Рік без перестанку віддавав гроші дітям, щоби погасити їхній кредит! Більше ні копійки зверху не отримаєте!
Я з дружиною маю одного сина вже дорослого, з власною родиною. Ми навіть стали дідом та бабусею.
Моє дитинство припало на радянські часи. Одружився я вже у 30 що на той час вважалося «старим парубком». Усі чекали від нас потомства, а якщо в сімї не було дітей, на тебе дивилися, наче ти прокажений.
Але ми вирішили із дружиною, що однієї дитини досить. Ми обоє люди з освітою і добре розуміли: дитину треба забезпечити, а кожна наступна це додаткове навантаження для сімейного бюджету.
Саме тому ми виростили сина, дали йому освіту й самі змогли збудувати свій добробут.
Та син думав інакше. Щойно вони з Іванкою одружилися, як вона одразу завагітніла і у нас народився онук. Молода пара не мала власної квартири, тож вирішили взяти кредит у гривнях. Якось сплачували щомісячні внески. Але згодом дізналися, що Іванка знову при надії. Я прямо спитав у них: «Як ви збираєтесь утримувати двох дітей і ще й кредит платити?» Образилися, кажуть: «Ми самі впораємося.» Я тоді сказав: «Якщо зможете, то добре.»
Довгий час у них все виходило. Але потім біда: Іванка мусила залишити роботу, а сина несподівано звільнили. Що робити? Переїхали жити до нас у квартиру, яку ми на той час здавали. Дружина сказала, що треба допомогти молодим і ми цілий рік платили їхню іпотеку. Я думав, що ми поводимося як справжні батьки й підтримуємо дітей у важку хвилину. Виявилося, що ні.
Недавно почув, що кредит, попри наші старання, шість місяців не сплачувався. Куди поділися гроші? Дружина розчарована, я ледь не вибухнув. Сил більше нема на це все. Ми допомагали щиро, а вони просто спочивали на нашій шиї. І що тепер робити?
Усвідомив: допомагати дітям це добре, але якщо це не вчить їх відповідальності, то вони лише чекають наступної підтримки. Своїм прикладом я зрозумів, що любов це не безкінечна фінансова допомога, а й вміння вчасно сказати «досить».
