На заводі прізвище Сава чоловіки постійно обігрували у жартах. Та й жінки не відставали, особливо коли перший раз його чули. Так і цього разу, зранку на прохідній зявилася нова охоронниця жінка років сорока. Коли вона побачила перепустку і прочитала моє прізвище, одразу засміялася:
Ой! Домовик! І такі прізвища реально існують?
А ти диви, ще й як, відповів я жартома, одразу перейшовши на «ти», бо й виглядала вона молодшою за мене. Не просто існують, а й передаються у спадок.
Цікаво, а звідки ж у вас таке диво у роду взялося? не вгавала вона.
Я давно вже знав, як у таких випадках жартувати.
Кажуть, моя прабаба у якихось там поколіннях встигла з домовиком пожартувати. Ну і потім від нього й народила. Ось і пішов наш рід із таким іменем.
Замість сміху вона дивиться на мене серйозно-підозріливим поглядом так, що я не втримався й розсміявся вголос.
Ви це серйозно? прошепотіла вона схвильовано.
Аякже, підтакую я, не перестаючи жартувати. Від тієї прабабусі у нас у всіх Сав, мовляв, екстрасенсорні здібності лишилися. Так що ти, красуне, зі мною не сварись, а то вночі прийду в образі домовика і спати не даватиму.
Після цих слів вона ще уважніше подивилася на мене і загрозливо промовила:
А ти мене не лякай! Я, якщо треба буде, і на домовика управу знайду. Іди вже, не затримуй чергу.
Ввечері, коли повертався додому, ця охоронниця знову сиділа на прохідній. Побачивши мене, насупилася.
Ей, красуня, чого така сердита? кинув я їй усмішку.
Я тобі не красуня, а Валентина Сергіївна! рявкнула вона. Не витріщайся, йди!
«Ой, думаю, виходячи за прохідну, здається, вдруге у мене сьогодні з’явився ворог. Не розуміє жартів жінка…»
Наступного ранку на прохідній вже була інша охоронниця. Але вдень у заводській їдальні Валентина Сергіївна сама підійшла до мого столика, поки я доїдав картопляне пюре з котлетою. Підсіла, нахилилася й зашипіла тихо, щоб ніхто не почув:
Зізнавайся, Сав! Це ти сьогодні вночі мене дістав?
Я аж подавився. Ледве прокашлявся:
Ви про що, Валентино Сергіївно? Чому це моя робота?
Не прикидайся! прошипіла вона. Ти ж вчора сам пригрозив.
Чим?
Що сваритися з тобою не можна. Що домового вмієш зображати. Так?
Та жартував я, спробував захищатися. Ну кому ж я ще це розповідаю!
Ага, пожартував! ще більш насупилась вона. А хто ж тоді мене за ногу вночі шукав?
Як це шукав?
Так. Ледве заснула, як відчуваю ковдра тягнеться, і хтось торкається ноги! Ледь від страху язик не проковтнула!
Та ви що, Валентино Сергіївно! Ви вважаєте, це я через вікно лазив?
Я не знаю як, але це точно ти. Я ж відчула твою руку!
Я розгубився:
Та може, це ваш чоловік так пожартував?
Який чоловік? зовсім розлютилася вона. Пять років як розлучена! То тільки ти можеш!
Та годі вам, пожартував і все. Ви поспитайте: всі з цієї бувальщини сміються, а ви
Ото й дожартувався погрозливо сказала вона. Через тебе півночі не могла заснути: тільки дрімаю чується рипіння, шарудіння
Та ви все вигадуєте, мовив я примирливо. Признаюся чесно не я це був.
Але Валентина Сергіївна тільки головою захитала:
Ні, Сав Сам наробив, сам і розсьорбуй!
Що ще таке?
Дізналась я, що ти самотній. То й будеш сьогодні біля мене ночувати.
Що? Ви серйозно?
Серьозно як ніколи. Захищати мене від твоїх родичів-домовиків і будеш! А я за це тебе погодую, уложу відпочити, а в девятій розбуджу будеш чергувати усю ніч.
Після тієї ночі Сав від Валентини Сергіївни вже й не відлучався. Бо виявилася вона хоч і трішки нервовою та боязкою, зате дуже турботливою і навіть, як це не дивно, лагідною. А чого ще чоловікові від жінки треба? Лиш ласки і розуміння. Більше нічого.



