Мені вже 60 років. Не чекаю, що у моїй хаті ще колись зявляться приятелі чи рідня.
У багатьох моїх знайомих склалося враження, що я занадто пихата, але відверто кажучи, мене геть не турбують думки сторонніх. Я навчилася із цим жити і не гризти себе через чужі слова.
Найбільшу причину, чому я перестала приймати гостей у себе вдома, треба шукати в моїй ліні. Готувати дім до відвідин мене страшенно втомлювало. Треба все впорати, найти час для генерального прибирання, ще щось спекти чи приготувати, накрити на стіл то все забирає багато сил і грошей. Зараз у мене ні натхнення, ні гривень на це не лишилося. Якщо вже хотіти побачитись є кавярні: можна посидіти, випити кави, зїсти тістечко. Чому все має відбуватися саме в хаті?
Ще один не менш значущий аргумент чужа негативна енергія. Бо не кожен приходить у мій дім з відкритим серцем і добрими намірами. Для чого мені на собі носити чужі біди та злидні? Після кожної гостинної вечері відчувала себе розбитою і пригніченою. Я більше не хотіла жертвувати своїм спокоєм. З того моменту, як перестала відчиняти двері для всіх підряд, мої ночі стали спокійніші пішли безсоння і тривожні сни.
Що й казати живу на пенсії, деколи нудьгую вдома. Хочу виходити у місто, відкривати нові місця, розвіюватись після буденних турбот. Який сенс затягувати всіх до себе, а потім цілу ніч думати, чи правильно їх прийняла, чи все вдалося, і ще годинами прибирати після всіх?
У нашому місті стільки місцин, де можна гарно провести час і це не обовязково чотири стіни власної оселі. Світ змінився: святкувати дні народження, іменини чи просто зустрічатись можна де завгодно я хочу цим користуватися, а не весь день ганяти по хаті з віником і ганчіркою.
Тепер мій дім це мій захищений простір. Тут немає випадкових людей, і я цього не соромлюсь. Хтось скаже не гостинна, самітниця, але це несправедливо. Мені так добре.
А чи співпадає твій погляд із моїм?
