?
О четвертій не витримав поїхав додому.
Біля підїзду стояла машина з місцевими номерами. За кермом незнайомий чоловік років сорока, у модній куртці, допомагав комусь завантажувати коробки.
Я присів на лавочку, чекав.
Через десять хвилин вийшла жінка в синьому платті. Волосся підібране не дитячою гумкою, а стильною шпилькою. Легкий макіяж підкреслював очі.
Я дивився і не міг повірити це була Олена. Моя Олена, але зовсім інша.
Вона несла останню сумку, і чоловік одразу взяв її, допоміг сісти у машину, наче вона тендітна кришталева фігурка.
Тут не витримав і підійшов.
Олено!
Вона обернулась: обличчя спокійне, гарне. Без звичної втоми.
Привіт, Оресте.
Це… ти?
Водій напружився, але Олена легко торкнула його руку все гаразд.
Я, сказала спокійно. Просто ти давно на мене не дивився.
Олено, почекай! Ми ж можемо поговорити…
Про що? без злості, лише здивування. Ти сам казав жінка має виглядати прекрасно. Ось я і дослухалась.
Але я не це мав на увазі! серце калатало.
А що ти хотів, Оресте? Щоб я стала гарною тільки для тебе? Була цікава тільки вдома? Полюбила себе не настільки, аби піти від чоловіка, який мене не помічає?
Я стояв і слухав. І щось переверталося в душі.
Знаєш, сказала лагідно, я справді перестала слідкувати за собою. Але не тому, що розлінилася. Просто звикла бути невидимкою у власному домі, у власному житті.
Олено, я не хотів…
Хотів. Хотів невидиму дружину, що робить все, але не заважає жити. А коли набридне замінюєш на яскравішу.
Чоловік у машині щось тихо промовив, Олена кивнула.
Мені час іти, сказала вона мені. Володимир чекає.
Володимир? в мене пересохло в роті. А хто це?
Людина, яка мене бачить, відповіла Олена. Ми познайомилися у спортзалі. Біля мами відкрився фітнес-центр. Уявляєш, у сорок два я вперше пішла займатися спортом.
Олено, не треба… Давай спробуємо знову. Я був дурнем.
Оресте, подивилась уважно, ти памятаєш, коли востаннє казав мені, що я гарна?
Я мовчав. Не памятав.
А коли питав, як у мене справи?
Я зрозумів програв. Не Володимиру, не обставинам. Сам собі.
Володимир завів мотор.
Не злюся на тебе. Ти справді допоміг мені зрозуміти: якщо я сама себе не бачу ніхто не побачить.
Машина рушила.
Я стояв біля підїзду, дивився, як їде моє життя. Не просто дружина життя. Пятнадцять років, які здавались рутиною, а виявилось це було щастя.
Я й гадки не мав.
Минуло пів року. Перетнувся з Оленою у «Арсен» випадково.
Вона вибирала кавові зерна, уважно читала етикетки. Поряд стояла дівчина років двадцяти.
Візьми цей, казала дівчина. Тато каже, арабіка краща за робусту.
Олено? я наблизився.
Олена повернулась. Усміхнулась легко.
Привіт, Оресте. Познайомся це Настя, донька Володимира. Настя, це Орест, мій колишній чоловік.
Настя чемно кивнула. Гарна, студентка, здається. Дивилась на мене з цікавістю, але без упередженості.
Як справи? спитав я.
Добре. В тебе як?
Та нічого.
Пауза… Що казати колишній, яка змінилася настільки?
Ми стояли біля полиць з кавою, я дивився на неї: засмагла, у блузці, з новою зачіскою. Щаслива. Саме так щаслива.
А ти? спитала. З особистим як?
Та нічого особливого, видихнув.
Олена уважно глянула на мене.
Оресте, ти хочеш жінку, красиву як Владислава, але покірну, якою була я. Розумну але не настільки, щоб бачити, як ти обертаєшся на інших.
Настя прислухалася, широко розкривши очі.
Такої немає, спокійно додала Олена.
Олено, ходімо? озвалась Настя. Тато чекає в авто.
Так, звісно. Олена взяла пачку кави. Удачі тобі, Оресте.
Вони пішли, а я залишився біля полиць. І думав вона права. Я шукаю неіснуючу жінку.
Ввечері сів на кухні, налив собі чаю. Думав про Олену, про те, ким вона стала. І про те, що іноді втрати єдиний спосіб усвідомити, що ти мав.
Може, щастя не у зручності. А навчитися бачити людину поруч.
