Право не поспішати
Ес-ем-ес від сімейної лікарки прийшла, коли Катерина сиділа на своєму місці у київському офісі і дописувала ще одну робочу відповідь. Від різкого дзижчання телефону, що лежав поряд із клавіатурою, вона аж здригнулася.
«Аналізи готові, зайдіть сьогодні до шостої», коротко казав текст.
На моніторі годинник показував за пятнадцять четверта. Від офісу до поліклініки на Русанівці три зупинки тролейбусом, черга, лікарський кабінет, дорога назад Ще дзвінок від сина, який обіцяв «заїхати, якщо встигне», і керівниця зранку натякала про додатковий звіт. У сумці лежали документи для мами, котрі Катерина мала віднести їй ввечері.
Ну що, знову під вечір рвешся? поцікавилася колега Галина, побачивши, як Катерина поглянула на годинник.
Треба, відгукнулася вона автоматично, хоча шия під комірцем блузки вже змокріла, а в грудях неприємно тиснув біль від утоми.
Робочий день тягнувся, як сира квасоля повільно, клопітно. Листи, дзвінки, нескінченний чат у корпоративному месенджері. Посеред дня керівниця визирнула з кабінету:
Катю, слухай Тут підрядник на вихідних забажав звіт, а я у суботу їду на дачу. Можеш підхопити? Нічого складного, просто звести таблиці. Години три-чотири, можна вдома зробити.
Слова «нічого складного» зависли у повітрі, мов наказ. Колега осторонь уткнулась у монітор ніби хотіла стати непомітною. Катерина відкрила рота, вже звично хотіла сказати «звісно», але саме в цю мить телефон тихо загудів у кишені. Прийшло нагадування з додатку: «Вечірня прогулянка 30 хвилин». Колись, після чергового стрибка тиску, Катерина сама натискала ці нагадування, але зазвичай просто змахувала, не читаючи.
Цього разу не змахнула. Просто вдивилась у рядок, як у якийсь живий знак, що потребує відповіді.
Катю? перепитала керівниця.
Катерина вдихнула на повні груди. Голова шуміла, але десь усередині відчувалася міцна, навіть вперта твердість: якщо знову погодиться, сидітиме до ночі, потім заболить поперек, а в неділю прання, готування, мамина поліклініка.
Не зможу, сказала вона й сама подивувалася, як спокійно прозвучали ці слова.
Керівниця підняла брови.
В сенсі? Ти ж
У мене мама, Катерина вирішила назвати причину, якою завжди виправдовувала запізнення, але ніколи відмову. І ще Мені лікарка порадила уникати перевантажень. Перепрошую.
Вона не стала уточнювати, що лікарка згадала це якось між іншим і давно. Але ж казала.
Повисла пауза. Всередині все зжалося: зараз прозвучить невдоволений видих, манірні згадки про «команду» та «надію».
Добре, керівниця, здається, хотіла ще щось сказати, та махнула рукою. Шукай іншого. Працюй.
Коли двері зачинялися, Катерина відчула, що спина вся мокра. Пальці, якими вона тримала мишку, тремтіли. В голові закралися знайомі докори мовляв, могла ж погодитись, чи такі вже то великі клопоти. Усього три-чотири години у суботу.
Та поряд з виною цього разу причаїлося щось інше, нове і навіть трохи страшне: полегшення. Наче вона нарешті відклала важку сумку і сіла.
Ввечері, замість того, щоб мчати у ТРЦ і попутно забігати по щось для звіту, Катерина вийшла з поліклініки і не поспішила до тролейбусної зупинки. Вона зупинилася біля дверей, вирівняла дихання і раптом ясно відчула, як ноги гудять від цілоденної біганини.
Мамо, я завтра до тебе прийду, сказала вона у слухавку, коли вийшла з черги і нарешті забрала результати.
А що, сьогодні не зайдеш? голос мами, як завжди, з ноткою докору.
Мамо, я втомилась. Уже пізно, треба додому, нормально хоч раз поїсти. Таблетки куплю, не хвилюйся зранку привезу.
Вона чулася готовою до бурі, але натомість у слухавці прозвучало:
Ну, дивись, вже не дівчинка.
«Вже не дівчинка», посміхнулась Катерина. П’ятдесят пять років, двоє дорослих дітей, майже виплачена іпотека, а всередині все одно іноді здається, ніби ще зобовязана всім доводити, що вона хороша. Донька, мати, працівниця.
Вдома було тихо. Син у чаті написав, що не приїде, «завал на роботі». Катерина закипятила чайник, нарізала помідори. Рукою на інстинктах потягнулася по пилосос давно треба було підмести. Але замість цього вона просто сіла, налила собі чаю і дала горнятку трохи охолонути, гортаючи книгу, яку почала ще у відпустці.
Зсередини продовжував бурчати знайомий голос: треба повісити прання, перемити каструлі, дочитати звіт, знайти мамі нову клініку. Але він вже не лунав так голосно. Через закостеніле «треба» проступила маленька щілина, крізь яку вливалося тихе: «А можна й потім».
Вона повільно читала, перечитуючи абзаци, якщо пропускала їх очима. У якийсь момент упіймала себе на думці, що просто дивиться у вікно і нікуди не поспішає. За склом миготіли фари, перехожі тягли пакети, собаки мірно брели поряд.
Та й годі, сказала вона вголос, сама собі, ніби підсумок. Нічого страшного, як підлога не блищить.
І від цієї думки не зявилось почуття вини.
* * *
Назавтра все закрутилося знову, ніби ніякого спокійного «вчора» й не було. О девятій подзвонила мама у голосі занепокоєння:
Кать, ти точно будеш до обіду? Мені на одинадцяту треба міряти тиск, лікар приходить.
Буду, відповіла Катерина, вже натягуючи джинси однією рукою і пхаючи у сумку тонометр іншою.
Син написав у месенджері:
Ма, привіт. В мене питання по квартирі, змігла б ввечері поговорити? голос діловий, трохи відсторонений, наче вони не родина, а партнери.
Змогла б. Давай після сьомої, Катерина швидко взулася. Їду до бабусі.
Знову? не втримався син.
Знову, спокійно відповіла вона.
В маршрутці хтось сперечався з водієм, у кутку шаруділи пакетами. Катерина задрімала з тонометром під ліктем, прокинулася вже біля маминого будинку.
Мама зустріла у халаті, з виразом незадоволення.
Ти пізно. Лікар прийде тут безлад, кивнула на стілець, де лежала гора одягу.
Ще недавно Катерина в такі миті спалахувала. Слова летіли без роздумів: «Я, значить, всюди бігаю, а тут безлад?!». Потім була втома і вина.
А тепер вона зупинилась на порозі, поставила сумку, вдихнула. Чітко уявила знайому сцену сварки, докори, важкі зітхання. А після як витирає очі хустинкою і вигадує дітям, чому знову поганий настрій.
Мамо, тихо озвалась Катерина. Я розумію, ти хвилюєшся. Давай спочатку на стіл усе приберемо, а вже потім з одягом розберуся. У мене не безмежна сила.
Мама зиркнула недовірливо, хотіла заперечити, але щось прочитала в обличчі доньки не слабкість, а спокій і стійкість.
Та вже став свій апарат, буркнула вона.
Коли лікар пішов, мама, крутячись у халаті, раптом сказала не тим тоном, яким бурчала на телевізор:
Ти не подумай, я не зі зла. Просто страшно одній.
Катерина мила кружки. Вода тепла, на пальцях щипало миюче. Від маминих слів у грудях щось скресло.
Я знаю, відказала вона. І мені часом страшно.
Мама пирхнула, мовляв, не вигадуй, і перемкнулася на новини. Але в кімнаті стало тихіше ніби нитку між ними натягнули обережніше.
* * *
Ввечері, повертаючись додому, Катерина зайшла в аптеку. Перед нею в черзі стояла сусідка Марина, завжди з дитячим візком і важкими сумками. Тепер візка не було, а Марина виглядала розгублено.
Вже другий день не можу розібратись, які вітаміни чоловікові, прошепотіла вона, тримаючи зошит. Лікарка записала два назви, ще й акції тут
Раніше Катерина чемно кивала б і ткнулася в телефон, не до чужих клопотів. Але сьогодні вона гостро упізнала себе у цій розгубленості біля прилавку. Мама просила записати, коли які таблетки пити. Сама Катерина минулої зими так само стояла у черзі з папірцем.
Давай подивлюсь, запропонувала Катерина.
Вони відійшли до стіни, Катерина одягла окуляри, уважно роздивилася записи, перепитала фармацевта, показала Марині потрібну пачку.
Ой, дуже дякую, зітхнула сусідка. Знаю, у вас мама, тому ви в цьому в курсі.
Катерина всміхнулась.
Не сказати б, що я дуже розумна. Просто вже стикалася.
На виході з аптеки Марина запитала:
Якщо що можна до вас інколи звернутися? Мій чоловік упертий, сам реєструватися не буде.
Раніше Катерина сказала б: «Звичайно, приходьте, коли треба», а потім мучилася, як дзвонили пізно. Зараз вона наполовину затримала відповідь, дослухалася, чи не бере на себе забагато.
Телефонуйте, відповіла вона після паузи. Але краще вдень. Вечорами у мене свої справи.
Говорячи це, Катерина сама здивувалась слову «свої». Наче вперше дозволила собі думати про свої вечори як про поважну причину.
Сусідка кивнула, ні трохи не зніяковівши. Це порадувало Катерину навіть більше за слова подяки.
* * *
Увечері Катерина приготувала просту вечерю. Не діставала всі каструлі, ніби чекала велику родину тільки собі, та, може, син зайде. Зварила макарони, підсмажила курятину, порізала огірки. На кухні лежала рубашка сина, стояла кошик із брудною білизною. Десять років тому вона б не сіла їсти, доки все не розклала.
Цього разу просто посунула кошик ногою.
Син подзвонив з питань квартири у голосі напруга.
Ма, взагалі все не так просто. Нам запропонували кредит, але перший внесок чималий. Може, можеш ще допомогти трохи? Розумію, вже давала, але
Катерина стомлено заплющила очі. Ці розмови завжди ранили. Стара купа докорів: «не так виховала», «не вмієш заробляти», «не так прожила». Там же, у глибині, колючо від несправджених мрій і про можливості, і про себе.
Скільки треба? запитала Катерина, сперлася на стіл.
Син назвав суму. Не шалена, але значна. Можна витягнути зі заощаджень, відкладених для морської відпустки, нового холодильника чи маминих зубів.
У грудях щось зашуршало, як пожовклі старі записи. Там були не лише цифри, а й давнє розчарування за те, що упустила. Не переїхала юною до Львова, не захистила диплом із улюбленої теми. Залишилася з чоловіком довше, ніж треба, а таки все одно розлучилась.
Ма, ти не думай, ми потім повернемо, поспішив син.
Я й не думаю, відповіла Катерина. І це було чесно: вона знала, гроші навряд чи повернуться. Так уже не раз бувало.
В голові пронеслося все їхнє з сином життя: дитячі валянки у кредит, свята без батька, його руки на плечах вночі, її власні мрії, відкладені «на потім».
Я допоможу, сказала нарешті. Але не всю суму. Половину. Іншу половину шукайте самі.
Ма син почав сердитися.
Сашко, Катерина рідко говорила так. Я не банкомат. У мене теж є життя. Маю й про себе подбати.
Запала тиша. Катерина дослухалася до стуку власного серця, чекаючи хвилю сорому. Але вона не приходила. Було тривожно. Трохи стидно. І водночас спокійно.
Добре, нарешті озвався син. Розберемося. Та й цього вистачить.
Ще кілька хвилин поговорили про справи, про сестру, про телевізор. Коли Катерина поклала слухавку, у кухні стало чутно, як цокає годинник.
Вона сіла поруч із кошиком білизни, глянула на нього й раптом побачила поряд себе ж років на двадцять молодшу, вічно винну, котра боялася зробити щось не так.
Ну що ж, подумки звернулась вона до своєї юної себе. Ми десь оступились, десь втратили. Але не треба ганити себе ще двадцять років.
Ці слова не були великою мудрістю. Скоріше миром. Вона склала одну футболку, потім ще одну, а далі зупинилася решту залишила на завтра. І вперше дозволила собі не доводити все до ідеалу.
* * *
В суботу без надурочної роботи Катерина прокинулася сама, без будильника. Тіло сперва прагнуло зірватися «треба бігти», «прати», «готувати». Але вона силою втримала себе в ліжку ще десять хвилин, слухаючи, як за вікном скриплять кроки.
Трохи згодом, випивши чаю й у порядкуванні, дістала з комода подарунок доньки невеликий блокнот.
Мамо, це щоб ти нарешті зайнялася чимось для себе, донька подарувала під Новий рік із посмішкою. Пиши, чого хочеш.
Тоді Катерина лише усміхнулася, блокнот сховала. Навіщо їй, коли в неї мама, робота, діти?
Тепер відкрила чисту сторінку. Рука зависла над папером. Жодних великих планів не виникло ні подорожей, ані різкої зміни роботи. Вона ясно зрозуміла, що не хоче ще одного «грандіозного проекту».
Натомість обережно написала: «Хочу ввечері іноді просто гуляти без мети». І нижче: «Записатись на компютерні курси у районній бібліотеці».
Не англійська, не гончарство, не те, чим пишаються у соцмережах. Просто навчитися впевнено користуватись тим, чим вже й так користується і не відчувати себе відсталого покоління. Втомилася щоразу кликати сина для реєстрації в електронній черзі до лікаря.
Поклала блокнот до сумки. Вийшла з квартири і замість звичного маршруту до супермаркету завернула у старий двір, де давно не бувала. Тут було тихо, на лавочках сиділи дві жінки її літа, обговорювали схожі клопоти ціни, здоровя, дітей.
Катерина йшла неквапом, у власному ритмі. Всередині відчувалася легкість, як після генерального прибирання.
Вона ще не звикла жити по-новому. Ще буде зриватись і сваритись, погоджуватись і шкодувати. Але між тим і собою тепер зявився простір, де можна бодай на хвилину зупинитись і спитати: «А я так хочу?»
Дорогою додому зайшла до бібліотеки, повз яку роками ходила, не зупиняючись. Усередині пахло книгами і пилом, зі стійки піднялася бібліотекарка у вязаному жилеті.
Чим можу допомогти?
Я хотіла дізнатись про курси, зніяковіла Катерина. Для дорослих, щоб з компютером впевненіше.
Бібліотекарка всміхнулася:
Є такі! Вечорами, двічі на тиждень. Група якраз добирається. Запишу?
Запишіть, сказала Катерина.
Вписуючи свій вік в анкету, вона не відчувала сорому лише спокій: ось, дійшла до місця, де має право не поспішати.
Коли повернулася додому, на кухні ще лежала немита сковорідка, на стільці рубашка сина. Лист із новими завданнями від керівниці так і чекав на електронці.
Катерина зняла пальто, поставила сумку, підійшла до вікна і трохи постояла. Дихалося глибоко і рівно. Вона знала: зараз піде мити посуд, потім зателефонує мамі, потім відповість на листа. Але головне між усіма цими справами знайде для себе маленьку паузу: горнятко чаю, сторінку книжки, коротку прогулянку.
І це знання раптом стало найважливішим.
