Батьківська любов.
Діти це квіти життя, любила повторювати мама. А тато, посміхаючись, завжди додавав:
На могилі своїх батьків, натякаючи на дитячі пустощі, капризи й невгомонний гамір.
Лада втомлено, але щасливо зітхнула, саджаючи діток у таксі. Катрусі чотири рочки, Марку півтора. Вони чудово провели час у діда з бабусею: з домашніми пампушками, обіймами, казками та дозволеними «трішечки більше, ніж вдома» радісними витівками.
Лада теж була по-справжньому рада цій поїздці. Батьки, сестри, племінники рідна хата приймала як є, без пояснень і умов. Мамина їжа від неї неможливо відмовитися. Ялинка, що переливається вогниками й старовинними, до сліз зворушливими іграшками. Татові тости, трохи задовгі, зате завжди щирі. Мамині подарунки турботливі, потрібні, підібрані з любовю.
На мить Ладі здалося, ніби вона знову маленька дівчинка. Хотілося просто сказати:
«Мамочку, татусю, дякую, що ви є!».
Цього року вони з Ярославом вирішили зробити для її батьків особливий подарунок. Не з почуття обовязку з вдячності. За щасливе дитинство. За любов і турботу, якими були сповнені роки Лади та її сестер. За довіру, з якою батьки прийняли Ярослава і віддали йому найдорожче свою доньку. За підтримку, за віру в їхню сімю, за участь у кожному важливому кроці.
Я завжди мріяв подарувати батькові авто, якось тихо зізнався Ярослав. Та мого тата вже нема…
Він замовк, а потім впевнено додав:
Твому татові ми точно подаруємо!
Лада лише посміхнулася, глянувши на чоловіка з тією любовю, у якій так багато подяки, шани й майбутнього.
Як і домовлялись, Лада приїхала до батьків із дітками. В руках прозорі лотки з домашніми салатами, печене мясо, пташине молоко: все своє, старанно приготоване.
Марко врочисто вручив бабусі величезний букет троянд такий, що мало не перевищував самого малого. Лада обійняла тата, розцілувала, вдихнула знайомий, затишний запах рідної оселі.
А де ж Ярослав? Чому без нього? занепокоїлись батьки.
У цю мить задзвонив Ладин телефон.
Це Ярослав, усміхнулася вона. Трішки затримується. Каже, щоб все починали без нього.
Діти вже блискавкою помчали у вітальню. Під високою гарною ялинкою лежали коробки й коробочки з надписами кому з сімї які гостинці «приніс Святий Миколай».
Катрусі, звичайно, випало найбільше. В одній коробці чарівна золота карета Попелюшки, в іншій пара казкових білих коників із довгими гривами кольору жита. Навіть «кришталеві» туфельки для самої принцески. Далі повітряна сукня з пишною спідницею та довгі рукавички, розшиті намистинами. Прикраси, дзеркальце, набір для дитячої творчості, книжки…
Для Марка підготували велику коробку з багатоярусним гаражем: маленькі іскристі машинки підіймались ліфтом вгору й радісно мчали спіраллю вниз. Ще були великий динозавр із блискучими очима, лук зі стрілами, сухий басейн і мішок різнокольорових кульок, космічний бластер, що світився всіма барвами. І, звісно, гора розмальовок, олівців і чарівних фломастерів.
Про Ладу також не забули!
У невеличкій коробочці з бантиком були золоті сережки з камінцями вони переливалися у відблисках вогників.
А на столі, на великій тарелі, красувався її улюблений смаколик «Мурашник». З горіхами, родзинками, цукатами й шоколадною стружкою. Саме такий, як у дитинстві.
Під ялинкою окремо лежали коробки для Ярослава. Їх суворо забороняли відкривати без улюбленого зятя.
Лада з дітками обійняли рідних і вручили свої дарунки: мамі коробочку справжнього французького парфуму, татові срібний браслет чудернацького плетіння. Катруся врочисто піднесла портрет бабусі й дідуся дещо кумедний, трохи схожий на фотографію з оголошення «їх шукає міліція», але виконаний такою дитячою любовю, що всі сміялися й раділи.
Та головний подарунок був попереду!
Приблизно за тридцять хвилин, після перших тостів, коли всі трохи втихомирилися й розглядали подарунки, Лада одягла сережки. Вони заіскрилися у вухах, підкреслюючи її щасливі очі.
Катруся уважно поглянула й раптом сказала:
Мамо, ти ці сережки вдягла спеціально, щоб я сказала, що ти гарна?
Так, саме для цього, чесно відповіла Лада.
Ти дуже гарна! серйозно сказала Катруся. І я! І тато теж! І навіть Марко! всі знову засміялися.
А де ж наш улюблений зять? Вже час би йому нарешті зявитися!
І тут він зявився. Засвітилася сигнальна лампочка, відчинилися ворота, й до двору врочисто підїхала велика білосніжна машина, блискуча та нова.
Усі разом вибігли у двір гамірно, зі сміхом, пригортаючись одне до одного через легкий морозець.
Біля воріт стояла вона нова, сяюча авто з кульками, привязаними до дзеркал і капота.
Ярослав вийшов з-за керма, спокійний, без зайвих слів. Підійшов до тата Лади й простягнув ключі.
Це вам Від щирого серця.
І міцно його обійняв по-чоловічому, надійно, без показної урочистості. Тато розгублено всміхнувся, ступив крок назад.
Ну що ви надумали, діти… Я не можу… слова плуталися, боявся нібито вслух промовити віру.
Та його вже поводили, посадили на водійське місце. Він провів рукою по керму, оглянув приладову панель все світиться, майже як у космосі. Новий салон пахнув дорогою шкірою й майбутніми мандрівками.
Тато витер очі ті самі, які давно не бачили сліз.
Ну ви й даєте тільки зумів видихнути. А потім підвівся й міцно обняв усіх: і Ладу, і Ярослава, і онуків, і дружину.
Свято вдалося.
Всі були щасливі. Ці кілька днів у батьків наповнили дитячі та дорослі серця радістю. Але в усьому свій час пора було повертатися додому.
Зранку Ярослав поїхав на роботу. Тесть віз його на новенькій машині упевнено, із гордістю, ніби скинув одразу кілька років і клопотів. Лада дивилася їм услід і посміхалася: подарунок жив власним життям, як і задумано.
Після обіду Лада з дітьми викликала таксі. Валізи були легші від дня приїзду, проте серця повніше. Катруся ще раз обійняла бабусю, Марко помахав дідові, міцно затискаючи в руці машинку «на дорогу».
Лада з дітьми сіли в таксі. Дорога була спокійна, малюки швидко стомилися і, притулившись, поснули на задньому сидінні задоволені, ситі, щасливі.
По дорозі додому Лада попросила зупинити біля невеличкої крамнички при трасі.
Я на хвилинку. Підгузки й водичку треба взяти, сказала вона водієві.
За пять хвилин Лада повернулася, сіла в авто… І серце провалилося кудись униз.
Дітей не було!
Водій невимушено жартував із якоюсь незнайомою молодою жінкою на передньому сидінні.
НЕ ЗРОЗУМІЛА… повільно вимовила Лада.
Жінка різко обернулася:
Це хто?! Що за чужа?!
Водій розвів руками:
Без поняття! і, звертаючись до Лади: Ви хто? Що треба?
Ви з глузду зїхали?! Де мої діти?!
А, зрадник! заверещала та дівчина. У тебе ще й діти є?! і почала гамселити водія сумкою.
Ти кого тут підсаджуєш у машину?! кричала вже Лада. Де діти, питаю?!
Хвилини три-пять у салоні творився справжній гармидер: крики, звинувачення, розмахування руками, вселенська несправедливість…
Аж раптом відчинилися двері… Якийсь чоловік нахилився й спокійно мовив:
Дівчино це не ваша машина. Ваша стоїть трохи далі.
Світ застиг. Лада мовчки, сердито зачинила двері, вискочила й підбігла до такої ж світлої машини, що стояла попереду.
Відчинила двері.
На задньому сидінні тихо спали її діти. Два янголятка навіть не поворухнулись.
Лада видихнула так, наче тільки-но повернулася з краю прірви. Сіла, зачинила двері й буркнула:
Поїхали
І тут її накрив сміх. Щирий, нервовий, звільнюючий. Водій також розсміявся, витираючи сльози й явно зрадівши, що все закінчилося саме так без біди, натомість із історією на все життя.
Лада подивилася на своїх сонних дітей і раптом зрозуміла просту річ: батьки у щоденному житті лагідні, втомлені, усміхнені, іноді розсіяні. Але тільки-но біда зявляється поруч в них прокидаються леви!
Без вагань, без сумнівів, без страху. Є лиш одне захистити!
Так працює справжня любов.
Тиха, поки все добре, і незламна, коли щось загрожує дитині…
