Некрасива Галина
Та Боже мій, то хіба хлопець? Недоросток якийсь! Невже Галина сама не бачить, за кого заміж виходить?! Малий, худенький, страшний, як ніч безмісячна!
Ти також не згущуй фарби! Та, зростом він не вийшов то правда. А лице, знаєш, не головне! Галка теж не красуня.
Це так. Але уяви, які в них діти будуть?! Страшно навіть уявити!
Молоді мами, які коротали час на лавочці біля під’їзду, виправили ковдрочки у візочках, замилувано дивлячись на своїх сплячих малюків. Ще б пак хто дорівняється їхнім майбутнім онукам, не те, що тим Галкиним дітям, яких ще й не має!
Галя ж, витягнувши з автівки нареченого пакунки із продуктами для мами, щиро кивнула сусідкам і кинулася допомагати:
Дімчику, тобі не важко? Давай я щось візьму! простягнула руки, та Дмитро лише похитав головою.
Галюню, ти краще двері пригорни у під’їзд! А важке носити не жіноче діло. Тобі не можна!
Сусідкам на лавочці тільки кинутися очима.
Подивіться, який жук! Каже, не жіноче діло Всі вони такі до весілля! Вийде Галка заміж от тоді і подивимося, хто був правий.
Галина з Дмитром вже сховалися у під’їзді, а обговорення не стихало: вагу, зріст, машини, вроду, манери. А чого б і ні? Чуже обговорювати не наука велика.
А Галина про все те й не думала. Вона поспішала до мами, яку не бачила вже два тижні. То відрядження, то ремонт у новій квартирі, який вони з Дмитром хотіли закінчити ще до весілля. Мама наказала їй бережно до себе ставитися, не турбуватися і марно не приїздити: “Вдома їжі повно, телефон працює, а до весілля рукою подати коли ж усе встигнути?”
Та Галині все одно було неспокійно. Вона ніколи так довго і далеко від мами не була і ще не навчилася справлятися зі своєю тривогою.
Галочку мати народила у тридцять пять. На носатій, незграбній і зовні негарній Марині, котра трудилася продавчинею в невеличкому гастрономі, вже давно поставили хрест і рідні, і знайомі. Казали, стара діва. Які вже там діти?
А Марина всіх здивувала! Поїхала у відпустку на Чорне море й привезла звідти жениха. Не якогось, а справжнього красеня! Високий, широкоплечий, сині очі аж світиться! Марина поряд з ним виглядала сірою мишкою біля великого пухнастого кота. Не пара казали.
Але після появи Олександра у житті Марини, шубу вже носила вона.
Чоловік Марини був розумний і працьовитий. Міг і гроші заробити, і приумножити. На дружину свою, яку любив як світ, грошей не шкодував. Марина розквітла, змінила зачіску, гарно вбиралася, і відвела від дому всіх подруг.
Щирих подруг вона так і не набула. Не склалося. Люди обходили стороною надто вже негарна, мовляв. На гульки й танці з нею не брали, щоб “настрій не псувати”.
Тому, коли і ті знайомі, які прибігали “на чайок” попросити щось, чи пообіцяти залишити дефіцит у гастрономі, відпали, Марина й не шкодувала.
Вона боялася пересудів вони гірше зброї. Коли хто що ляпне й зашкодить, хто його знає. Марина розуміла, що за Олександра вороги просто так не відступляться: знайдуться, хто радитиме кинути її. Ще й наплетуть побільше. Тому зробила свою квартиру фортецею недоступною для чужих, тільки для рідних. Щастя своє берегла.
Хоч і даремно боялася. Олександр про інших жінок і чути не хотів лише Марина була його світом. Він рано зрозумів, що приказка “з лиця води не пити” то не пуста примовка. Він виріс без батьків, із питущою бабусею, тому добре знав, що таке самотність.
Батьків втратив рано, ще не виповнилося й трьох: батько, трохи напідпитку, не впорався з автівкою на слизькій трасі.
Олександр лишився із бабусею, яка після втрати сина так і не оговталась. Спершу випивала потроху, згодом зовсім пустилася, і Сашко вже у вісім умів собі їсти приготувати й гладити сорочки, щоб у школі не чіплялися, та старався добре вчитися. Йому краса більше шкодила завжди помічали серед інших дітей, а увагу дорослих позбутися було непросто.
Ріс хлопець впертий, трохи злючий. Бо ласки не бачив. Бабця любила пляшку, а оточуючі лише охали з приводу його вигляду. Ніхто й не питав, як йому живеться.
Ніхто, крім Валентини, продавчині з хлібного, куди Сашко щодня бігав за булкою. Вона сама ростила двох синів знала, як то без мами. В дитбудинку виросла, але своїм дітям дала і тепло, і хату, і хліб на столі, і картоплю на пательні, і чай із медом мед їй привозив сусід-бджоляр.
Дякувати! Скільки я винна?
Та з чистої душі! Людям лице даєш і собі не дозволиш? Не ображай!
Щодня давала Сашкові до булки ще й плюшку:
В школі зїси! строга вимова й лагідна рука по волоссі.
Ця ласка, незаслужена, безкорислива, цілий день гріла Сашкове серце. Спочатку відмовлявся, а тоді зрозумів тітці Валентині від цього прикро. Подякував і почав інколи допомагати їй після школи. Згодом став називати її ледь не мамою.
Коли бабця померла, Валі довго думати не довелося: взяла хлопця до себе.
Ти мені давно син. Оформимо все офіційно.
Так у Сашка зявилася справжня родина: мама і брати. Злість зникла, бо знайшлися, кому її проганяти, якщо би знову підкралася.
Саша закінчив технікум, влаштувався працювати, зробив ремонт у бабусиній квартирі. А з дівчатами не щастило знайомилися, але далі не йшло. Одній, яку Сашко дуже покохав, навіть пояснення не потрібно було:
Ні, Сашку, не хочу з тобою серйозних стосунків. Занадто красивий. Підеш, кинеш мене. І добре, якщо тільки мене. А якщо з дитиною? Таким, як ти, зайві проблеми ні до чого. Всі дівчата на тебе вються! Вибирай!
Стара образа відгукнулася, та Саша знав, до кого звернутися із болем.
Сину, значить, не твоя. Твоя ще гуляє десь, тебе чекає. Без віри, дитино, нічого не стається! Дочекайся, все буде!
Валентина завжди знаходила слова, щоб полегшити душу. Саша заспокоївся: “Чекати вмію, а там життя покаже”.
Роки йшли, тієї дівчини не було. І Саша знову занепав. Валентина втрутилася й надумала послати його на море.
Ой, синку! Ти мусиш побачити море! Воно
Яке, мамо?
Безмежне! І ніжне, і грізне! Сам подивишся, щастя це!
Там, на морі, Саша познайомився з Мариною. Всі її оминали стояла, дивилася на хвилі після дощу. А Саша як побачив дар мови втратив: Марина так нагадувала йому прийомну матір! Придивившись, зрозумів доля дала йому найбільший подарунок у житті. Світла, добра, щира, сповнена бажання любити… І зрозумів це воно, його щастя, те, що стільки років просив у неба!
Впустити таке Сашко не міг.
Дочку свою Сашко з Мариною любили аж боялися тієї любові.
Аби доньку не розпестити, Сашку! турбувалася Марина. Чи не переборщимо?
Не повинні! цілував потилицю Галці Сашко, Розумниця наша!
Він так свято вірив у це, що й Галині нічого іншого не лишалося, як тішити батька добротою і старанністю.
В маму пішла! тішила внучкою Валентина. Добра, як Маринка! Бережи своїх, сину. Справжнє щастя коли в домі така любов!
З Валентиною і братами в Сашка були найтепліші відносини. Тому коли щось його занепокоїло, найперше сказав братам не хотів турбувати дружину й матір.
Правильно зробив, Сашко! Розберемося! брати обіцянок на вітер не кидали.
За пару днів дістали Сашкові лікаря. Коли почули діагноз, не дали йому впасти у відчай.
Не посмій! У тебе ж дочка! Ми поруч. Медицина не стоїть на місці.
Лікування тривало довго десять років. Саша тримався, дивував лікарів упертістю та жагою до життя.
Інший вже давно здався б, а ви дуже сильний.
Сашко кивав, долаючи запаморочення, але думав тільки про Марину і Галочку та, ледь зі школи, мчала до лікарні, передавала передачі й наглядала, щоб поїв.
Не хочу, доню, відвертався від їжі Саша.
Їж, татусю! Суп пересолила мама плакала, поки варила. Я сказала, щоб не плакала: ти ж скоро одужаєш і додому повернешся! Я все правильно сказала, татку?
Правильно, Галюню Все так і буде
І кожен раз, всупереч прогнозам, Саша повертався додому, бо на нього чекали. Як інакше?
Пішов він тихо. Вдома, на плечі в Марини. Заснув і не прокинувся. А вона сиділа до світанку, обіймала його, перебираючи в думках життя.
Ні, Сашку Жалітися гріх. Стільки всього було! Я щасливою була з тобою. Дякую тобі, рідний
Галинка, прокинувшись зранку, забігла до спальні батьків і закричала тоненько, як пташка, втиснута у жорстоку долоню.
Тихо, малесенька. Татові вже не боляче… Йому добре там… Чуєш? Не плач Марина більше не стримувалася. Я з тобою
Не залишилися Марина з Галинкою самі. Брати Сашка приглядали, Валентина приїздила. Родина згуртувалася, бо інакше таке горе не пережити. Самому не витягнеш.
Минали роки. Галина дорослішала і з кожним роком ще менше хотіла дивитися на себе у дзеркало. Знала: не красуня. І нічого не могла з тим зробити.
Чи могла вона зменшити ніс, зробити очі більшими? Морква, яку глитала, прочитавши, що так можна вирости, не допомагала.
У школі кепкували над нею, Марина жаліла доньку, витирала сльози й нашіптувала:
Ми ще подивимось, доню, хто щасливіший буде! Дай час!
Галина закінчила школу, вступила до університету. Й там ніхто не оцінив її лагідну вдачу і доброту. Кидали оком на красивих, а у Галі лише списували конспекти перед сесією у неї завжди все було зразково. Бо на лекціях не розглядалася добре знала: нічого їй шукати в тій компанії, де дівчат більше ніж хлопців.
Що будемо робити, мамо? сумно спитала Марина, коли дочка стала гарною спеціалісткою, зробила карєру, але не розуміла, як себе влаштувати особисто.
Та на море відправимо! усміхнулася Валентина. Раз спрацювало, може й вдруге пощастить! Правда, Галинка сама не поїде буде впиратися!
Та їдьмо всі разом синів, невісток, дітей покличемо. Як родина. Там уже Галка сама від нас утече! Згадай, як минулого літа втікла з дачі сорванці її замучили, то втекла в місто! згадала Валентина, посміхаючись.
От і збираємось! рішуче погодилася Марина.
Та доля вирішила інакше.
На море Галина поїхала, але ані разу не захотіла відійти від рідних. Як не вмовляли не йшла сама гуляти.
Що робити? Тільки згодитися.
А доля вже готувала жарт. Ледь повернувшись у місто після відпустки, Галина зустріла своє щастя не на пляжі, а прямо під будинком. Повертаючись з роботи, поставила авто на стоянку і потрапила під дощ. Не просто дощ, а злива.
Попрощалася з новенькими лаковими туфлями, скинула їх і босоніж побігла калюжами додому знала, що мама хвилюється. І саме коло дому її з ніг до голови облила грязюка з калюжі від машини, що пролетіла поруч.
Оце так! тільки й видихнула Галина.
А потім розсміялася так дзвінко, що водій, який зупинився вибачитися, не зміг відвести очей.
Доля хитро посміхнулася і пішла далі точно знаючи: у Галини з Дмитром усе буде як треба.
Так і сталося.
Через роки ті ж сусідки, сидячи на лавці, пильнували своїх підрослих бешкетників і перемовлялися, коли підїжджала машина Дмитра:
Бачила, яка шуба на цій Галі? Я своєму випросити не можу, а вона має!
Знову ти!
Не личить їй каракуль! Не личить!
Ой, шкідлива ти! Око заздрісне та язик лихий! Чого тебе щастя Галкине пече? Так, чоловік у неї не красунчик, зате добрий і дітей з нею балує! А тебе жаба душить!
Душить! Чому одні мають все, а інші нічого? Дивись, діти в них гарні, а самі Звідки таке? Не зрозуміти!
Це все гени, моя люба, гени. Кажуть, Галин батько красень був, от і маєш.
А чому ж сама Галина така вже добра? Чи що не скажеш усміхнеться, подякує, ніколи грубого слова не почуєш! Мала б усіх ненавидіти за відсутність краси
Мала б, та не мусить! А ти б менше заздрила може, й сама красивішою стала б!
От уже! І не подумаю я у неї чогось вчитись!
Ну, як бажаєш! Що ж, краще від заздрощів зуби скреготати!
А Галина не зважала, про що базікають сусідки. Встигай би за своїми дітьми! Мама тримається, але слабне, Валентина скоро переїде ближче, щоб з правнуками бавитися. Дядьки у гості кличуть. Діма обіцяв їм на будівництві допомогти. Діти як веретено не вслідкуєш.
Сашку, Марічко, додому! Бабуся пиріг з печі дістала! Не годиться змушувати її чекати!
І буде ще один вечір, де знайдеться місце і для розмов по душах, і для пісні з гітарою, і для казки на ніч від Марини онукам.
І буде життя ©На кухні пахло яблучним пирогом, чайник весело посвистував, а Галина, ловлячи погляди дітей, почувалася такою ж самою дівчинкою, як колись тією, яку вважали непомітною. Марина, обережно помішуючи компот, озиралася на Галину з ніжністю та гордістю на доньку, що виявилася сильнішою, добрішою, справжньою. Валентина вже торочила внукам свої старі, але нерозказані казки, притягаючи їх до себе руками, що пахли теплим хлібом.
Дмитро підморгнув дружині через стіл:
Ось воно, щастя. У тебе в обіймах, у пирогах, у цьому гаморі, у веселих очах дітей.
Галина відповіла лагідною усмішкою і, вмостившись біля матері, озирнулася до вікна, за яким вечір уже торкнув золото дахів і осяяв їхній дім світлом, зовсім не місячним, а домашнім, добрим. І подумала: як же мало означає та краса, з якою народжуються. Справжня виростає у душі, коли серце бється для рідних, для теплих слів, для підтримки й любові.
За вікном, мовляв, нехай собі балакають їхня фортеця міцна, і в ній завжди знайдеться місце для нової радості, для дзвінкого дитячого сміху, для обіймів, що лікують рани, і для щастя, яке непомітно розцвітає у найпростішому коли поруч ті, хто любить тебе будь-якою.
“Хіба це не краса?” подумала Галина й прошепотіла вдячно, торкаючись маминої руки:
Я щаслива, мамо. І ти все життя мала рацію.
Вечір збирав усіх докупи, переплітав долі, виткавши із сорому, сліз, радості й надії таку красу, якою захоплюються навіть ті, хто не вміє це визнати.
І у домі, що колись здавався звичайним, проживали любов, тепло і щастя ті, для кого немає дзеркал.
