ВСІ МИ ЇЇ ЗАСУДЖУВАЛИ
Олеся стояла в соборі і плакала. Вже хвилин з пятнадцять. Мене це сильно здивувало. «Що ця панянка тут робить?» тихенько подумав я. Хоч кого, а її тут точно сподіватися не міг.
Особисто ми з Олесею не знайомі, та бачив її часто. Ми мешкаємо в одному будинку й гуляємо в одному сквері. Я зі своїми чотирма доньками, вона з трьома собаками.
Ми всі її засуджували. «Ми» це я, інші мами з дітьми, бабусі на лавках, сусіди й, підозрюю, ще й перехожі.
Олеся була дуже вродлива, завжди вбрана по моді й виглядала наче легковажна та самовпевнена.
Он, знову кавалера поміняла, кректає їй услід баба Ганна, сидячи біля підїзду.
Третій вже, додає її подруга баба Марія, заздрісно споглядаючи, як Олеся сідає із черговим залицяльником у свою дорогу «Тойоту».
Син баби Марії, 45-річний Сергій, і досі не назбирав навіть на стару «Ладу».
Ліпше б дітей народила, роки ж ідуть, буркоче вічний сперечальник дід Петро. Але тут усі були єдині Олесю не любили.
Потім лавочка обговорювала, що й цього Олесиного кавалера не стало. І робили висновки «А тому що легковажна! Та й у хаті в неї, мабуть, запах собачий стоїть».
Але найбільше її не любили ми мами.
Коли ми ганялися за своїми малими по гірках, гойдалках, кущах, смітниках і просто куди очі ведуть (а їх може вивести куди завгодно), вона неквапно гуляла із «псячою зграєю» й навіть усміхалася у наш бік, ніби казала: «Ото наробили дітей не знаєте тепер спокою, а я живу на втіху. Ви ж тонохуєте, чи вистачить гривень Наталці на чобітки чи куртку, а я не переймаюся».
Одразу видно чайлдфрі, казала моя подруга Галина, мама трьох хлопчаків.
В багатіїв свої забаганки собачки, котики, хомяки, полювала Людмила, вагітна двійнятами, намагаючись дістати з дерева свою невгамовну доньку.
Егоїстка вона, просто не хоче перейматися, а лише по закордонах їздить. Я вже сьомий рік моря в очі не бачила, зітхала Марина, мама пяти дітей.
Та-та-та, погоджувався я з усіма, включаючи бабуль зі двору, й мчав піднімати з землі заплакану, з подертою колінкою Тетянку.
Псарню завела, ліпше б дитинку всиновила, якось гукнула якась бабця з онуком.
Не ваша справа! різко відповіла Олеся. Хотіла ще щось сказати, але стрималася й рушила з собаками далі.
Хамка, кинула їй вслід та ж бабуся.
Я ще кілька секунд дивився на Олесю, котра плакала в храмі, й вийшов.
Зачекайте, почув я. Постійте!
Олеся доганяла мене на церковному подвірї.
Ви ж той тато, що завжди гуляєте у сквері з чотирма дівчатками?
Та, я А ви з трьома собаками.
Так. Можна поговорити?.. Я завжди милувалася вами з донечками й іншими мамами, раптом знітилася вона й почервоніла.
Ви?! здивування майже вирвалося вголос. Ледь не додав: «Ви ж чайлдфрі, егоїстка, фіфа!» Згадав її нібито кпинливі погляди
Так ми й познайомилися. Сіли на лавці. Олеся розповідала, розповідала і плакала. Було видно, як їй хотілося виговоритися
Олеся виросла у хорошій, дружній родині. Завжди мріяла про велику сім’ю. Вийшла заміж по великій любові. Але після двох завмерлих вагітностей і суворого лікарського «безпліддя» чоловік зник.
Те саме повторилося й з наступним тільки довго лікувалася, перенесла позаматкову вагітність, ледь жива залишилася.
Потім був третій кавалер. Та як тільки почув про можливість дитини одразу зник. Йому подобалася Олесина машина, високий заробіток, а така відповідальність не входила у його плани.
А я б усе віддала, щоб тільки обіймати свою дитинку!
Я думав, ви просто любите собак, майже по-дурному сказав я.
Люблю, звісно, сумно усміхнулася Олеся, Та це ж не значить, що не люблю дітей.
Щоб не почуватися так самотньо, Олеся взяла собаку Тепу. Потім попросили потримати у себе Майка, поки знайомі робили ремонт. Так і залишився. А Феню підібрала цуценям на морозі просто на вулиці.
Шкода стало.
«Псарню завела, ліпше б дитинку взяла» згадав я бабусю з онуком.
«Годинник цокає» підкидав їй у слід дід Петро.
Годинник справді цокав Олесі вже було сорок один, хоча виглядала максимум на тридцять.
Вона вирішила всиновити дитину з дитбудинку. Якої не мало значення. Дуже сподобався шестирічний Колян. Тобто, то він спочатку облюбував Олесю. Підійшов і спитав: «Ти будеш моя мама?» «Звісно, буду!» відповіла вона.
«Просто егоїстка, не хоче мати клопоту», згадалося мені, як казала Марина.
Та Колю Олесі не дали. Виявилося його мама хвора на шизофренію, але батьківських прав її не позбавили.
Це був удар, шепотіла Олеся. Як так? Дитині потрібна сімя, він страждає, а зробити нічого не можна
Потім зявилася чотирирічна Ленуся. Її вже двічі забирали й обидва рази повертали: надто вже жива й розкута.
У дитбудинку казали, як друга «мама» тягла її назад, Ленуся повзла на колінах, хапала за спідницю і кричала: «Мамочко, не віддавай! Більше не буду!»
Познайомившись із Олесею, Лена одразу запитала: «А ти мене теж повернеш?» «Ніколи!» відповіла крізь сльози Олеся.
Та і з її усиновленням виникли труднощі, подробиць не було «Але це моя донька я боротимуся до останнього!»
Того дня Олеся вперше прийшла до храму: «Більше йти мені нема куди!» сказала вона.
Вийшов отець Павло, довго з нею розмовляв, вона щось навіть записувала.
Все буде добре! З Богом! підбадьорював він. І Олеся посміхнулася
Ми йшли додому разом.
Ви, певно, думаєте, що я горда пиха, сказала Олеся. Просто я втомилася все пояснювати. Стільки наслухалася, що й словами не переказати
Я мовчав.
Олеся запросила мене зайти з дітьми якось у гості пограти з собаками. Я погодився. І обовязково зайду. Та трохи згодом.
А поки мені просто дуже соромно.
І думаю: «Звідки в нас стільки бруду? Звідки в мені ця злість? Чому ми так легко перекреслюємо людину, не знаючи її болю?»
Я дуже хочу, щоб у Олесі, цієї дивовижної жінки, яку ми безжально обговорювали, склалося усе найкраще. Щоб Ленуся обіймала її, тулилася й казала: «Мамусю!» І знала ніколи її вже не залишать. А поряд радісно стрибали добрі й вірні песики Тепа, Майк і Феня
І, можливо, трапиться справжнє диво у Олесі зявиться добрий чоловік, у Ленусі братик чи сестричка. В житті й не такі дива трапляються, правда ж?
Головне щоб їм більше ніхто ніколи не кинув навіть слова поганого
З того дня я навчився головному: кожна людина має свою правду й біль, і перш ніж кидати камінь в іншого треба спершу подивитися в себе.
