КОВБАСНИЙ КРАДІЙ
Я просто не міг не помітити цього кота. Він, власне, регулярно орудував у моєму невеличкому продуктовому магазині. Але робив це настільки по-акторськи, що злитися було просто неможливо. Навпаки, це стало для мене маленьким щоденним святом.
З нетерпінням чекав початку його вистави, завжди тримав напоготові телефон, щоб усе зафільмувати. А вже ввечері показував ці відео дружині, і ми сміялися обидва. Але, розповім усе по-порядку.
Кіт завжди довго й задумливо сидів при вході, ніби просто вирішив трохи відпочити, а не готувався до крадіжки. Він пильно оззирався на всі боки, впевнюючись, що на нього ніхто не дивиться. Я ж у цей час ховався за великим холодильником і знімав його операцію.
Кіт дуже обережно заходив до магазину, прямуючи просто до стелажу з ковбасами. Там він прискорювався, влучно хапав сардельку чи сосиску й одразу тікав, але голод робив свою справу він ніколи не відбігав далеко. Уже за лічені метри, прямо на тротуарі, сідав і починав насолоджуватися здобиччю.
Я виходив йому назустріч і здаля питав:
Ну як, смакує?
Він піднімав голову, мяукав у відповідь, і мені ставало легше.
Ну й добре. Заходь іще, казав я, посміхаючись.
Ви, мабуть, дивуєтеся: чому ковбаси лежали на нижньому стелажі, взагалі не в холодильнику, порізані на шматочки, навіть сосиски окремо? А пояснення просте: у мене добре серце.
Я вирішив допомогти цьому коту саме так. Він колись прийшов до магазину зовсім худий та виснажений, але на контакт не йшов і їжу з рук брати категорично відмовлявся. Тож придумав такий сценарій. Спершу поклав шматочки сосиски просто біля виходу, щоб наш новий постоялець (я назвав його Мурчик-Корній) міг сам здобути їжу. Ніби й украв, але все по-чесному.
І це подіяло. З часом почав класти ковбаси все далі й далі, поки Мурчик не звик доходити аж до самого стелажу серед інших товарів. Там на нижній полиці організував столову.
Мурчик уже давно міг просто приходити та брати, що заманеться, але… У цьому вся суть викрадене смакує значно краще.
Згодом я поставив біля магазину поїлку, велику миску з найкращим котячим кормом і коробку з піском. Поряд облаштував маленьку будку з теплим ліжечком всередині.
Та Мурчик досі не особливо довіряв людям, у руки не давався, проте розмовляти любив по-своєму, звісно. Коли я виходив за ним надвір, питав, як життя, він іноді переривав свій обід і щось відповідав.
Лише одне мене турбувало Мурчик вже виглядав доглянутим і ситим, але все одно, кілька разів на день крал сосиски й хутко тікав за ріг. Я багато разів хотів прослідкувати за ним, але кіт завжди був на крок попереду.
Тому я купив невелику камеру з добрим кутом огляду, яка транслювала все на мій компютер у підсобці. Якось мені нарешті вдалося розгадати секрет Мурчика.
З підвального віконця сусіднього будинку блискавкою вискочив рудий кошеня. Він, тремтячи від нетерплячки, накинувся на принесену Мурчиком сосиску.
Ввечері дружина крізь сльози сміялась і дорікала мені:
Завтра ж, зрозумів? Завтра занесеш цих двох додому!
Але забрати їх виявилося не так просто. Мурчик уже спокійно гуляв по магазину й навіть міг спати посеред торгового залу, а от рудий малюк був дуже лякливий.
Проходили дні. Я через камеру бачив, як маленький рудий приходив пити з поїлки чи дрімати в будці, але варто було мені лиш наблизитися залишалася лише рудоволоса стріла на обрії.
І ось, одного дня мене насторожив дивний звук біля входу. Не було жодного покупця. Вийшов з-за прилавка а на порозі, просто на килимку, сидить руде кошеня й голосно кличе.
Що трапилось, малий? спитав я.
Кошеня підбігло, глянуло в очі й повело мене за ріг будинку.
Там на асфальті лежав Мурчик, тихо стогнав поранена собака вкусила за задню праву лапу. Він вирвався, але рана була глибока.
Рудий притулився до Мурчика й почав жалібно нявкати.
Боже ж ти мій, тільки й зміг сказати.
Я зняв куртку, загорнув у неї Мурчика, а рудого акуратно взяв у кишеню піджака.
Швидко зачинив магазин, посадив пухнастиків у Таврію й помчав до ветклініки. Пять годин ми там просиділи, поки лікар обробляв рану й накладав шви.
Ми швидко подружилися з рудим. Назвав його Вогником дуже вже він був спритний та лагідний.
Ввечері, ще з напівсонним Мурчиком і Вогником повернувся додому. Дружина була щаслива а коли жінка щаслива, всі подруги про це теж мають знати!
Коли вона закінчила дзвонити, ми з двома котами солодко сопіли на ліжку.
І мені місце залишите? засміялася дружина.
А Вогник не розгубився відсунувся ближче і почав ніжно топтати її лапками.
Так у нас зявилася нова родина. Тепер це вже два великих, лінивих, ситих коти, які мало чим нагадують колишніх приблуд.
Завдяки цьому випадку я зрозумів важливе: домашнє тепло і любов змінюють усе. І якщо у твоєму серці є місце для доброти у світі стане більше щастя не лише для тварин, а й для людей.
Олег Бондаренко-Київський
Фото з інтернету.



