Я вийшла заміж у пятдесят думала, нарешті знайшла щастя, та навіть уявити не могла, що мене чекає попереду
Я одна з тих жінок, що змогли наважитись на шлюб у зрілому віці. На жаль, мої надії не справдились.
Завжди мене у дворі називали розумницею й трохи іронізували, бо я любила вчитись. Я закінчила магістратуру у Львівському університеті, працювала бібліотекаркою. Одного разу моя добра знайома познайомила мене з майбутнім чоловіком. Йому було вже 59, але він не втрачав надії знайти дружину. Я була на девять років молодша. Павло одразу запав мені в душу: інтелігентний, вихований, любив Івана Франка і завжди читав мені поезії. Ми почали часто розмовляти, а через кілька місяців він запропонував мені руку й серце.
Я погодилася, адже всім серцем мріяла про родинне тепло. Після весілля вирішили жити в моїй однокімнатній квартирі в Києві, оскільки донька Павла мешкала зі своєю сімєю у його будинку. Чесно кажучи, я не уявляла, з чим доведеться стикнутись. Звикла бути сама, мати свій порядок а тепер усе змінилося й мені було важко це прийняти. Плями на скатертині, зімята ковдра, розкидані шкарпетки на підлозі, купа дрібниць, про які я й гадки не мала до весілля Мене все дратувало. Виглядало на те, що він у готелі, а я персонал, що маю за всім стежити. І з грошима в нього теж були негаразди. Останньою краплею стало, коли Павло, замість полагодити кран, остаточно його зламав і вже тоді викликав сантехніка.
Того дня я зрозуміла: більше не можу терпіти та принижуватись; ми дорослі люди, у нас зовсім різні звички. Незабаром ми сіли й поговорили: виявилось, Павла все цілком влаштовувало. Я спокійна людина, сварок не люблю. Але домовитись по-людськи не вдалося: його донька вже спланувала життя у квартирі свого батька й щиро вважала, що він так і залишиться зі мною. Лише через три місяці Павло згодився на розлучення. Попросив віддати всі подарунки. Мене це не надто зачепило віддала й смітник, і ланцюжок.
Ця історія змусила мене задуматися: чи справді можна збудувати щасливе сімейне життя після пятдесяти?
