Я не зможу без вас жити
“Леся, прости, я покохав іншу. Я йду, квартира залишиться вам. Пробач, що пішов так тихо, не попередивши. Я не міг бачити твої сльози, тому й залишаю записку. Повір, мені теж нелегко… І поцілуй за мене сина…”
****
Сонечко, прокидайся! Леся будила сина Олексу, а тоді пішла до спальні чоловіка Тараса.
Коханий, вставати! Тобі ж на роботу! з посмішкою доторкнулась до ноги, що стирчала з-під ковдри.
Тарас невдоволено застогнав, він завжди насилу прокидався, тоді як Леся схоплювалася з першим промінням сонця. Поки її чоловіки, як вона їх називала, ще спали, вона вже готувала сніданок, приводила себе до ладу й устигала трохи поприбирати. Щоправда, й лягала рано втома була сильна.
Вона сиділа на кухні, коли Олекса, ще позіхаючи, вийшов із кімнати.
Спочатку вмийся, потім снідатимеш, Леся кивнула на ванну.
Хлопець покірно попрямував чистити зуби. Коли вони вже сиділи за столом, із спальні нарешті вийшов Тарас.
Знаєш, певно, сьогодні залишуся вдома. Зараз подзвоню на роботу, попереджу…
Він був блідий, і Леся занепокоїлась.
Що сталося? Ти захворів?
Голова тріщить… і нудить… Тарас сперся на одвірок.
Леся стривожено притулила долоню до його чола й заглянула в очі.
Температури немає. Може, мені залишитись із тобою?
Не треба, Лесю, їдь на роботу, Олексу завези до школи, а я посплю ще. Може, відлежуся й стане легше…
Якщо щось одразу дзвони, наполягла Леся.
Ну звісно, посміхнувся Тарас, побачимось увечері.
Весь день я був немов на голках хвилювався, як там удома. Тарас виглядав виснаженим і блідим. Може, перевтомився на роботі, думалось мені. Але щось недобре ворушилось у глибині душі, як перед надломом.
Я раніше закінчив робочий день, забрав сина після школи той пішов до друга, і поїхав додому. Тривога тільки росла, й Олекса теж непокоївся.
Мамо, чого ти така похмура? спитав, поки ми їхали трамваєм. Ти мала бути пізніше, і виглядаєш не дуже…
Я стримав посмішку, поглянув на дванадцятирічного сина великий, але ще той хлопчак.
Олексо, просто хвилююся за тата. Він погано себе почував, хочу переконатися, що з ним усе гаразд.
Він пробурмотів щось, але замовк. Коли піднялися на поверх, я тремтячими руками відкрив двері у квартирі була дивна тиша. Тараса ніде. Я обійшов кімнати і зрозумів, що він не вдома. Коли повернувся в залу, Олекса стояв із папірцем у руках, очі наповнилися слізьми.
Що там? Дай сюди!
Олекса швидко простяг мені листа.
“Леся, прости, я покохав іншу. Я йду, квартира залишиться вам. Пробач, що пішов так тихо, не попередивши. Я не міг бачити твої сльози, тому й залишаю записку. Повір, мені теж нелегко… І поцілуй за мене сина…”
Зрадник, тихо сказав Олекса.
Не кажи так, він твій батько, розгублено сказав я.
Він ж нас покинув! Я його ненавиджу!
Хлопець пішов до своєї кімнати, грюкнувши дверима боляче було йому, хоч він і прикидався байдужим. Я дочитав листа.
“Я зустрів Мар’яну вже два роки тому і не міг наважитись піти. Тепер змушений. Сподіваюся, колись пробачиш. Прошу, не показуй це Олексі не хочу, щоб він думав про мене погано.”
Я скептично всміхнувся наш син сам усе зрозумів, і вже сам вирішить, що думати про батька-зрадника.
Я ходив по квартирі, заглянув до спальні речей Тараса вже не було. Мереживо спогадів і надій розсипались у мене під ногами, я опустився на підлогу й беззвучно заплакав, стискаючи ту записку. Весь мій світ руйнувався просто зараз.
Хтозна, скільки часу я просидів так, перемотуючи події останніх років. Хотілось би повернути час і все виправити, лишитися з Тарасом вдома Але десь у глибині я розумів: якщо він вирішив втекти, його вже нічого б не втримало.
Коли я нарешті вмився, у кімнаті Олекса лежав на ліжку, втупившись у стелю, сліди сліз ще не висохли.
Мамо, чому він пішов?
Синку, не знаю. Він розлюбив мене, та ж тебе він не полишив. Ти завжди будеш його сином.
Ні, мамо, він ясно написав, що змушений іти… Його нова жінка вагітна, я вже не дитина усе розумію. Значить, і я йому став чужий? Може, я щось зробив не так? Адже ми тільки планували піти на футбол…
У мене тремтіло серце, коли слухав те саме боліло й у мені. Але я розумів: Тарас батько Олекси, і це ніколи не зміниться. А ще я відчував, що він не захоче втрачати контакт із сином.
Я обережно поклав руку Олексі на плече.
Олексо, ти йому ніколи не обриднеш. Це я тобі гарантію даю. Папа просто закохався, але в серці ти завжди будеш його сином. От побачиш, він ще сам захоче з тобою бачитися.
Він зрадив тебе, похмуро прошепотів син.
Я це прекрасно розумів. Всередині кипіла злість, образа й бажання стерти минуле. Два роки брехав, дивився в очі, жив звичним життям і водночас був із іншою…
Наступні дні були повними смутку. Я подав на розлучення, а Олекса не міг пробачити батькові зраду. Він уже цілком усе розумів, але вечорами я чув його плач.
Зрештою ми звикли жити без Тараса. Він так і не намагався спілкуватися із сином. Говорив, що часу немає, інша сімя, справи І Олекса це боляче сприймав. Так минуло пів року.
Якось я поверталася з роботи додому й почула крик у підїзді. Це сварились Тарас і Олекса.
Тарас стояв коло дверей і благально дивився на сина. Той, сердитий і розтріпаний, кричав:
Йди геть! Ти не маєш права тут бути! Я тебе не хочу бачити! Мама теж більше тебе не любить!
Олексо, послухай мене, сину…
Іди! хлопець плакав, не пускав.
Я швидко піднявся.
Тарас кинувся до мене радісний, сподіваючись на розуміння.
Лесю, я повернувся до вас. Олекса не впускає, але ти ж мене пробачиш?
Мам, ні! Олекса дивився на мене вимогливо й зболено.
Я дивився на Тараса колись був для мене найдорожчою людиною. Але після тієї зради зрозумів: навіть якщо й пробачу, минулого вже не повернути.
Ну що? Тарас зробив крок у бік дверей, надав на посмішку. Впустиш чоловіка й батька?
Ти був ними пів року тому, мій голос лунав порожньо, тепер ти не маєш права повертатися в наш дім. Якщо хочеш ділити квартиру звертайся до суду. Але більше ми не родина.
Що? Ти мене проженеш? Лесю, пробач! Я не знаю, що зійшло на мене тоді. Я без вас не зможу жити!
Я тобі пробачила, але жити разом не будемо.
Після цих слів я зайшов у квартиру і тихо зачинив двері. Олекса посміхнувся мені було видно, що йому теж важко, але він вистояв.
Мам, не переймайся через нього. Нам і так добре! Ми команда.
Я всміхнувся синові, витер сльозу. Через вічко побачив, як Тарас ще стояв якусь мить перед дверима, а тоді пішов униз. Відчув, як з душі впала тягар: торішній біль більше не тримав.
Олексо, ти молодець, підморгнув я синові.
Може, замовимо піцу? Відсвяткуємо, мамо?
Я побачив у його очах радість. За останній час він довго не усміхався Зрозумів новий етап почався.
А чому б і ні? І тістечка!
Ми разом сміялися, а я раптом відчув, що попереду буде все добре. Звісно, не одразу, та ми впораємось удвох.
Сьогодні я засвоїв: навіть коли світ рушиться, не забувай про тих, хто поруч. І тоді знову засвітить сонце.
