Сварка
Ганнусю, я тебе пробачаю! Та наша сварка була зайвою. Годі ображатись! Ми ж уже не молоденькі! проговорила Галина Петрівна, набравши номер сестри вперше за сім років. Пора дорослішати, Ганю! Скільки вже можна
Вибачте… Але ви ж, мабуть, помилились номером? Я не Ганна
Голос був явно чужец, молодий, трішки невпевнений, але приємний.
Галина Петрівна спіткнулась на півслові, а таке з нею траплялось рідко.
Дитино, хто ви? Як цей номер потрапив до вас?!
Це мій номер. Уже більше року. Вибачте, я вас не знаю. І Ганни тієї теж. Усього найкращого!
Галина Петрівна все ще не розуміла, що відбувається, навіть не змогла одразу відповісти. Поки вона збиралася з думками, у вухо різко пробилися короткі гудки. І стало чомусь дуже страшно…
Вирішивши, що просто помилилася, Галина Петрівна вдягла окуляри та звірила номер сестри у старенькій червоній записній книжечці, подарованій колись тією ж Ганною. Ганна знала про її слабкість до гарних речей, хоча Галина вважала їх марнотратством, але сестра любила робити маленькі подарунки: то сумочку подарує, то гарну ручку, то шовкову хустинку. Дрібниця, а приємно. Галина ж була людиною широкого жесту завжди вибирала подарунки значимі, щоб усі бачили, як вона цінує сестру!
Дзвонила Галина Петрівна ще раз, вже набираючи номер вручну. Голос відповів той самий лагідний, але чужий.
Я вам уже сказала, це мій номер, дівчина помітно нервувала. Будь ласка, не телефонуйте більше. Я на роботі. У мене урок.
Зачекайте! перелякалась Галина Петрівна, боячись, що її знову “скинуть”. Скажіть, коли я зможу вам зателефонувати? Це дуже важливо!
Через тридцять хвилин у мене перерва.
Галина Петрівна відклала телефон і сіла у задумі.
Чому сестра змінила номер? Чому не попередила? Так, вони посварились, але ж це не привід і зовсім зникати!
Вона починала сердитись.
Як була ти, Ганю, така легковажна, такою й залишилась! бурмотіла вона, впяте витираючи кухонний стіл і поглядаючи на годинник.
Не терпіла сидіти без діла. Навіть на хвилину не могла заспокоїтись, поки не зайнята чимсь. З дитинства усього встигала і за себе, і за когось. Скільки переживань у родичів було через це! Але Галина не переймалась вважала себе правою й крапка.
А Ганна була інакшою тиха, лагідна, повільна. Поки ту кашу перед школою доїсть, уже бігом треба, щоб на перший урок встигнути! Галина і форму собі й сестрі приготує, і косички заплете, а Ганна тільки-но очі розплющить. Застигне з щіткою у ванній і щось малює пальцем на дзеркалі.
Ганно, чого тупцюєш?
Думаю
Годі дурницями займатись! Запізнимось! дратувалась Галя. Думає вона!
А не треба?
Ні! Хай інші думають! А ти зуби швидше чисти, йди снідати!
Так було завжди. Ганна десь позаду, а Галина вже “вершини взяла” й повернулася, щоб сестру насварити:
Що ж ти за копуша! Ледве дихаєш! Так не можна!
Ганну це не ображало. Вона просто дивилась прямо у вічі і навіть посміхалась:
Галю, ну не всі ж мають бути такими прудкими, як ти! Ти ж у нас гордість! А мене не зважай. Я потихеньку
Знову! Потихеньку! Життя пройде повз, поки так “потихеньку”! Рухайся!
Але Ганна не тримала зла. Вона знала в Галині енергії через край, і чекає, коли любов до сестри переможе цю бурхливу вдачу.
Як заспокоїти вулкан? Тільки морем. Так і з любов’ю прийде і вляжеться, виросте щось нове. І на місці вулкана вже острівець і море довкола. Гарно
Проте історія ця не про Галину. Її любов була теж стихією. І все, що наближалось надто близько, згорало.
Чоловіків у неї було четверо. З трьома розлучилась, і року не проживши.
Не зійшлись характером! пояснювала вона.
З четвертим чоловіком прожила трохи довше три роки. Але пішла і від цього, залишившись з малою донькою Марічкою і жодних надій на “родинне щастя”.
Що це за чоловіки зараз пішли? Нічого їм не треба! кипіла Галина, приїхавши до сестри. І як ти з своїм Тарасом живеш? Не нудно?
Чоловік Ганни, Тарас, спокійно поставив чай, взяв на руки племінницю:
Говоріть, я Марічку покладу спати.
Марічка вже задрімала, а мамі було не до неї.
Ну? Тарас ні риба, ні мясо! Як ти з ним живеш?! зітхнула Галина.
Та добре, Галя, усміхнулася Ганна і сунула сестрі гаряче печиво. Чаю попий, скільки не їла?
Цілий день! зітхнула Галина, жуючи, Я знову сама!
Галю, може, час уже бути мякшою? Невже воно того варте усе життя у боротьбі? Марічка виросте, заміж піде й ти сама залишишся.
Ой, Ганю! Хіба ж у цьому справа!?
А в чому?
Вірити нікому не можна! Всі брешуть!
І я?
Й ти! Розповідаєш, як кохаєш Тараса, а дітей не народжуєш. Оце й усе! Немає кохання, коли не хочеш дітей від чоловіка!
Ганна стояла мовчки, потім, спокійно, ніби сама собі:
Не завжди ж то від бажання, Галю Я би дуже хотіла. Але не можу. Не бути мені матірю
Галина підійшла, обняла сестру:
Хто тобі таке сказав?! Лікарі?! Покинь слухати! Я знайду спеціалістів! Народимо! Щастя тобі буде!
Та не завжди цього досить. Судилося інакше
Матірю Ганна таки стала, але не так, як мріяла. Своїх дітей у неї не було. Та сказав би хтось, що прийомний син і донька від родичів Тараса чужі їй, гірко поплатився б. Навіть з Галиною через це надовго посварилися.
Тобі чужі не потрібні! Свої будуть!
Галю, мені вже майже сорок! Якщо б було призначено, то сталося б. А ці діти що? В дитбудинок?
А тобі яка різниця?! Родичів у Тараса багато хай беруть!
Я хочу! Розумієш?!
Ой, у кого ти така вперта й нерозумна?!
Яка?
Це обуза!
Досить, Галю! Додому! Тебе Марічка чекає.
В санаторії вона. А тут ти ще таке влаштувала! Щоб і не зявлялася мені на очі! І допомоги не просила, поки мене не слухаєш!
Звідки стільки злості в тобі, Галю? тихо сказала Ганна в спину сестрі, котра рвучко побігла вниз.
Відповіді Ганна так і не дочекалася. Галина образилася серйозно. Звязки обірвала. Не дзвонила, не приходила, навіть Марічці заборонила із тіткою спілкуватись. Марічка, щоправда, тітку любила, братчика й сестричку одразу прийняла, бігала до Ганни потайки, бо жили поруч.
А потім Тарасу запропонували нову роботу й переїзд до іншого міста. Порадившись із дружиною і дітьми, він згодився. Родина Ганни поїхала, залишивши Марічці адресу і наказ у разі чого одразу звертатись.
Знай, Марічко, в тебе є рідня! обіймала її Ганна на вокзалі. Завжди тобі допоможемо. А маму бережи ти знаєш, як їй складно із серцем таким
Марічка прислухалась. Як би не було важко з мамою, трималася. Складно. А потім стало й зовсім нестерпно.
Адже Марічка виросла і зібралась заміж. А Галина не схвалила вибір доньки.
Що це за хлопчина?! Не треба мені тут таких! ще з порога почала вона, побачивши худого окуляра, котрий стояв біля дверей і тримав її Марічку за руку. Кращого не могла знайти?!
Ображатись Марічка не стала. Глянула на нареченого, розвернулась і пішла геть, не слухаючи криків матері.
«Хлопчина» той, Дмитро, виявився зовсім не простаком. Мав гарну освіту, орієнтувався в програмах, і, порадившись із Марічкою, запропонував їй переїздити до того міста, де мешкала Ганна.
Там перспектив більше. Квартиру тут продамо, там щось купимо. Нас тут нічого не тримає?
Вже ні плакала Марічка, згадуючи розгублені очі матері. Ганна зрозуміє. Вона добра.
Головне щоб тобі було добре.
Дмитро дуже кохав Марічку. Готовий був заради неї на все, навіть перебратись хоч на край світу. Батьків його уже не було, близьких теж, і вся його любов сконцентрувалась на цій худенькій дівчині з розпухлим від сліз носом, яка мріяла про сімю, дітей і про «разом і щасливо».
Так воно і сталось.
Ганна, дізнавшись про нові витівки сестри, спробувала поговорити з Галиною, та та слухати не стала.
До тебе втекли?! Ясно! Не дзвони більше! Не хочу вас знати! голосила Галина.
Галю, годі! розгнівалась Ганна. Ламати не будувати! Задумайся, що робиш?! Свою доньку вигнала через її вибір! А якби не було мене?! Куди б вона пішла? До чужих? Бо у рідної матері серця не вистачило?!
Та ти почала була Галина, але Ганна й слова не дала їй вставити.
Все, Галя! Надумаєш подзвониш. Ми чекатимемо. Тільки вже за нашими правилами. Досить із нас твоїх злих прокльонів! Подумай! А коли захочеш помиритися подзвони, ми тебе чекаємо.
Образилась Галина ще більше. Заборонила собі навіть думку про примирення із сестрою чи донькою.
Запрошення на весілля Марічки і Дмитра порвала і викинула. На дзвінки не відповідала. Конверти з фотографіями від Ганни навіть не відкрила одразу в сміття. Витримала характером тримати в собі кривду і не допускати навіть думки про примирення.
Минав час, а рідні не каялися. Влаштувалися: Ганна виховувала дітей, допомагала племінниці з первістком, Дмитро разом із Тарасом зводили будинок.
І вийшло, що худенький окулярик, який, до речі, вже зміцнів, бо дружина годувала з душею, багато чого вмів і знав. Тарас хвалив:
Молодець, Дімо! Як ти так все вмієш?
Та так, книжки, дядя Тарас, Інтернет виручає. Було б бажання.
Коли Марічка чекала вже другого сина, вони справляли новосілля. І на несміливий питання тітки “Може, маму запросити?” тільки зітхнула:
Я їй дзвоню, тітко Ганно, вона лиш на хвилину слухавку бере, а потім кидає. Не хоче зі мною розмовляти
Не плач! кидалась Ганна втішати племінницю. Тобі ж не можна нервувати!
Я не буду тихо шморгнула носом Марічка.
А Галина і не думала миритись. Подумаєш, час! От прийдуть самі тоді ще подумаю, чи пробачати їх одразу!
Та все ж терпець її урвався. Чи то роки пригнули, чи то Новий рік знову зустріла сама, але Галина набрала номер сестри. Й почула чужий голос.
Дочекавшись призначеного часу, Галина знову набирала цей номер.
Слухаю вас.
Ні, це я вас слухаю! Галина повернула собі звичний начальницький тон. Як ваш цей номер опинився у вас?
Дуже просто. Я купила новий телефон і оформила сім-картку. Коли номер не використовується довго, його можуть передати іншому.
Дурниці! А моя сестра де?
Звідки ж мені знати? голос став твердішим. Галина зрозуміла треба мякше.
Дуже дивно. Чи можу я просити про послугу?
Пауза була довга, але дівчина нарешті відповіла:
Я подумаю. Говоріть.
Не могли б ви дізнатись у вашому місті про мою сестру? Я залишу адресу, а ви передасте їй, щоб звязалася зі мною. За кошти не турбуйтесь все компенсую.
Дівчина мовчала. Галина вже зневірилась, як почула:
Гаразд. Нічого не треба. Просто надиктуйте адресу.
Вона продиктувала й чекала відповіді, яку отримала зовсім не таку, як сподівалась.
Вашої сестри вже немає. Вона померла півтора року тому. Два роки боролась із хворобою, але сили не вистачило. Чоловік сказав буде радий вас бачити. А ще
Що? голос Ганни був хрипким, а сльози струмком.
Ваша донька. Вона теж чекає на вас. І внуки. У вас їх двоє. Передаю слова вашої сестри. Вона хотіла сказати сама, але вирішила так буде краще. Ви ж не хотіли слухати
Говоріть!
Галино, не дурій. Все твоє тут. Дорослішай. Тут тебе ще люблять.
Голос затих, а Галина схлипнула, вперше справді зрозумівши, скільки в житті втратила.
І все?
Так.
Дякую…
Нема за що.
Голос став теплішим.
Приїздіть. У вас прекрасна родина й чудові онуки.
Знову гудки у вухо, а Галина вже плакала. Так боляче їй ще не було. Але змінити щось вона не могла. Карала себе за те, що сила, гордість і впертість здавалися їй важливішими, ніж любов, якою могла б бути обдарована, якби не відштовхнула її сама.
Цілу ніч плакала. А потім, нарешті, набрала той номер, який знала напамять.
Марічко
Мамо! Привіт! Ми чекаємо на тебе!
Доню, я…
Нічого не говори! Просто приїзди! Ми зустрінемо!
Голос доньки здавався незвичним, і тільки збираючи речі, Галина зрозуміла, що її збентежило.
У голосі було і решучість Марічки, і мякість Ганни, а ще те, чого Галиній так бракувало всі ці роки.
Любов Безумовна, що не знає зла, ні образ. Просто любов. Та сама, якої добре знала Ганна, і яку тільки належало пізнати Галині.
І я вірю: мені теж під силу це навчитися бодай запізно, але по-справжньому.
© Людмила Лаврова (адаптація)Вона їхала тихою дорогою, стискаючи у долонях маленьку валізку, ніби в ній залишилася уся її надія на новий початок.
Завмерши на порозі будинку під знайомим каштаном, вона раптом розгубила всю свою впевненість. Двері відчинилися, і першою вибігла Марічка, за нею двоє хлопчаків, що одразу кинулися до бабусі, обіймаючи так щиро, що Галина знову заплакала, цього разу від щастя.
Позаду в тіні стояв Дмитро, усміхнений і теплий, а Марічка міцно тримала матір за руку, ніби боялася відпустити знов. У дівчині й справді змішалося щось від лагідної Ганни та вольової Галини, і треба було просто позбутися страху втратити все це знову.
Заходь, мамо, додому, промовила Марічка. Нас тут багато. Для тебе місце є.
Галина підняла очі до сонця, що за межею хмар заливає двір травневим золотом. Якби тут була Ганна, вона б сказала: “Бачиш, життя стало більшим, ніж ми. Ми з моря й вулкана зробили острів. Свою гавань”.
Господарем цієї гавані була любов, яка не осуджує, не міряє: лише приймає і прощає. І Галина нарешті ступила на цей берег, де її чекали завжди чекали, скільки б часу не минуло.
Вона обійняла доньку, онуків, і вперше за довгі роки шепнула:
Вдома. Я вдома.
І зовсім неважливо, скільки сварок і мовчанки залишилось позаду бо попереду було життя, у якому місця для образ більше не було. Лишилася тільки любов.
А десь у тиші, там, де колись Ганна малювала пальцем хмарки на дзеркалі, стало світліше. І Галина знала: її пробачили. І з нею, нарешті, мир.
