П’ятдесят тисяч гривень, Остапе. П’ятдесят! Це ще зверху тих тридцяти тисяч аліментів.
Ксенія жбурнула телефон на кухонний стіл, він ковзнув по покриттю, мало не впав на підлогу. Остап підхопив його у самого краю цей рух роздратував її ще більше.
Олегу потрібні були кросівки і форма на секцію, Остап поставив телефон екраном вниз, ніби ховав доказ. Він росте, Ксю. Діти взагалі мають звичку рости.
Кросівки за п’ятдесят тисяч?! Він що, у збірну з бігу пройшов?
Там ще рюкзак був. І куртка. Осінь близько.
Ксенія відвернулася, дивитися на чоловіка сил не було зовсім. Вона знала про ті перекази. Щомісяця, без винятку. Завжди син, обовязки, відповідальність. Красиві слова, за якими ховалися конкретні числа, які розчинялися у чужому бюджеті.
Я ж люблю його, Остап підійшов ближче, зупинився майже впритул. Це мій син. Я не можу просто так
А я хіба кажу кинь сина? Я питаю: навіщо платити понад аліменти? Тридцять тисяч щомісяця це що, мало? Олеся не працює?
Працює.
Тоді в чому річ?
Остап замовк. Це мовчання Ксенія знала до болю означало «нема відповіді». Лишилася лише звичка поступатися, допомагати, не сперечатися. Бути зручним ексчоловіком, добрим татом, хорошою людиною. За їхній рахунок.
Вона розвернулася, сперлася об край раковини.
Я рахую, знаєш? У голові. Скільки туди йде щомісяця. Хочеш знати за рік?
Не хочу.
Майже шістсот тисяч. Без сьогоднішніх п’ятдесяти.
Остап потер перенісся ще один знайомий знак «давай не будемо». Але Ксенія вже не могла мовчати. Надто довго терпіла, надто старалася бути розуміючою дружиною.
Ми планували відпустку, памятаєш? Ти обіцяв у листопаді, море, два тижні. І де ті гроші?
Ксю, я все розумію. Але Олеся дзвонила, терміново потрібно було
Олеся. Завжди в неї щось термінове!
Остап сів на табурет, вперся ліктями в коліна, і Ксенія раптом побачила, що він виглядає по-справжньому втомленим. Не від праці, а від того тягарю між двома жінками. Десь у глибинах ворухнулося співчуття, але вона втопила його.
Вона хоче купити квартиру, сказав Остап, не піднімаючи очей. Щоб у Олега була власна кімната.
Почекай. Яку квартиру?
Більшу. Вони в однокімнатній, сама знаєш. Їй тісно.
Їй тісно. А платити хто буде?
Остап нарешті глянув на неї, і в погляді промайнуло щось винувате. Ксенія змерзла.
Ти не збираєшся
Вона попросила допомогти. З першим внеском. Я поки що лише думаю
Думаєш? Остапе, це ж це ж шалені гроші! Звідки ти їх візьмеш?
Ми трохи відклали. На автомобіль.
Ми! Для нашої машини! Для нашої родини!
Голос зірвався на крик, і Ксенія стисла долоню до рота, наче намагалася засунути слова назад. Марно вони вже висіли між ними.
Остап встав, підійшов до вікна, засунув руки до кишень.
Олег теж моя сімя. Я не можу удавати, що його не існує.
Ніхто не просить вдавати! Є аліменти по закону, офіційно. Все інше твоя добра воля. І моя теж, до речі. Бо це наші спільні гроші.
Знаю.
Але це тебе не зупиняє.
Тиша. Десь за стіною телевізор, глухі голоси, хтось сміється над комедією. Абсурдний фон для їхньої драми.
Ксенія сіла на своє місце біля столу, машинально розгладила скатертину. Всередині палала образа, злість, плутанина, але вона змусила себе говорити рівно.
Яку суму вона просить?
Два мільйони гривень на перший внесок.
Цифра зависла в просторі, і Ксенія засміялася коротко, без радості.
Два мільйони. Це все, що в нас є.
Я знаю.
І ти справді думаєш віддати їй ці гроші?
Для мого сина.
Я проти. Це і мої гроші, не забувай!
Чоловік промовчав, сказати було більше нічого.
Через тиждень Ксенія відкрила додаток банку просто щоб перевірити, прийшла чи ні аванс. Механічно пролистала до накопичувального того, куди три роки складали копійку до копійки.
Баланс: сорок сім тисяч пятсот дві гривні
Вона кліпнула. Перезавантажила. Перевірила знову.
Сорок сім тисяч замість двох мільйонів
Телефон вислизнув із пальців, приземлився на килим.
Ксенія стояла посеред кімнати, не в змозі рухатися. Два мільйони. Три роки відмов, кожна відпустка під питанням, кожна велика покупка на вагу. І тепер тільки залишок мрії.
Вона підняла телефон, відкрила історію операцій. Переказ на імя Олесі Андріївни Саченко.
Навіть не намагався приховати.
Остап сидів на дивані з ноутбуком, коли вона влетіла до кімнати. Підняв голову, спробував усміхнутися але усмішка застигла, побачивши її лице.
Ти спустив всі наші збереження на колишню?!
Голос злетів у крик, Ксенії вже було байдуже хай почують сусіди, хай чув весь під’їзд.
Ксю, зачекай, я можу пояснити
Пояснити?! Два мільйони, Остапе! Це ж були наші гроші!
Він відклав ноут, підвівся повільно. В очах жодної провини, тільки дивне вперте переконання.
Це для Олега. Йому потрібна своя кімната, нормальні умови. Я батько, я повинен
Ти повинен своїй сімї! Мені! А не жінці, з якою розлучився чотири роки тому!
Вона мати мого сина.
А я хто?!
Ти моя дружина. Я люблю тебе. Але Олег
Досить прикриватися Олегом! Ксенія крокнула вперед, Остап мимоволі відступив. Ти купив квартиру Олесі. Не синові їй! Квартира буде на її імя, так? Вона житиме, розпоряджатиметься, якщо захоче продасть і витратить на що завгодно. До чого тут дитина?!
Остап відкрив рота й закрив. Справді, нема чого казати: вона права, і він це знає.
Ти її досі любиш, сказала це тихо, майже шепотом. Ось воно. Не в Олегові справа. Просто не можеш їй відмовити. Ніколи не міг.
Це неправда.
Тоді чому? Чому не спитав мене? Чому вирішив за нас обох?
Остап крокнув ближче, простягнув руки:
Ксю, прошу. Давай поговоримо спокійно. Я розумію, що ти злишся, але це ж для сина
Ксенія відсторонилася.
Не чіпай мене.
Три слова і між ними виросла стіна. Остап застиг з простягнутими руками, і в очах зявилося те, чого вона чекала розуміння. Та вже запізно.
Я не можу так, Ксенія пройшла у спальню, взяла сумку. Не можу жити з тим, хто приймає рішення без мене. Хто бреше. Хто
Я не брехав!
Ти не сказав. Для мене це одне й те ж.
Вона кинула в сумку найнеобхідніше, білизну, документи, зарядку. Остап стояв у дверях і дивився, як розвалюється його життя.
Куди ти?
До мами.
Надовго?
Ксенія застебнула блискавку, накинула сумку на плече. Глянула на чоловіка дорослого, розгубленого, який не розумів, що натворив.
Не знаю, Остапе. Чесно не знаю.
Три дні в маминій квартирі були дивними. Першу добу Ксенія просто лежала на дивані, вдивлялася у стелю. Мама приносила чай, не питала нічого, лише гладила по голові, як давно колись. На другий день прийшла злість гостра й очищаюча. На третій прозорість.
Вона набрала номер знайомого юриста.
Я хочу розлучення. Так, впевнена. Ні, вже пізно для примирення.
Остап дзвонив щодня. Писав довгі, незграбні, сповнені виправдань і перепрошень. Ксенія читала, але не відповідала. Про що тут говорити? Він вибрав. Тепер обирає вона.
Через місяць Ксенія переїхала в маленьку однокімнатну на іншому кінці Києва. З видом на завод, але свою. Тільки її. Сама вибирала штори, переставляла меблі, вирішувала, куди витрачати зароблене.
Розлучення оформили швидко Остап не пручався, підписав усе мовчки. Може, сподівався, що вона передумає. Марно.
Іноді вечорами Ксенія сідала біля вікна і думала, як дивно ще три роки тому вірила, що знайшла свого чоловіка. А сьогодні сама в порожній квартирі. І химерно, але це не лякало.
Ксенія розгорнула блокнот, записала цифру: нуль. Точка відліку. Поряд план на місяць, на півроку, на рік. Скільки відкладати, як інвестувати, які курси пройти, щоб отримати підвищення.
Вперше за довгі роки її майбутнє належало лише їй.
