Кіт дивився на мене мовчки, ніби чекав чогось важливого. Я глибоко зітхнув і, наважившись, простягнув руку до того самого несподіваного гостя в моєму автобусі, сподіваючись, що груба шкіра куртки вбереже від його гострих кігтів
Зміна завершувалась, і я, Марко, рушив у кінець салону, уважно заглядаючи під кожне сидіння. Мій автобус був мені за другий дім а у себе вдома я завжди цінував чистоту. Може, тому, що прибирати за мною нікому?
Марку, тобі пора вже одружитись! казали мені жартома тітки-контролери. Тридцять на носі, а досі сам! І робота у тебе не легка: пасажири іноді такі капризні, мужик не витримає!
Та мені трапляються тільки хороші пасажири, відказував я спокійно. І взагалі, подобається мені ця робота. А жінка це ж не пес і не кіт, щоб її “заводити”.
Тітки перезиралися, бо добре знали, що з чоловіками клопоту ще більше, ніж із чотириногими улюбленцями.
Тоді хоч кота заведи, хитро радили вони. А то що ти, зовсім сам!
Я тільки зітхав:
Кіт поки не заводиться, відповідав їм і ішов додому, вмикав стареньку мелодію, готував вечерю, читав і лягав спати
Дні тягнулися, як дві краплі води схожі. Вихідні я не любив – занадто багато тоді було вільного часу, який, здавалося, тисне на плечі. Все частіше я їздив у вихідні просто містом, наче хтось вів мене вперед у краще, щасливіше життя.
Той день не надто відрізнявся від інших: кінець зміни, дощ за шибкою, і я пройшовся по автобусу з ганчіркою.
Аж коли заглянув під останнє сидіння, одразу завмер: на мене дивилися дві яскраві жовті котячі очі!
Гей, хто тут? Кицю, киць! Де ж ти тут взявся? я присів навпочіпки. Ти, мабуть, заблукав?
Кіт дивився на мене з докором, але мовчав. Я вдруге глибоко вдихнув, протис руку під сидіння в надії, що хоч не подряпає
До мого здивування, кіт без спротиву дозволив його взяти. Я оглянув його уважніше: гарний, пухнастий, з нашийником, на якому блимав невеликий круглий жетон.
Тут написано Данко, прочитав я, похитавши кота в руках. Слухай, це, мабуть, не простий котик Данко, як легендарний лицар!
Кіт навіть підморгнув, наче погоджуючись.
Що ж із тобою робити, лицарю? Може, власників пошукаємо? лагідно звернувся я до тварини. Але кіт тільки позіхнув, ніби натякаючи, що він не проти вечеряти й поспати…
Що ж, варіантів у мене особливо не було: або залишити йти з ним додому, або вигнати у ніч на сумні пригоди. Звісно, для людини з серцем останнє неможливо.
Отож, Данко, ночуєш у мене. А завтра зроблю оголошення, може, хтось шукає такого розумника!
Кіт не перечив, але у момент, коли я вже збирався йти, вирвався із моїх рук і назад подався під сидіння. Аж раптом витяг у зубах папірець.
Що там у тебе? запитав я і нахилився.
Він відпустив знахідку то був лотерейний білет «Лото-Забава».
От це так дивина! здивувавшись, розглядав я папірець. І білет, і кіт загубився цікава картина
Очі Данка знову кличуть додому.
В голові крутилися думки: чи писати в оголошенні й про білет? А раптом хтось хитруватий захоче ошукати і скаже, що кіт його?
Ні-ні, треба бути обачним. Зараз усе вирішу, а спершу треба пригостити гостя.
В магазині я довго не міг обрати корм. Запитав у Данка:
Що будемо, лицарю, їсти? а той аж до одного пакета потягнувсь. Ну, вибір ясно зроблено!
Розумник ти, кіт не втримався я від похвали.
Купивши ще й собі харчів, рушили додому.
Почувайся як удома, опустив я його на підлогу.
Данко одразу пішов інспектувати оселю, а я у кухню вечерю готувати. Котячого посуду не мав, отож набрав дві блюдця для їжі й води.
Коли він наївся, я зробив фото, надрукував кілька оголошень. Жодного слова про імя чи про лотерейний білет там не було.
Показав оголошення коту:
Дивись, як мужньо вийшов! Завтра повішу у салоні може, знайдуться твої люди.
І тут я пригадав зранку на зміну, а куди дівати кота? В автобус тягнути дурість, вдома самого залишати для тварини стрес.
Раптом згадав про сусіда Петра. Він програміст-фрілансер, працює вдома за ноутбуком. Часом бачимося, коли йду чи повертаюсь.
Трохи нервуючи, подзвонив у двері. Петро, розпатланий у халаті, відчинив і здивовано глянув на мене. Я коротко пояснив ситуацію і, на диво, він одразу погодився, навіть взяв ключ без зайвих слів.
Навіть трохи стало шкода, що Петро на мене не звернув уваги, бо звик до самотності.
Повернувшись, покликав:
Данко! Де ти?
Кіт вже стояв біля балконних дверей, настирливо просив відчинити. Я, впевнений у його розумі, ризикнув ми разом вийшли на балкон.
Він стрибнув на перила, я аж підскочив, але кіт спокійно повернув голову догори. Подивився я вслід і побачив чисте нічне небо, повне зірок. Одна зірка враз покотилася у темряву і загадалось мені: «Хай щастить».
Тієї ночі я заснув, сам того не помітивши напевне, колискова Данкового муркотіння зробила свою справу.
Зранку інструктував Петра, лишив корм, воду. Весь день возив пасажирів, а в автобусі висіло моє оголошення. Ніхто не озвався.
А мені, хоч і соромно, було затишно я поспішав додому.
Ще з коридору занюхав справжню каву не ту, розчинну, а справжню, запашну.
Я трохи господарював, сказав Петро. Кава твоя ні до чого, я свою приніс. Хочеш?
Справжня завжди хочу! посміхнувся я. А де Данко?
Кіт ладком вискочив у коридор, потулився до моєї ноги.
Данко під час моєї роботи муркотів поруч. Я й сам відпочив від екрану згадав, як ще студентом писав оповідання Навіть казку про кота склав. Петро смутився, але я щиро попрохав прочитати.
Вечір минав за кавою, співрозмовником був не тільки Петро, а й Данко велично сидів поруч, мовчки.
Казка мені сподобалась. Коли Петро пішов, стало трохи сумно я до спілкування не звик Та був кіт.
Аж тут дзвінок у двері. Серце підстрибнуло. Данко урочисто підійшов.
Хто там? перепитав я.
За оголошенням! почувся ввічливий голос.
На порозі стояв старий, в чорному плащі, з ясним поглядом. Він одразу сказав:
Не хвилюйтеся, це справді мій кіт Данко, лицар із самого дитинства. Ось і він.
Кіт кинувся йому на руки, тож сумнівів не лишилося.
Заходьте, сказав я тихо.
Хотілося навіть плакати як можна так швидко звикнути до кота?
Старий скуштував кави, похвалив Данко сидів біля нього і крутив вусом.
Скажіть, більше ви нічого не знаходили в автобусі? хитро запитав чоловік.
Я приніс білет, але він відмовився взяти:
Це ваш, усміхнувся. Який смисл тримати те, що знайшов не я?
Але ж, якщо виграшний? здивувався я.
А чого завжди відмовляти собі у праві бути трішки щасливішим? спокійно відповів старий.
Я згадав, що саме про щастя просив у ту зоряну ніч.
Дозвольте щастю ввійти, Марку. На все свій час. І не сумуйте ми ще зустрінемось.
Він пішов, Данко з ним стрімко попрощався, а я відчув тепло на серці.
Вночі мені снилась казка Петра про могутнього чарівника, якого за гордість обернули у кота, і залишатися людині він міг лиш тоді, коли навчиться не тільки брати, а й давати щастя іншим.
Вранці знову їхав на роботу вже під іншим сонцем, з усміхненими пасажирами, слухаючи як, здавалось, автобус шумить радісніше.
Забув уже про білет, але перевірив вдруге і виграв відпустку до Одеси! Начальник, почувши про це, тільки махнув рукою:
Відпочинь як слід, Марчику. Давно пора!
Море, зорі, радість далеких мандрів надихнули мене й наповнили життям.
Коли повернувся привіз Петрові сувенір, собі мушлі Зустрів його в підїзді.
До тебе вчора приходили, сказав він. Просили щось передати
Петро зник у квартирі і повернувся із сірим пухнастим кошеням, зі знайомою мордочкою.
Це син Данка, звуть його Орест. Старий сказав: довірити виховання можуть тільки нам двом і раптом зніяковів.
Мені? я здивувався.
Обом нам, випросив Петро.
Мяу! втрутився Орест, і потягнувся до нашої руки.
Ми простягнули долоні разом, і я раптом відчув щастя зовсім поруч. Його просто треба впустити у своє життя. Ось така проста, чоловіча історія.
